О Верховной Раде, баронессе Тэтчер и избранниках под мостовой

Під час візиту в червні 1990 року до радянської тоді ще України прем’єр-міністр Великобританії Маргарет Тетчер щедро розкидала перли «тонкого» англійського гумору на кшталт: «Україна має такі ж права на незалежність, як і американський штат Каліфорнія». Навіть виступаючи у Верховній Раді УРСР, вона витончено вжалила українську протодемократію, із захватом оцінивши споруду нашого найвищого законотворчого органу та додавши з удаваним сумом: «А наш британський парламент такий старий…».

Справді, будівлю Верховної Ради УРСР урочисто відкрили всього лише у 1939 році. Наш парламентаризм, навіть із періодом тоталітаризму включно, зовсім немовля порівняно з майже тисячорічним британським. Щоправда, баронеса Тетчер трошки лукавила — горнило демократії Об’єднаного Королівства згоріло до цурки в 1834 році, отже, неготичний Вестмінстерський палац теж сміливо можна зараховувати до новобудов.

Звичний силует із скляним куполом з’явився в Кіровському районі Києва поблизу Маріїнського палацу в не найщасливіший для України час.

Січень 1934 року. ХІІ з’їзд КП(б)У приймає рішення (звісно, погоджене з Москвою) про перенесення столиці Радянської України з Харкова до Києва. Чим саме не догодив партфункціонерам пролетарський і пробільшовицький Харків? Адже обжилися вони у головному місті Слобожанщини вельми ґрунтовно. Але Київ є Київ. Хай там як, але жодне інше місто України не має такого духовного та історичного значення для нашого народу.

Час для передислокації було вибрано цілком свідомо: Петлюра давно вбитий, Махно помер, виморені та спустошені голодом села вже не здатні слугувати опорою повстанців на кшталт отамана Орлика, цвіт культури та науки відправлено етапом на Соловки, а та частина інтелігенції, до якої ще не постукали вночі, просякнута паралізуючим тваринним жахом.

У липні 1935 року було затверджено склад урядової комісії у справах планування та реконструкції Києва. До неї, зокрема, увійшли С. Косіор, В. Затонський, Й. Якір. Розробкою генерального плану Києва керував архітектор П. Хаустов.

Київ почав жадібно поглинати ресурси України. Звісно, не з таким розмахом, як Москва, але дані статистики промовисті: в 1927 році в Києві було збудовано лише один житловий будинок, у 1933-му — тільки три, а в 1935 році столиця вже використала 40 % коштів, виділених на житлове будівництво для всієї республіки! В 1933 році господарство Києва спожило 73 млн. крб., у 1936-му бюджет виріс до 323 млн. крб. Звісно, основним споживачем була не трудова Дарниця, а нова «еліта», що мостила на Печерських пагорбах локальний комуністичний рай.

Звісно, тотальна перемога соціалізму на всіх фронтах потребувала пропагандистської підтримки. А що може бути ліпше за Конституцію, створену під керівництвом Великого Вождя? І 5 грудня 1936 року VIII позачерговий з’їзд Рад одноголосно затвердив нову Конституцію СРСР. Витримавши «демократичну» паузу, свої конституції прийняли всі союзні республіки. У розпал Великого Терору, 30 січня 1937 року, отримала свій Основний Закон і УРСР. Але споруди для органів влади, формованих за приписами сталінської Конституції, вже давно й ударно будувалися. Партія працювала на випередження. Дарма, що в проектних завданнях ці об’єкти мали дещо неконституційні назви, адже змінити написи на фронтонах і бронзові таблички на дверях кабінетів —невелика проблема! Та будівля, в якій розмістилася Верховна Рада УРСР, а нині працює Верховна Рада України, спочатку мала бути вмістилищем структур ВУЦВИКу — Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету («комуни юний електрон» поет Володимир Сосюра справді мав непересічний талант, бо зміг заримувати навіть цю абревіатуру: «ВУЦВИКу» — «без ліку»).

Конкурс на проектування майбутньої неабревіатурної установи виграв Володимир Заболотний — на той час уже досвідчений і знаний архітектор. Народився майбутній зодчий у селі Карані на Переяславщині в сім’ї майстра золотих справ. Тож його вибір справи життя можна вважати цілком логічним — праця архітектора різниться від роботи ювеліра лише масштабами. У 1926 році Заболотний закінчив архітектурний факультет Київського художнього інституту.

До речі, із відкриттям 1930 року архітектурного факультету в Київському інженерно-будівельному інституті розпочалася негласна боротьба ідеологій двох навчальних закладів. Одні схиляли терези в бік естетичної складової, другі акцентували на домінуванні інженерної складової. Ця «війна» триває й сьогодні, хоча обидва виші вже модифікували свої початкові назви. Втім, справжній майстер завжди знаходить рівновагу в цій дилемі між «трояндою й виноградом».

