• Новости планеты
  • Правовые новости
  • Погода
  • Новости Украины
Racurs.ua

Агрессия учителя оставляет травмы на всю жизнь

Сквернословие и агрессия учителей вызывают тяжелые детские психотравмы и калечат мировоззрение ребенка. А это непременно скажется в будущей жизни человека (на украинском).

Інститутом психології ім. Г. Костюка Національної академії педагогічних наук України проведене психолого-педагогічне дослідження, метою якого було з’ясувати особливості лихослівного слововживання у шкільному середовищі та виявити ситуації, що провокують застосування інвективної лексики. Дослідження проводилось у п’яти середніх загальноосвітніх закладах м. Тернополя: у чотирьох школах і в Галицькому коледжі, де навчаються як міські, так і сільські діти. У дослідженні взяли участь 200 вчителів, 200 учнів зазначених шкіл і 200 батьків учнів.

За результатами дослідження виявлено: з числа опитаних тільки 9 % учителів зазначили, що жодні дії учнів лихослів’я в них не викликають! 87 % опитаних вчителів сказали, що на можливість вчительського лихослів’я впливають індивідуальні проблеми (поганий настрій, сімейні проблеми, хвороби та інше), соціальні проблеми (важке матеріальне становище, падіння престижу професії), а також дії шкільної адміністрації (дріб’язковий контроль, несправедлива критика, перевантаженість, завантаженість неспецифічною для вчителя роботою).

Кількісні підрахунки ефективності інвективного впливу на негативну поведінку учня і якісний аналіз відповідей старшокласників виявили таку особливість: близько 80 % учнів лихослів’я дорослого (особливо вчителя) сприймають як вияв агресії, що викликає у більшості з них стан фрустраційної агресії.

«Такий емоційний стан гальмує формування інтелектуальних почуттів, спотворює в дитини формування моральних почуттів, проблематизує розвиток духовності. Також доцільно зауважити, що лихослів’я на адресу учня не виховує у нього позитивних життєвих орієнтацій та особистісних якостей, які і є ознакою становлення його духовності», — йдеться у науковій статті Л. Широкорадюк «Лихослів’я у мовленні вчителя як ознака низького рівня духовності», написаній за результатами дослідження.

У нашій «гуманній» педагогічній системі набирає обертів насилля та спотворення людських цінностей, знищуючи мораль і породжуючи свавілля.

Завдяки новій професії клінічного психолога я часто на своїх консультаціях стикаюся із дитячими травмами, яких було завдано клієнтові як у дитячому садочку, так і в школі. Мої клієнти є досить зрілими людьми, але, на жаль, ті отримані психологічні травми не дають їм можливості проявляти себе як особистість повною мірою. За певних обставин, які виконують роль «тригера» (тобто спускового механізму), людина моментально опиняється у повторній ретравматизації, незалежно від того, скільки їй років і яке положення вона займає в соціумі. Це досить часто ускладнює повний прояв себе як зрілої та усвідомленої особистості.

Наприклад, дорослий чоловік, який обіймає високу посаду, має сім’ю, час від часу потерпає від панічних атак. Це руйнує його кар’єру, не дає змоги приймати правильні рішення, зрештою, жити нормальним життям. Ці прояви, як з’ясувалося, виникають у нього при спілкуванні з людьми в окулярах, але не завжди, а коли вони якось по-особливому опускають ці окуляри на кінчик носа. Саме так робила його перша вчителька, публічно знущаючись із нього, не дуже метикуватого хлопчика, коли він не відразу відповідав на запитання, помилявся або щось плутав.

Для усунення таких посттравматичних реакцій людині потрібен не один рік психокорекції чи психотерапії (психотерапія не в контексті психіатрії).

Вчитель, на жаль, може завдати найбільше та найглибше ураження. Адже це він для маленької дитини є майже богом.

Видатний педагог, письменник, публіцист В. Сухомлинський зазначав: «у крикові діти відчувають розгубленість і безсилля того, хто кричить. Вони сприймають крик як одне з двох: або напад на них, учнів, або ж захист від них. І те й інше викликає реакцію активного протесту».

