• Новости мира
  • Правовые новости
  • Погода
  • Новости Украины
Ракурс

Трудовая миграция: свои среди чужих, чужие среди своих

Как живется нашим «заробитчанам» за рубежом, и признает ли когда-нибудь государство Украина существование своих сограждан, оторванных от родной земли и семей? (на украинском).

Заробітчани і українське право

 

Минулого тижня Мінсоцполітики України нарешті зважилося на рішучий крок і запропонувало до обговорення законопроект «Про зовнішню трудову міграцію». Проект цього документа міністерство писало разом із представниками громадських організацій заробітчан, але після того, як він пройшов узгодження в інших міністерствах, від нього мало що залишилися. Принаймні у тому вигляді, в якому він був поданий для громадського обговорення, співавтори його не впізнали. Законопроект став дуже куцим.

«Це взагалі не можна назвати законопроектом. У цьому документі немає притаманної законам форми: ні преамбули, ні прикінцевих положень. Статті не мають взаємозв’язку, документ не виглядає цілісно. Половина статей — декларативні, інші — відсильні. Незрозуміло тоді, навіщо він узагалі потрібен, бо, нічого нового не вносячи у правове поле, весь час відсилає до вже чинних законів. У такому вигляді закон не здатний вирішити жодної проблеми трудових емігрантів», — проаналізувавши документ, заявила юрист Валентина Суботенко, експерт з міграційного права.

До речі, представниця Міжнародної організації праці Тетяна Міненко, вивчивши запропонований Мінсоцполітики законопроект, з подивом сказала, що він не має нічого спільного з тим документом, що був надісланий до штаб-квартири МОП ще у липні 2011 року. Той документ за підписом колишнього віце-прем’єра Сергія Тігіпка був всеосяжним, комплексним, мав зовсім іншу диспозицію. Він був призначений для розв’язання проблеми всіх трудових мігрантів: і емігрантів (українських заробітчан за кордоном), і іммігрантів, що приїхали працювати до України. Що сталося з тим законопроектом — можна тільки здогадуватися.

Заробітчани-активісти подали до «куцого» законопроекту свої зауваження, спробували його переписати, а потім звернулися до вчених-юристів із КНУ ім. Тараса Шевченка з проханням надати їхньому варіанту законопроекту потрібної форми.

У свою чергу, Олександра Кужель запропонувала своє бачення вирішення проблеми: опозиційні сили напишуть і подадуть до ВР свій власний законопроект про трудову міграцію. І, можливо, це змусить владу бодай якось відреагувати, принаймні хоча б прийняти власний законопроект, але вже скоригований.

Показово, як до діалогу із представниками заробітчан підготувалися представники виконавчої гілки влади. На зустрічі із «українськими іноземцями», організовані у Національному інституті стратегічних досліджень і на юридичному факультеті КНУ ім. Тараса Шевченка, приходили вчені, юристи, опозиційні депутати, представники громадських організацій. А від міністерств (та й то не від усіх «причетних») прийшли кілька головних спеціалістів і один заступник директора департаменту. Жодного з міністрів нинішнього уряду ця тема, на жаль, не зацікавила.

«Українці, які живуть за кордоном, нашу державу абсолютно не цікавлять. Її інтерес до трудової міграції обмежується Донецькою областю і територією України. Кожна держава мріє про те, щоб її найталановитіші, найрозумніші, найпрацьовитіші, найгарніші громадяни залишалися в країні або поверталися до країни. Бо такі люди є її найголовнішим капіталом. А в мене таке відчуття, що очільники нашої держави тільки і мріють про те, щоб ми усі повиїжджали кудись та очистили територію, бо нас тут і так забагато, ще й дбати про нас треба», — зробив висновок знаний український актор і народний депутат Богдан Бенюк, голова підкомітету з питань міграційної політики, громадянства, статусу іноземців та осіб без громадянства, біженців та у зв’язках з українцями, які проживають за кордоном, комітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин.

Економічний і соціально-психологічний ракурс українського заробітчанства

За різними експертними оцінками, нині на кордоном працюють від 2,2 до 4,5 млн громадян України. Економісти здебільшого схвалюють заробітчанство, адже воно приносить державі чималу користь. По-перше, не потрібно піклуватися про безробітних і опікуватися працевлаштуванням. По-друге, заробітчани щороку надсилають додому, своїм рідним, близько 5 млрд дол. Отже, заробітчанство для України є сталим джерелом валютних ресурсів.

