Учасник АТО Олег Томак: Після демобілізації головне — рухатися далі

Він посміхається та впевнено дивиться в майбутнє — майже за рік у зоні АТО навчився ніколи не здаватися та не опускати рук. Попри пережиті жахи війни, 30-річний боєць 93-ї окремої механізованої бригади Олег Томак із позивним Дніпро не втратив життєрадісності та жаги до життя. Про свій бойовий шлях та будні після АТО Олег розповів нам, перебуваючи на реабілітації в Українському державному медико-соціальному центрі ветеранів війни.

— З чого почався ваш бойовий шлях?

— Це важко назвати бойовим шляхом. Все почалося 10 вересня 2015 року, коли після того, як ми вийшли з військкомату, нам сказали, що ми поїдемо просто на навчання. Приїхавши вже 12 вересня до Красноармійська, у штаб 93-ї окремої механізованої бригади, ми розмістилися там, було багато працівників військкоматів, яких призвали у військо. На той час у військкоматах відбувалося скорочення. І нам відразу, хоча й добровільно-примусово, але все ж таки дали вибір: або їхати вчитися на Десну, або в зону АТО.

Із 40 людей у нас у перший батальйон 93-ї бригади потрапили дев’ятеро, з яких п’ятеро — до третьої роти. Зі мною був побратим із мого військкомату, так ми опинилися на передовій. Із цього почався мій бойовий шлях.

— В яких гарячих точках довелося побувати?

— Опитне, Висота 93–18, Зеніт, Авдіївка. Думаю, цього достатньо.

— Що найбільше запам’яталося з АТО?

— Запам’яталося дуже багато. Було і добре, і дуже погане, скажімо так. Серед добрих спогадів — спілкування з бойовими побратимами, особливо запам’яталося святкування Нового року. Погане — це загибель товаришів.

— Багато довелося втрачати?

— Багато — це некоректне слово, адже втрата навіть однієї людини — це й так занадто багато, невиправно.

— Що допомагало у найважчі моменти?

— Мабуть, більш за все — віра в себе, підтримка друзів, насамперед тих, хто був там зі мною поруч, а також те, що на моє повернення чекає син. Це було мотивацією. Цього було достатньо, щоби не падати духом і практично ніколи не мати поганого настрою.

— Що, на вашу думку, потрібно для завершення конфлікту на Донбасі?

— Треба, щоби змінилося ставлення нашої влади до нас.

— Як проходила демобілізація?

— 93-ю бригаду виводили з АТО у березні цього року. Нас поселили в Черкаському. У мене взагалі історія з дембелем унікальна, завжди можу чимось відрізнитися. Мої друзі — подружня пара, які познайомилися в АТО, Ельдар і Марина, поїхали до Дніпродзержинська, після поранення Ельдар мав проблеми з ногою, і я, звісно, з ними. Але про це нікому не сказав, це було самовільно. Вихідні дні, субота, мені телефонує багато людей, кажуть: «Дніпровський, приїжджай, бо сьогодні демобілізація». Я приїжджаю, у всіх військові квитки на руках, а мого немає. І командира теж немає. Я телефоную командиру, а він мені говорить: «А хто тебе відпускав додому? Ось тому ти демобілізуєшся останнім». На той момент, коли всі вже оформляли військові квитки, у мене не було нічого — жодних записів та документів. Командир о 17 годині віддає мені квиток, я пробігаюсь по штабу, заповнюю документи, й мені одному з перших оформлюють дембель, тому що мій військовий квиток просто опинився зверху. Командиру було прикро (посміхається).

— Як зустріли вдома?

— Хтось добре, хтось — погано. Люди різні. Після демобілізації важко вдома, змінився світогляд, я почав по-іншому дивитися на людей, все стає по-іншому. Після війни людина дуже змінюється психологічно. Починаєш цінувати справжню дружбу, крім того, з’являється багато спогадів, з якими треба навчитися жити.

— З якими проблемами доводиться стикатися демобілізованому учаснику АТО?

— Насправді проблем дуже багато. Почнемо з того, що ти повертаєшся додому й люди починають ставити багато питань, часто одних і тих самих. Також демобілізованим заважає бюрократія. Щоб отримати встановлені державою пільги, потрібно дуже багато, і не скрізь тобі раді. До проблемних питань віднесу і працевлаштування.

— Яким бачите свій шлях після демобілізації?

— По-перше, потрібно влаштовувати своє життя, знаходити позитивне. Але нам, хто побував у зоні АТО, це доволі складно. Найголовніше — не опускати рук, рухатися далі. Я сподіваюся створити сім’ю, знайти гарну пристойну роботу й жити нормальним людським життям. Це мої плани на майбутнє.

— Про що мрієте?

— Мрію про затишний будиночок з родиною. Мені для щастя багато не треба.

Підготувала Дарія КРИВОШЕЯ