Новини
Ракурс

Замаскований під українця Отто фон Штірліц

У нас часто дорікають: чого це ви говорите мовою окупанта?! Тобто, російською. То я собі думаю: а чи справді російська — ну, така вже окупантська, що сили немає чути?


.

Скажімо, в Карпатах є залізнична колія часів Австро-Угорщини. Так, австрійці свого часу були на українських теренах окупантами. Але ж вони збудували залізницю, по ній зараз ходить потяг Київ—Рахів, і ми залюбки ним користуємося. Ніхто не каже: фу-у, це ж мости й тунелі окупантів! А польський граф Потоцький (Польща теж була окупантом) збудував в Умані чудовий парк «Софіївку», внесений до списку «Чудес України». А скільки на наших заводах було й є верстатів, що їх після Другої світової вивезли з Німеччини? Верстати окупанта?.. Партизани користувалися німецькою зброєю і називали її трофейною, а не окупантською. Та й нині автомати Калашнікова виробництва Іжевського механічного заводу в руках українських вояків не вважаються чимсь окупантським. То чому тоді російська мова окупантська?

Може, назвати її трофейною? У такому разі непогану маємо здобич, адже це одна з шести офіційних мов ООН. Українська до цього числа не входить.

Розумію, що на ці мої думки опонент може покрутити пальцем біля скроні: маячня, софістика, гра в слова. Я не заперечуватиму. Але додам: це відповідь на таку ж софістику про мову окупанта. До чого тут вплутувати поняття окупант/не окупант, якщо російська — рідна для дуже великої кількості українців?!

А такі докори: не здатен вивчити українську мову в українській державі?..

Скажімо, якщо людина не володіє китайською мовою, то вона ані зрозуміти китайця не зможе, ані щось йому пояснити. Це двічі-два!

Але якщо киянин про щось запитує в киянина українською мовою, той розуміє питання і відповідає російською? І... має реакцію обурення: у-уу, мови не знає! Чого ж не знає, якщо запитання зрозумів?

Коли умовний Ківалов з трибуни ВР каже: «ПрАшу пАставити питання на гАлАсування», це, знову ж таки, викликає обурення мовних патріотів. Але якщо з таким саме аканням цю ж фразу вимовить умовна Юлія Володимирівна, їй це пробачать. Мовляв, вона ж з Дніпропетровська, специфічний акцент.

Може, знайшовся б якийсь програміст і написав комп'ютерну програму, яка б визначала: людина геть зовсім не володіє українською, чи в неї акцент, або це суржик? А якщо суржик, то його відносити до української чи до російської?

От у промисловості чітко: якщо доданої вартості більше 10% — це товар українського виробництва. Якщо менше — звиняйте, то вже імпорт. А з мовою?..

Я маю приятеля. Він народився і виріс на Борщагівці, російськомовний. В юнацтві ми разом працювали матросами на дніпровському річковому флоті. Згодом я став журналістом, а він пішов далі по флотській колії, зараз працює за кордоном на контрактах — старший механік теплоходу. Півроку в морі, півроку в Києві.

Нещодавно ми з ним пили каву. Мені зателефонували, я відповів українською, вимкнув слухавку. І між нами відбувся такий діалог:

— Диви, як ти гарно говориш українською. А колись же не вмів. Пам'ятаю: до тебе боцман українською каже, ти йому російською, він українською, ти російською...

— Довелося вивчити. У Києві бути журналістом без української мови, сам розумієш...

— А я от ніяк не заговорю. Бува, спробую, то вийде щось, як у Азарова: «папірєднікі», «зрастання еканомікі». Усім смішно. А як я можу заговорити чисто? Звідки воно візьметься?

— Але ж ти на своєму теплоході спілкуєшся англійською. Якось же її вивчив?

— Там зовсім інша ситуація. По-перше, в мене не було вибору: або маєш англійську і маєш роботу, або не маєш англійської і стоїш на пірсі, проводжаєш очима теплоходи, де інші мають роботу. Російської на теплоході під мальтійським прапором не розуміє ніхто. Але російську в Україні розуміють усі. І в Києві в мене ніколи не стояло питання: або українська мова, або робота. Стояло питання: чи вмію я гайки крутити. А я їх вмію крутити.

Там за мою кепську англійську мене скоріше поважають, ніж зневажають. В Україні за кепську українську — навпаки. Свідомі патріоти шиплять на тебе, як ті баби у церкві. Англієць з першої фрази розуміє, що я говорю поганенько і намагається мені допомогти: уповільнює темп, вимовляє виразніше, добирає простіші слова, коректно підказує — вчить. Бо йому треба не витерти об мене ноги, а щоб я зрозумів, чого він хоче. У широкому розумінні, володіти англійською — це змогти донести свою думку і зрозуміти думку іншого. З українською інакше. Володіти українською — це значить володіти нею досконало. Наче розвідник, якого готували у ворожий тил і два роки логопеди йому витравлювали акцент. Лише тільки ти скажеш «папірєдніки», одразу маєш вирок: москаль! Тобто, ти або бездоганно замаскований під українця такий собі Отто фон Штірліц, або — якщо «папірєднікі» — російський шпигун Максим Максимович Ісаєв, якого треба розстріляти. А який же я москаль, я киянин з Борщагівки... Через те й говорю російською.

Отакий мовний діалог у нас відбувся. У нас, двох колишніх матросів дніпровського пасажирського теплоходу «Прибой».

Якось я не люблю робити висновки в подібних матеріалах. Бо тут висновок — це наче нав'язування комусь власної думки. Я цього не хочу. Не знаю я правильної відповіді: як бути з мовним питанням. Але й не вірю тим, хто вдає, наче цю відповідь знає, і вона в нього правильна. Як на мене, не може бути істини в питаннях мови. Особливо щодо російської та української.

Заборони й приписи не діятимуть. То навіщо їх видавати? Хіба що заборона піднімати мовне питання в політичній агітації. Щоб домовилися політичні табори: хто скаже слово «мова» — того геть з перегонів. Але, судді хто? Немає суддів в Україні...  


Помітили помилку?
Виділіть і натисніть Ctrl / Cmd + Enter