А от психологи і соціологи б’ють на сполох: в Україні через трудову еміграцію росте ціле покоління соціальних сиріт — дітей, які позбавлені спілкування з батьками. Здебільшого ці діти, виростаючи, не мають мотивації до навчання та праці. А навіщо гарувати, коли мати щомісяця висилає стільки грошви, скільки не заплатить жоден роботодавець? А найголовніше, що ті покинуті матерями діти, хай там як, зазнають тяжкої психологічної травми, і це в подальшому впливає як на їхнє самоусвідомлення, так і на вибудовування стосунків з іншими людьми. Ці діти не отримують уявлення про здорову модель сім’ї, правильні взаємини у шлюбі, стосунки з дітьми. Таким людям важко створити і ще важче зберегти повноцінні сім’ї, виростити психологічно здорове наступне покоління.

Проте заробітчанство як соціально-економічне явище набирає обертів. Олесь Городецький, голова Християнського товариства українців Італії, каже, що більшість українців виїжджають працювати за кордон навіть не з метою поліпшити своє матеріальне становище, а з відчаю. Бо вдома для них роботи немає або ж неможливо прогодувати сім’ю за пропоновану зарплату. «Людина їде назустріч невідомому середовищу, без будь-яких контактів, без знання мови. Це не можна назвати вільним вибором. Це вибір від безнадії», — зазначає О.Городецький.

Найпоширеніше українське заробітчанство у сусідній Росії та південних західноєвропейських країнах: Португалії, Італії, Іспанії, Греції. Наші співвітчизники погоджуються на будь-яку роботу, навіть важку, чорну і малооплачувану за західними мірками. От і працюють вчорашні українські лікарі доглядальницями старих і немічних, викладачі — няньками. А ще українці влаштовуються двірниками (за умови, що добре знають мову країни працевлаштування), прибиральниками, покоївками, мулярами тощо. Хто легально, хто напівлегально, хто й узагалі нелегально.

Більшість заробітчан, які працюють у Західній Європі, — жінки. Португальські соціологи, які досліджували процеси розвитку та трансформації сучасної сім’ї, виявили різноманітні моделі «жіночої самопожертви» в середовищі трудових мігрантів зі Східної Європи. Процитую витяг із монографії Оксани Іванкової-Стецюк «Церква у просторі міграцій: етнокультурні ресурси та соціоінтегративний потенціал релігійних спільнот українців» щодо цього дослідження:

«Вдалося встановити, що „жертовна“ поведінка жінок зазвичай підтримується чоловіками. Останні вважають цілком виправданим виїзд жінки (дружини, матері) за кордон з метою заробітків та утримування родини. Натомість самих жінок така ситуація зазвичай бентежить — їм дуже важко продовжувати „грати“ звичайні соціальні ролі та зберігати міцні стосунки в родині після перетворення з „господині“ на „годувальницю“ сім’ї. Можливо, саме тому мігрантки, яким понад 25–30 років (з числа тих, які давали інтерв’ю), в більшості є розлученими: сімейне життя не склалося, і це спонукало жінок до пошуку „інноваційних траєкторій“. Втім, фіксуються й випадки, коли відстань зміцнює родину, посилюючи її інтеграційні ресурси».

У кращому становищі перебувають наші громадяни, що мають одну із затребуваних на Заході професій, досконало володіють кількома мовами і є молодими. Великим плюсом є науковий ступінь. УВ таких претендентів є шанс знайти легальну кваліфіковану роботу за фахом у Німеччині, Великобританії, Нідерландах тощо. Втім, таке кваліфіковане заробітчанство не є масовим. Молоді люди, які їдуть за кордон задля гарного працевлаштування, здебільшого ще не мають дітей або ж виїжджають із сім’ями. І, як правило, більше не повертаються. Тож проблема соціального сирітства в цьому разі не актуальна. Є інша проблема, що називається «відплив мізків» — найталановитіші люди їдуть з України розвивати інтелектуальний потенціал інших країн. Страшна та показова статистика — 80 % студентів і випускників вишів заявляють, що хочуть поїхати з країни чи то довчатися за кордоном, чи то працевлаштовуватися...

