Новини
Ракурс

Корупція у військових комісаріатах: найкращий спосіб лікування — ампутація

Відповідно до закону «Про державний бюджет України на 2016 рік», витрати на оборону і безпеку зростуть до рекордних 5% валового внутрішнього продукту й становитимуть 113 млрд грн. Та, на жаль, не треба ходити до ворожки, аби впевнено стверджувати, що значна частина цих коштів витече невідомо куди, немов із дірявої діжки, однією з величезних дірок якої є система військових комісаріатів.


.

Судова практика 2015 року

У липні 2015 року головний військовий прокурор Анатолій Матіос, розповідаючи про підсумки річної роботи військових прокуратур, повідомив, зокрема, що було викрито 44 факти корупційних правопорушень, скоєних службовими особами військових комісаріатів і членами військових лікарських комісій. Це, звісно, лише верхівка айсбергу, оскільки ні для кого не секрет, що корупція, яка й раніше процвітала в системі військкоматів, з початком війни набула тотального характеру.

А от за даними Єдиного державного реєстру судових рішень, за весь 2015 рік було ухвалено 19 обвинувальних вироків щодо осіб вказаної категорії, причому 17 із них — співробітники військкоматів, 2 — лікарі цивільних медичних закладів, котрі є членами військово-лікарських комісій. Серед засуджених військовиків п’ять військових комісарів і один заступник військового комісара.

Один з них випадає із загальної шеренги, оскільки сів на лаву підсудних за злочин, скоєний ще в далекому 2009 році. В ту пору цей полковник обіймав посаду військового комісара Вінницького обласного військового комісаріату, на якій не втримався від спокуси зайнятися фінансовими махінаціями. Для ремонту необхідних для очолюваної ним установи ліній зв’язку він уклав договір з акціонерним товариством «Хмельницькатомтехенерго». Втім, останнє нічого ремонтувати не збиралося, і воєнком про це добре знав, що не завадило йому скласти й підписати акт виконаних (тобто невиконаних) робіт і переказати через держказначейство на рахунок фірми 382 тис. грн. Роботи з ремонту не виконані й по цей день, і не відомо, чи будуть відшкодовані державі гроші, які підлягають стягненню з названого товариства за рішенням Господарського суду Хмельницької області. А полковник за цю оборудку вироком Вінницького міського суду від 30 грудня 2015 року за зловживання службовим становищем (ст. 364 ККУ) отримав чотири роки позбавлення волі. Цікаво, що без звільнення від його відбування з яким-небудь іспитовим строком.

Ще один нестандартний персонаж — військовий комісар, який на момент ухвалення вироку очолював Мелітопольський військовий комісаріат. Він засуджений смішно й сказати за що: за шахрайство без обтяжуючих обставин, скоєне ще в березні 2013-го. Перебуваючи в приміщенні однієї з банківських установ у своїх особистих справах, офіцер стояв у черзі до терміналу поповнення карткових рахунків. Попереду нього був підсліпуватий дідусь, який попросив допомогти набрати на табло апарату потрібну комбінацію, оскільки сам ніяк не міг розгледіти дрібнесенькі цифри. А наш герой, скориставшись ситуацією та проявивши військову кмітливість, перерахував чужі кошти в сумі 5 тис. грн на рахунок своєї дружини. Згідно вироку Мелітопольського міського суду від 2 листопада 2015 року, йому призначене покарання у виді штрафу в сумі 850 грн.

Що ж стосується решти військовиків, то всі вони засуджені за злочини, так чи інакше пов’язані зі сприянням в ухиленні чи звільненні громадян від проходження військової служби за мобілізацією. Найсуворіше покарання в колишнього військового комісара Білокуракинсько-Троїцького об’єднаного РВК Луганської області, який отримав хабар у сумі 1200 грн від свого підлеглого військовослужбовця-контрактника. Цей хлопець рахувався помічником гранатометника й на папері проходив службу при райвійськкоматі. Але насправді він ніде не служив і жив у себе вдома, віддаючи за це воєнкому половину своєї зарплатні. В ході оперативної комбінації, проведеної співробітниками міліції, злочинець був затриманий одразу ж після одержання чергової неправомірної вигоди, а згодом вироком Білокуракинського районного суду від 11 лютого 2015 року засуджений до п’яти років позбавлення волі та взятий під варту в залі суду.

