Новости
Ракурс

Публичный кадастр как наводка для прокурора

21 мар 2013, 09:29

Тему про закритість даних у сфері земельних відносин раптово було практично вичерпано. Здавалося, така несподівана (і навіть нелогічна) відвага державної машини мала б викликати що завгодно, але не критику. Натомість маємо дивовижне двоголосся: Світовий банк дає позитивну оцінку новаціям, а внутрішній інформаційний фон здебільшого критичний. Чому?


.

Що ж сталося?

Що ж сталося у результаті створення Національної кадастрової системи, іншими словами, електронного кадастру, та оприлюднення частини цієї інформації через «вікно» в інтернеті — Публічну кадастрову карту?

Уявімо стоси паперів в архівах районних відділів Дежземагентства, де містилася інформація про ділянки, на які видавали державні акти. Чи не кожен район, а то й село описували це за своїми, місцевими, системами координат, яких станом на початок 2013 року в Україні налічувалося 1,5 тис. Частину документації вели від руки. Карти датувалися 70–80-ми роками ХХ століття, і їх точність відповідала не так завданню до сантиметра захистити земельну власність громадян, як заплутати потенційного ворога — карти за радянських часів були матеріалом засекреченим. А ще додамо різний обсяг інформації про ділянки, яку на різних етапах реформи вимагало для реєстрації ділянок мінливе законодавство...

І тепер усе це лягло на єдину (сучасну, спеціально створену) карту в єдиній системі координат. Яка вийшла картина — побачили громадяни. На ній відобразилося все: і рішення місцевих органів про виділення земель у заповідних зонах, і помилки землевпорядних організацій при визначенні місця розташування ділянки та недбалість чиновників, які приймали ці дані для реєстрації права власності на землю; і самовільна побудова маєтків на землях, яких ніхто нікому не виділяв...

Зведена в єдину систему інформація наче на долоні продемонструвала всі гріхи тих, хто протягом 20 років був причетний до виділення ділянок, створення та ведення документації про них. Фактично це на сьогодні найбільш «повне зібрання гріхів» тих, через кого земельна сфера в Україні вже хрестоматійно вважається чи не найбільш корумпованою.

Добре це чи погано?

Чи добре, що кожен в Україні (і світі) може бачити, де і які ділянки розташовані, яке їх призначення, якої вони форми власності?

Чи добре, що система відображає як порушення, так і помилки, яких припускалися при веденні земельної документації? Якщо перефразувати запитання по суті, воно звучатиме так: чи добре, що громадяни України тепер знають (можуть дізнатися, відвідавши Публічну кадастрову карту), в якому стані на даний момент перебуває документація про їх земельні ділянки, а також отримати інформацію про інші землі в державі, громадянами якої вони є?

І запитання наступне: закрити чи удосконалити? Очевидно, відповідь слід обирати саме з такої альтернативи. І очевидно, що закриття доступу до карти призведе лише до приховування інформації. Бо від того, бачать громадяни інформацію на Публічній кадастровій карті чи ні, точність даних, внесених у Національну кадастрову систему, не змінюється. Їх бачать такими, якими вони є в даний момент.

Інший шлях — це той, що його пройшли (і проходять досі) країни, які дещо раніше впровадили електронний кадастр: уточнювати дані. Зважаючи на обсяги інформації (Україна — найбільша за площею країна Європи, якщо не рахувати Росії), в українському кадастрі запровадили інновацію — зворотний зв’язок, з допомогою якого власник ділянки — користувач інтернету може через систему повідомити адміністраторів про помилку. Лише за перший місць роботи в такий спосіб (тобто за безпосередньої участі самих власників) виправлено близько 8 тис. помилок.

1 січня 2013 року відбулася ще одна подія, про яку говорять менше. Саме з цієї дати припинив існувати як «окрема держава в державі» київський кадастр. Досі навіть законодавство залишало за містом Києвом унікальне право тримати монополію на інформацію про столичні землі. Столиця навіть видавала державні акти. Це була закрита для сторонніх очей система. Відтепер інформація про ділянки в Києві, як і про решту на території України, — на єдиній карті. «Тепер у кадастрі ми бачимо не білу пляму, а місто Київ», — прокоментував подію голова Держземагентства Сергій Тимченко.

І от уся ця інформація в один день стала доступною для всіх охочих.