Що стоїть за агресивною поведінкою вчителя?

У 90-х роках минулого століття я була студенткою одного з педагогічних вузів Луцька. Ще тоді, проходячи практику у школах, зробила для себе два висновки. Перший: те, що нам викладають наші справді прекрасні фахові викладачі, жодним чином не дотичне до реального світу школи. Тож отримані інноваційні знання того часу ніяк не можуть бути застосовані на практиці. І другий висновок: я не працюватиму за фахом, бо не зможу прилаштуватися до існуючої педагогічної системи.

Ті «буремні 90-ті», які принесли Україні не тільки незалежність і реформи, а й неймовірний ентузіазм і вільнодумство, не могли не вплинути і на педагогіку, сталу науку радянського ладу. Все ідеологічне та закостеніле з радістю було відторгнуте у системі викладання педагогіки. Його місце посіло нове (колись буржуазне, а тепер — інноваційне) та «забуте старе».

Щоб зрозуміти, про що мова, треба хоч трохи пригадати історію педагогіки, яка дозрівала та вдосконалювалася разом із часом, системами влади і суспільством.

До початку XVII століття педагогіка залишалася частиною філософії. Її відокремлення від філософії та оформлення в наукову систему пов’язане з іменем Яна Амоса Коменського (1592–1670) —великого чеського педагога-гуманіста, засновника нової прогресивної педагогічної системи. Коменський є засновником науки навчального процесу. У 1633 році вперше в світі виходить друком спеціальне керівництво з виховання дітей дошкільного віку «Материнська школа». І досі не втратили актуальності та наукового значення його схема організації школи, теоретичне обґрунтування та розробка принципів навчання, класно-урочної системи, ідеї загального навчання й початкового навчання дітей рідною мовою.

А ще слід згадати імена Жан-Жака Руссо, Йоганна Генріха Песталоцц, Йоганна Фрідріха Гербарта та інших видатних світових мислителів, які зробили свій значний внесок у педагогічну науку.

Жовтнева революція разюче змінила цінності та роль самого процесу виховання людини і вплинула на становлення педагогічної думки радянської епохи. Це пропаганда марксистської методології, висміювання педагогічних проблем античності з погляду протистояння класів буржуазії та пролетаріату. Такий підхід до педагогіки відобразився у тодішніх наукових працях: «Виховання — форма класової боротьби» (Є. Мединський), «Педагогіка — знаряддя класової боротьби» (І. Свадковський).

Мої колеги, які навчалися на десять років раніше, із жахом згадують те, що їм вкладали у голови на лекціях з педагогіки — це передусім праці прародительки радянської педагогіки Надії Крупської, котра, як відомо, сама дітей не мала і навряд чи їх розуміла й любила. Дружина Леніна підпорядкувала педагогічну науку марксистко-ленінській ідеології, вчителі мусили виховувати не дитину, не особистість, а майбутнього будівника комунізму. Така система породжувала «павліків морозових», які і на батька рідного донесуть, і на смерть підуть заради світлого майбутнього.

Укорінилися ідеологічний догматизм, знеособлення, утилітаризм і примітивізм у постановці та розв’язанні як теоретичних, так і технологічних проблем навчання.

Загальносоюзні державні структури не давали змоги глибоко досліджувати й вивчати історію педагогічної думки в Україні з її традиціями, народну педагогіку. Зрозуміло, що не досліджувалися і праці, які були написані за межами СРСР, зокрема такі ґрунтовні, як «Князь Костянтин Острозький і його культурна праця» І. Огієнка (Канада, 1958). Праці «Сучасні течії в новій педагогіці» С. Русової (Прага, 1932), «Народна освіта на советській Україні» С. Сірополка (Варшава, 1934) та інші не афішувалися, і не приведи Боже, щоб хтось про це навіть промовив уголос.