Цікаво, що заступник військового комісара Дзержинського РВК Харкова отримав за аналогічний злочин значно менше, хоча взяв значно більше. Цей майор одержав 300 дол. від одного з місцевих мешканців за сприяння в його непризові на військову службу, а після викриття засуджений 4 вересня 2015 року Жовтневим райсудом Харкова до штрафу в сумі 21 тис. 250 грн.

Під рідкісну навіть для наших часів ст. 426 ККУ (бездіяльність військової влади) пішли військові комісари Котовсько-Красноокнянського об’єднаного міськвійськкомату (Одеська область) і Біловодського райвійськкомату (Луганська область). Їхня провина полягала в тому, що вони не повідомили органи досудового розслідування про те, що їхні підлеглі солдати ухиляються від проходження військової служби. Першому з чиновників присудили за це 3400 грн штрафу і він був звільнений зі служби. Зате його луганський колега отримав за вироком суду два роки службового обмеження з відрахуванням на користь держави 10% своєї зарплати й нині продовжує успішно займатися військово-мобілізаційною діяльністю.

Решта 11 співробітників військових комісаріатів були засуджені за отримання грошей від ухилянтів. По шести з них злочин було кваліфіковано за ст. 368 ККУ (одержання неправомірної вигоди), по чотирьох — 369-2 (зловживання впливом), по одному — ст. 190 (шахрайство). До реального позбавлення волі засуджені лише двоє.

Завершуючи огляд судової практики, не можна замовчати ще один випадок, пов’язаний з ухилянством, хоча засуджений не був штатним працівником військкомату. Річ у тім, що на лаву підсудних Рівненського міського суду сів один хороший чоловік, який воював на Донбасі, а потім став співзасновником Рівненської обласної спілки ветеранів та учасників АТО. Відмінна репутація, але попутав лихий погодитися за 200 дол. допомогти одному тамтешньому хлопцеві уникнути призову до війська й вирішити це питання з місцевим воєнкомом. За що, згідно вироку від 28 вересня 2015 року, отримав 17 тис. грн штрафу за зловживання впливом. Свого часу міністр оборони Степан Полторак для посилення протидії корупції й підвищення компетентності воєнкомів наказав призначати на ці посади ветеранів АТО після поранень. З цього, звичайно, нічого не вийшло й не могло вийти. Навіть якби всі посади у військкоматах були укомплектовані бойовими офіцерами, що пройшли війну, корупційне болото неодмінно засмоктало б і їх. Підтвердженням тому є названий вище вирок, тож це той випадок, коли треба міняти не людей, а систему.

Що показала війна

Для того аби оцінити реальну цінність роботи військових комісаріатів, спробуймо перенестися в трагічний серпень 2014-го. За словами Анатолія Матіоса, в Збройних силах України тоді налічувалося 352 тис. військовослужбовців, з яких 237 тис. у штаті Міністерства оборони (половина з них — мобілізовані), 45 тис. — у Національній гвардії, 37 тис. — Державній прикордонній службі, 29 тис. — СБУ, 4 тис. — у Службі зовнішньої розвідки. Однак у зоні бойових дій на Донбасі одночасно ніколи не перебувало більше ніж 30 тис.

Наші війська на той час звільнили Маріуполь, Слов’янськ, низку інших населених пунктів, і їхній натиск із кожним днем сильнішав, опір бандитів слабшав, незважаючи на те, що допомога їм з боку Росії людьми, зброєю та боєприпасами збільшувалася. У зв’язку з цим відбулася нарада у верховного головнокомандувача, який запропонував почати наступати по чотирьох різних напрямках для якнайшвидшої ліквідації ДНР з ЛНР, і його в цьому рішуче підтримали міністр оборони Валерій Гелетей з начальником Генштабу Віктором Муженком. Керівники інших силових відомств застерегли від наполеонівських планів через брак сил, але глава держави все ж таки наполіг на проведенні наступальної операції, хоча лише в одному напрямку. А саме на півдні та сході від Донецька, аби відсікти цей мегаполіс від магістральних доріг, якими йшла російська допомога. Для цього, певна річ, повинні були зібрати найкраще з того, що мали.