Можна дивуватися, чого б це до Закону України «Про Державний земельний кадастр» потрапив пункт про відкриття інформації, і чому цей документ усе-таки проголосували. Справді, треба мати мужність, щоб показати, як виглядають лаштунки цього великого земельного театру, і визнати, що там багато ще доведеться доводити до ладу. Тож досі залишається без відповіді запитання: була це мужність чи все-таки необачність?

Прощавай, режиме секретності

Трохи історії. Фахівці, дотичні до картографії, звертають увагу на те, що до липня 2011 року карти в Україні належали до інформації з тим чи іншим грифом секретності. Тобто це була закрита інформація. Історія засекреченості тягнеться з радянських часів, коли в державі все, що могло виказати розташування військових об’єктів, суворо шифрувалося. Саме тому і в Україні не було єдиної точної карти на всю територію, куди накладалася б — за єдиною системою — вся інформація про ділянки.

Засекреченість карт в епоху Google Maps була явним анахронізмом, однак, зберігаючись на рівні хоч і атавістичного, але закону, не дозволяла допустити не лише «ворога», а й власних громадян до цієї інформації. Фактично законом, який розсекретив картографічний матеріал, став усе той же закон про державний земельний кадастр, ухвалений у липні 2011-го. Цим, фактично, було знято формальне виправдання для закритості «земельної» інформації.

Навчитися користуватися... гласністю

Кадастр — це «великий шмон» земельної сфери. Скористатися його результатами швидше, ніж не зацікавлені в цьому верстви «прикриють лавочку», — завдання громадськості.

Читати карти в Україні вміють не всі. Однак уже з’явилася поважна причина вчитися. Що це дає суспільству? ЗМІ, які звертали увагу на непорядки в земельній сфері, можуть, використовуючи публічну кадастрову карту, взятися шукати порушення, про які всі так багато говорили. А потім почати діяти для відновлення справедливості. Наприклад, ініціювати притягнення до відповідальності осіб з місцевих органів влади, винних у незаконному виділенні ділянок. Або «крутеликів», які незаконно побудувалися на березі моря. Бо поки не було карти в загальному доступі, вони могли відгородитися високим парканом, але на аерофотозйомці вони не можуть стати невидимками — всі споруди видно всьому світові. І правоохоронним органам, до речі, також.

Громадські організації та політичні партії також мають поле діяльності в 600 тис. кв. км для пошуку справедливості. Вони можуть спонукати до дій правоохоронців — своїми запитами. Зважаючи на жагу до викривальної активності у депутатського корпусу, кількість депутатських запитів щодо конкретних ситуацій, «викритих» картою, мала б зрости. Місцеві активісти, стурбовані простоєм великих земельних масивів, могли б спитати з місцевої влади щодо оподаткування цих земель (якщо це приватна власність) для збільшення надходжень до місцевої скарбниці або ж для виставляння їх на відкритий аукціон, аби та сама скарбниця отримувала якісь кошти від оренди...

Усі ми розуміємо, що означатиме ситуація, якщо цього не станеться. Оскільки складно припустити, що в Україні немає порушень у користуванні землями, це мовчання означатиме, що насправді наведення ладу із землею не вигідне жодній зі сторін нинішнього політичного процесу. А суспільство в своїй масі ще не вимагає аж такої відкритості інформації, бо не вміє нею користуватися, тобто влада цим кроком випередила його. Парадокс?

Поки що лише екологічні організації розпочали використовувати Публічну кадастрову карту для захисту природоохоронних зон. Карта показала, де саме, всупереч закону, вже виділено ділянки під забудову. Тільки на Київщині їх нарахували 29. Матеріали подали в прокуратуру. Там, кажуть екологи, «порушення побачили тільки в трьох з 29».

На думку юристів, Публічна кадастрова карта може бути підставою для подання позову до суду.

Земельний кадастр — один із понад десяти освячених українським законодавством кадастрів і реєстрів (є також містобудівний, архітектурний, ін.). Даних, що містяться в них, у відкритому доступі немає. Тож відкриття земельної інформації може дати старт не лише оприлюдненню реальної ситуації із землею в країні, а й публічності інших геопросторових даних. Однак за умови громадянського анабіозу подія, що на сьогодні заслуговує на визначення «революція», може завершитися фальстартом.


Заметили ошибку?
Выделите и нажмите Ctrl / Cmd + Enter