У системі освіти звучали імена і Антона Макаренка, одного із засновників досить жорсткої радянської системи дитячо-підліткового виховання, і Василя Сухомлинського, великого гуманіста, автора книжки «Серце віддаю дітям», а також інших науковців, що впливали на становлення думки та образу майбутнього педагога.

Розбіжність думок на етапі розвитку, загальноприйнятих норм того чи іншого часу впливали на педагогіку як на окрему науку, що від них і потерпала, і водночас вбирала їх...

Нині неминуче постають такі запитання. Якою власне системою виховання та навчання керуються наші сучасні вчителі? Що впливає на їхні, часто не зрозумілі судження та висловлювання про дитину? Якими принципами та поглядами вони керуються на момент вибору своєї професії? Що вони беруть за основу навчального процесу? Яку систему виховання вони сповідують? На яких моральних принципах ґрунтується їхня свідомість?

Завжди є і будуть актуальними слова радянського психолога С. Рубінштейна: «Я далекий від думки заперечувати або применшувати значення методів і педагогічної техніки, але це не все, і головне — вони не головні: перше місце належить проблемі вчителя, на яку й потрібно звернути особливу увагу. Проблема вчителя — перша й найважливіша проблема всієї педагогіки, всієї постановки народної освіти, всієї системи освіти, всієї долі народної культури: з неї необхідно починати й нею необхідно закінчувати. Учитель — це найперше».

Гадаю, не секрет, що нинішній негативізм молоді, на жаль, породжує, зокрема, наша освітянська система. Батьки масово обговорюють між собою побори у школах, де постійно збирають гроші на доплату вчителям, на охорону школи, на прибиральниць, на ремонт, на навчальний і дидактичний матеріал. Батьки, які пам’ятають свої шкільні роки, коли безплатне навчання справді було безплатним, сердяться, але покірно здають гроші. Бо ж, як відомо, у бюджеті держави на це коштів немає. На інше — є (наприклад, 24 млн. грн. на ремонт альтанки у «Синьогорі». — Ред.), а на систему освіти ледь наскрібають. Що то за держава, яка дбає про своє майбутнє за залишковим принципом?

Досить часто надходить інформація про конфлікти між вчителем та учнем, між директором і вчителем, між школою як системою та батьками. Дивно, що висвітлюється ця проблема на шпальтах газет або на телебаченні тільки тоді, коли стається якась жахлива подія: чи то дитина повіситься, чи то вчителя поб’ють. І головне — навіть тоді, копирсаючись у подробицях події, ніхто не шукає коріння проблеми.

Можливо, це репліка в простір, але, на мою думку, перш ніж «іти у вчителі», молодій людині варто замислитися над такими запитаннями: хто я, майбутній вчитель? Яку місію для себе я обираю? Що я хочу передати чи як я можу навчити? Хто для мене ці діти? Яким було моє власне дитинство?

Чітка ієрархія освітньої системи зумовлює владу учителя над учнем. За умови дотримання моральних і педагогічних законів, за належної фаховості педагога ця влада означає насамперед відповідальність. Але, як відомо з історії розвитку суспільства, авторитарність досить часто втрачає свої межі або свої позиції, і коли це стається, виникає «зарозуміле безглуздя», яке бере верх над ситуацією.

Шановні вчителі, якщо ви бажаєте влади, то вам не сюди, не до школи... Якщо ви хочете заповнити своє деструктивне «его», для цього також є інший шлях і методи. Якщо ви бажаєте навчити, навчайтеся самі. Якщо ви покликані бути вчителем, усе робіть для того, щоб не втратити цього уміння.

Любіть себе і світ довкола. Тоді вся ваша любов передасться цим прекрасним і ще безтурботним дітям, які справді вміють любити. Так, вони відверті й незалежні, але водночас вони цілковито підвладні вам та обставинам. Пам’ятайте про це...


Заметили ошибку? Выделите текст, который её содержит, и нажмите Ctrl+Enter
Версия для печати



НОВОСТИ ПАРТНЕРОВ




Прогноз погоды в Украине

Погода в Украине





    НОВИНИ ПАРТНЕРІВ