Командувати наступом доручили генералу Руслану Хомчаку, якому передали ті частини і з’єднання, вояки яких здатні були не лише тримати оборону в окопах, а й ходити в атаки. А таких нашкреблося аж сім сотень бійців — 0,02% всього особового складу Збройних сил України. Прикривати це військо з південного сходу, з боку російського кордону, на випадок наступу бойовиків із території РФ доручили генералу Петру Литвину, під командою якого було 650 осіб дещо меншої боєздатності. Але склалося так, що перейшли в наступ не російські найманці, а регулярна російська армія. І коли військо Литвина розбіглося в різні боки, а військо Хомчака було оточене в Іловайську, на допомогу останньому командування АТО спромоглося послати лише одну-єдину роту в сотню «багнетів», яка була розбита в зустрічному бою з противником, що значно переважав його у живій силі й техніці.

Так і не дочекавшись допомоги, Хомчак вирішив пробиватися самотужки. У нього зібралося близько тисячі бійців, частина яких були рештками розбитої армії Литвина. З них до своїх дісталися 647. За офіційними даними, загинули 108 наших, за даними, зібраними громадськими активістами, — від 200 до 250. Російські втрати засекречені, тож рахувати їх можна лише гіпотетично. Але, судячи з того, що українські вояки захопили цілим і неушкодженим, а потім успішно осідлали найновітніший танк Т-73Б3, який перебуває лише на озброєнні армії РФ, можна припустити, що в російській глибинці не одна мати заридала над цинковою труною своєї дитини.

Які зробити висновки?

Саме ці бойові втрати, а не мирні переговори стримали Путіна від подальшого просування вглиб країни. Якби не це, він залюбки дійшов би аж до самого Дунаю, плюючи на всі мінські, біловезькі, ялтинські й тегеранські домовленості разом зі статутом ООН. Таким чином, широкомасштабне вторгнення зірвали півтори тисячі бійців, більшість яких були добровольцями. Окремі не добровольці, котрі перебували під командою Литвина, якраз показали себе не з найкращого боку. Так, батальйон територіальної оборони «Прикарпаття», сформований Міністерством оборони з мобілізованих військовозобов’язаних осіб, покинув фронт і втік на рідну Івано-Франківщину, у зв’язку з чим нині розслідується кримінальне провадження. Хоча заради справедливості варто зазначити, що батальйони такого типу мають вести бойові дії лише в тому випадку, коли ворог вторгнеться безпосередньо на землі того регіону, в якому вони сформовані, проте «Прикарпаття» чомусь був направлений у зону бойових дій на Донеччину.

Дискусія про те, якого типу армія нам потрібна, не мною почалася й не мною закінчиться. Відмовитися від призову й перейти на суто професійну модель планувала ще Юлія Тимошенко під час свого другого прем’єрства. В неї тоді нічого не вийшло, хоча розумні люди запевняли, що епоха масових армій та суцільних фронтів давно минула. Нині, коли йде війна, відмова від примусової мобілізації нібито видається недоречною, але практика війни, як на мій погляд, твердить зовсім інше.

На Донбасі насправді воювали лише ті люди, які хотіли воювати. Хто не хотів, той мав дуже багато можливостей змінити місце проживання, виїхати на роботу за кордон або заплатити хабар. Відкупитися нині можливо не лише від військової служби в цілому. За певну суму можна рахуватися на папері в списках тієї чи іншої військової частини, але при цьому жити вдома й вести звичний спосіб життя. Або можна служити в армії й на папері брати участь у бойових діях у зоні АТО, а насправді пиячити у глибокому тилу.

Тож варто серйозно замислитися, чи не стали військкомати п’ятим колесом української військової машини й чи потрібно витрачати такі величезні кошти на їх утримання.


Помітили помилку?
Виділіть і натисніть Ctrl / Cmd + Enter