Хто опікується заробітчанами в Україні

Держава дуже тривалий час закривала очі на те, що велика частина працездатного населення України працює за її межами. Звернути увагу на велику кількість власних громадян державу просто змусили: і європейська спільнота, і громадські організації українців-заробітчан. До речі, багато років українцями, що були відірвані від свого соціокультурного простору, опікувалася не рідна держава, а Греко-католицька церква (УГКЦ), яка не тільки вирішувала їх проблеми, а й намагалася сприяти тому, аби люди не втрачали свою національну ідентичність.

Проблемою зовнішньої трудової міграції нібито займалися і Мінсоцполітики, і МЗС, і МВС, і Мінекономіки, і Держприкордонслужба, і Митна служба. «Коли однією проблемою починають опікуватися багато відомств, кожне намагається зберегти свою частку впливу або заробітку, але ні за що не відповідати. Тому у питанні створення державної політики щодо трудових емігрантів нічого не змінилося за 21 рік незалежності. Якби була державна політика, під неї легко писали б і приймали б закони», — вважає народний депутат Олександра Кужель, голова парламентського Комітету з питань підприємництва, регуляторної та антимонопольної політики.

Олександра Кужель свого часу намагалася вивчити проблеми заробітчан. Разом із головою Пенсійного фонду та заступником голови ДПА об’їхала Португалію, Іспанію та Італію. Всюди зустрічалася з нашими співвітчизниками, збирала їхні пропозиції, написала цілий стос паперів. Та вся ця робота, як виявилося, була марною.

2009 року пані Кужель запропонувала сформувати єдиний відповідальний за проблему орган — Раду з питань трудової міграції. Пропозицію підтримала тодішній прем’єр Юлія Тимошенко.

«Тоді 90 % членів ради були представниками мігрантських організацій. А що зробила нова команда? Залишила у тій раді одного-єдиного представника мігрантів, який уже давно живе у Києві. Мотивують це тим, що не розуміють, як їм збиратися-радитися, коли всі члени ради розкидані по всіх світах. Про інтернет-конференції чи скайп вони навіть не чули», — розповідає Олександра Кужель.

Чим саме займається нинішня Рада з питань трудової міграції — загадка, бо, як упевнений Григорій Селещук, голова комісії УГКЦ у справах мігрантів, дуже невелике коло фахівців в Україні хоч якоюсь мірою обізнане з проблемами трудових емігрантів. Якщо йдеться про визначення і вирішення цих дуже специфічних проблем, варто залучати до співпраці самих цих людей, які, до речі, давно готові до діалогу з українськими державними інституціями.

На думку Григорія Селещука, сьогодні в Україні бракує політичної волі для того, щоб на рівні президента країни вирішити питання, які на рівні чиновників, відповідальних за конкретну роботу, просто не вирішуються. Це і питання реалізації виборчих прав трудових емігрантів та включення їх у суспільно-політичне життя України, і питання захисту інших прав та законних інтересів громадян, які перебувають за межами держави.

«Аргументи на кшталт важливо чи неважливо, економічно доцільно чи недоцільно й такі інші взагалі не повинні розглядатися. Бо йдеться про реалізацію конституційних прав громадян, які мають бути понад усе. Потрібно сформувати широку систему роботи держави в міграційній сфері», — переконаний Григорій Селещук.

Проблеми заробітчан

Про які саме проблеми йдеться? Насамперед про порушення конституційних прав громадянина. Українці, які живуть за кордоном, не можуть повноцінно здійснювати своє виборче право. «З нас зробили напівгромадян. У кожного громадянина було на минулих виборах по два виборчі бюлетені, а в нас тільки один. І на це було рішення Конституційного суду. Це кричущий факт», — розповідає Олесь Городецький. Щоб реалізувати своє волевиявлення, заробітчанам доводиться їхати світ за очі на імпровізовані виборчі дільниці і годинами чекати в чергах.

Також держава Україна обмежує майнові права своїх громадян-заробітчан. Щоб відкрити рахунок у іноземному банку (без цього за кордоном узагалі ніяк), потрібно одержати спеціальний дозвіл НБУ. Ввезти нажите за кордоном майно додому — теж проблема, людина стикається із необхідністю сплатити ввізне мито.

Діти, які виїхали за кордон з батьками, позбавлені права на повну загальну середню освіту, принаймні українську. Приїхавши додому, вони не зможуть вчитися далі.