Заболотний розпочинав свою практичну діяльність як конструктивіст, зокрема, проектуючи робітничі селища на Донбасі. Однак на початку 30-х років світ охопили «перегони» імперій. Диктатори наввипередки кинулися відроджувати ідеї античної класики, особливо до душі їм припали помпезні зразки часів розквіту Давнього Риму. Муссоліні намагався розбудити в італійському народові дух легіонерів і цезарів, що, зрештою, мало якісь ознаки логіки —ці войовничі предки були родом з Апеннінського півострова. Розмах «римізації», впроваджуваної Гітлером і Сталіним, усе ж виглядає недоречним і фальшивим. Конструктивісти з їхнім грубуватим пролетарським лаконізмом і домінантою інженерної доцільності програли архітектурну битву. В СРСР перемогла ідеологія «сталінського ампіру», очолювана академіком Жолтовським.

Людиною він був талановитою й енергійною, тому його боротьба з «формалізмом» і пропаганда класики як «вищої мудрості» припала до душі Сталіну.

Дивна річ — усі союзні республіки ще до війни збудували свої урядові комплекси в римсько-більшовицько-національному стилі, а Москва… так і не спромоглася звести моторошно-гігантський Дворєц Совєтов (архітектори Іофан, Гельфрейх, Щуко), хоча проект отримав «добро»ще у 1932 році.

Заболотний теж був змушений грати за правилами «жолтовської» архітектури. Проте безпартійний зодчий (у партію Заболотний вступив лише в 1944 році) вміло і талановито обійшов рекомендації щодо творення в СРСР Третього більшовицького Риму. Верховна Рада своїми формами радше схожа на християнський храм епохи Ренесансу. Прямокутна споруда з шестиколонним портиком, увінчана куполом, викликає асоціації з Собором Святого Петра в Римі і…буржуазною Центральною Радою, що діяла в Будинку вчителя на Володимирській вулиці. Споруда сприймається легкою завдяки вмілому використанню скла і сталевих конструкцій у півкулі купола та доречному вибору матеріалу для виготовлення колон й оздоблення стін — кримського мшанкового вапняку. В інтер’єрі використано національні мотиви. Навіть кількатонна кришталева люстра над сесійною залою нагадує своїми формами соняшник.

Фото Ганни СМАЛЬ

Проект Заболотного отримав у травні 1941 року (багато довідників помилково вказують 1940 рік) Сталінську премію першого ступеня (100 тис. крб.) у галузі архітектури. Серед лауреатів того року були, зокрема, скульптор Віра Мухіна —за монумент « Робітник і колгоспниця» на Паризькій виставці, Олександр Довженко —за фільм «Щорс».

Війна завдала руйнацій будівлі Верховної Ради, щоправда, не таких катастрофічних, як Хрещатику та Успенському собору Києво-Печерської лаври. Після визволення Києва розпочалися роботи з відновлення та реконструкції Верховної Ради під керівництвом Заболотного. Було добудоване півколо службових приміщень.

Будівля Верховної Рада переживала модифікації й після смерті Заболотного в 1963 році. В 1985 році перед фасадом було встановлено бронзові скульптури, передбачені початковим проектом (скульптор В. Зноба). У 2000 році, майже після десяти років роздумів, герб УРСР на фронтоні врешті замінили на герб незалежної України. Згодом з’явилися 25 флагштоків для підняття прапорів областей України.

Під час останньої оптимізації сесійної зали табло системи «Рада» захистили броньованим склом проти вандалів. На прохання деяких негабаритних депутатів ширину крісел було збільшено. Загальна кількість депутатських місць — 451. Одне чи то запасне, чи то зайве. Може, зарезервоване для матроса Железняка з його історичною реплікою: «Караул устал!»…

Не всі знають, що головна будівля Верховної Ради поєднується підземними переходами з багатьма іншими спорудами, що мають стосунок до певних функцій законотворчого органу. Тож цілком можливо, що в той час, коли ви рухаєтеся вулицею Грушевського чи Садовою, під вашими ногами, десь під бруківкою, дріботять народні обранці та їхні помічники…

Володимир Заболотний заслуговує на значно більшу повагу, ніж та, якою Київ вшановує його сьогодні, — є меморіальна дошка, бібліотека носить його ім’я, але немає пам’ятника чи вулиці його імені. Вулиця Заболотного існує, але Данила Кириловича — видатного мікробіолога. Втім, Київ прикрашає головний монумент архітектору Заболотному — це Верховна Рада України. Якби ж іще там працювали люди, гідні імені академіка Заболотного.