Україна не сприяє створенню українських навчальних закладів у країнах масового перебування трудових мігрантів, ніяк не підтримує наявних суботніх і недільних українських шкіл. Учителям, які викладають в українських школах, організованих аж ніяк не нашою державою, а громадою і церквою, стаж роботи за кордоном не зараховується до загального педагогічного стажу.

Згідно з чинним законодавством, для того, щоб українські діти, які перебувають за кордоном, могли скласти державні іспити та отримати атестат про повну середню освіту, Україна повинна відправляти у країни масового перебування трудових емігрантів комісії з кількох вчителів. Час від часу це все ж таки роблять, але не завжди. Кожного року чиновники кажуть, що у бюджеті на це немає грошей. І лише коли це викликає суспільний резонанс, виявляється, що такі бюджетні видатки все ж було заплановано.

Також Україна й досі не підписала двосторонні та багатосторонні угоди про соціальний захист і пенсійне забезпечення із багатьма країнами світу. Тож трудовий мігрант, який справно сплачував пенсійні внески, скажімо, в Італії чи Німеччині, не отримає пенсії, якщо повернеться в Україну. А той, що платив до українського Пенсійного фонду, а потім виїхав за кордон, не одержуватиме пенсії у країні перебування. Між іншими країнами це питання давно вже вирішене, жодна людина, яка все життя працювала, не залишається на старість без пенсійного забезпечення, хоч би в яку країну вона переїхала.

А ще кожен представник громади заробітчан скаржився на брак консульських відділів, їх недоступність. Наприклад, у Неаполі, де проживають 150 тис. наших співгромадян, є тільки два консульські працівники. І це вважають за щастя, бо не потрібно далеко їхати. Інколи ж доводиться долати 200–300 км, щоб дістатися консульського відділу. Та часто буває так, що можна просидіти у черзі цілий день і не потрапити на прийом. Або ж консульство взагалі буде закрите. Додзвонитися — і то проблема: або зайнято увесь день, або слухавку не беруть, або ж відповідають мовою, що не є мовою ані країни перебування, ані консульства. Наприклад, в одному з українських консульств в Італії на дзвінок відповідали німецькою або російською.

Однак, слід зауважити, заробітчани не будуть без нагальної потреби турбувати дипломатичне представництво. Тобто зі своєю терміновою проблемою українцю за кордоном часто нікуди звернутися. Португальські чиновники кажуть українцям, які звертаються до них по якусь допомогу: «Що це у вас за країна така? Ми про вас краще дбаємо, аніж ваша держава». Про це розповів Олег Гуцько, голова асоціації українців у Португалії «Собор».

«Консульські внески і були немалими, — кажуть заробітчани, — а зараз їх збільшили удвічі. Ми згодні платити, але ж хочемо, щоб за ті гроші держава нам гарантувала бодай якийсь захист. Ті кошти, що ми сплачуємо, йдуть не до спеціального фонду консульства, а кудись іще. У консульському фонді на місяць залишається 30 євро. Хіба на ці гроші можна щось зробити, комусь за необхідності допомогти?».

Для чого потрібен консульський фонд? Наприклад, українець, який перебуває за кордоном, потрапив у скрутну ситуацію — отримав тяжку травму, потрапив до в’язниці чи взагалі загинув. Якщо його рідні не в змозі зарадити цій ситуації, повинно втрутитися дипломатичне відомство. Наприклад, доправити тіло покійного на Батьківщину. До речі, Україна донедавна не могла вирішити питання із доставкою померлих співгромадян додому. Їх доправляли як вантаж. І це тільки частина проблем.

Слід зважати і на те, що частина цих людей може повернутися на Батьківщину, і їх людський, професійний, фінансовий потенціал можна буде залучити для модернізації та розвитку України. Цей рух назад має бути передбачений у законі. Закон повинен заохочувати людей до повернення. Громадянин, який хоче ввезти в Україну своє нажите за кордоном майно, не повинен сплачувати ніякого ввізного мита, вважають експерти. Це стосується не тільки його особистих речей, а й автомобіля і засобів виробництва у разі, якщо громадянин привіз якісь знаряддя праці не задля продажу, а задля започаткування в Україні власного бізнесу. Якщо ця людина ще й створила в Україні нові робочі місця, фахівці-економісти та громадські діячі пропонують звільнити цього реемігранта-інвестора від оподаткування на кілька років.

Заметили ошибку? Выделите текст, который её содержит, и нажмите Ctrl+Enter
Версия для печати






    Загрузка...