Реформа освіти: які зміни чекають на школярів

Роман Семенуха, член депутатської фракції політичної партії «Об’єднання «Самопоміч»:

— Освіта має давати дитині три речі — цінності, знання та навички. З навчального процесу люди мають виходити цілісними. Очевидно, що школа формує та впливає на цінності. Сьогодні ми маємо величезний перекіс в кінці навчального процесу, коли дитина у 22–23 роки (хтось раніше, а хтось пізніше) виходить на ринок праці й стикається з абсолютно іншою реальністю. А все тому, що ми, як і за часів Радянського Союзу та планової економіки, продовжуємо вважати, що держава має запит на певні професії. Приміром, економісти. На цих фахівців буцімто існує запит, але він існує лише в головах батьків. Їх не можна в цьому звинувачувати. Всі ми без винятку перебуваємо в постколоніальному середовищі. Діти, отримуючи такі професії, не можуть влаштуватись на роботу. Це вже я не кажу про здобуті навички.

Ухвалений закон про реформу освіти мало що змінює в цінностях і нічого не змінює в навичках. Хоч там і є розділи про компетентний підхід у старших класах, який доволі часто цитується у скандинавських системах освіти, де немає класно-урочної системи. Умовно кажучи, якщо ви класом вивчаєте біологію, то можна десятки раз казати про компетентність, але вона буде лише тоді, коли діти виїжджатимуть, приміром, в передмістя столиці та щось вивчатимуть, проводитимуть досліди. Це і є компетентність.

Також новим законом взяли й прив’язали бакалаврат до трьох років. На моє переконання, це дуже спірна теза. В багатьох країнах така прив’язка відбувається з огляду на професію. Адже бакалаврат у медицині та економіці — це різні речі. Якщо ми знову говоримо про компетентний підхід, то на Заході ти можеш вчитися на бакалавраті з економіки три чи й десять років. Головне — прослухати визначену кількість годин.

Є в законі й хороші речі. Сподіваюсь, все-таки вдасться провести системні точкові зміни. Передовсім ідеться про те, що гроші ходять за дитиною в середній освіті. Це фантастично важлива річ. Якщо це буде якісно прописано на рівні підзаконних актів Міністерства освіти й науки, то ми нарешті отримаємо конкуренцію. І не лише між державними та приватними школами, адже тепер гроші за дитиною підуть і в приватну школу. Це сприятиме конкуренції всередині державних шкіл. Таким чином, менеджмент школи змагатиметься за дитину і за хороших вчителів.

Крім того, вперше запроваджується процедура конкурсного добору директорів шкіл. Членами конкурсної комісії з добору директора школи будуть засновники (у випадку державної школи це представники органів місцевого самоврядування), а також батьки, представники трудового колективу та професійних середовищ. Кількість представників, яких делегуватимуть у цю комісію, визначатиметься на рівні підзаконних актів. Дуже важливо, що батьки зможуть брати участь в ухваленні управлінських рішень. На жаль, правки, які б дозволяли батькам накладати вето чи відкликати того чи іншого викладача, відхилили. Також діятиме обмеження для охочих обійняти посаду директора школи — не більш як дві каденції по шість років. В результаті відбуватиметься обов’язкова ротація, і це правильно.

Ще одна дуже важлива зміна — запровадження 12-річки. От усі кажуть, що 11–12 років — це лише форма, якщо не буде суті, то нічого не зміниться. Але ж діти випускатимуться зі школи старшими, і їм буде легше переходити в доросле життя не лише фізично, але й морально.

Ще одна важлива норма — створення окремої юридичної особи з публічною звітністю дохідної частини середньої школи. Завдяки цьому батьки почнуть розуміти, куди і як витрачаються кошти. Поки немає прописаного механізму, як це відбуватиметься, його ще потрібно пропрацювати на рівні підзаконних актів.

Насамкінець, такий важливий позитивний нюанс, як надання можливості вищим навчальним закладам зберігати недержавні кошти на банківських рахунках, а не у Держказначействі. Це справжня автономізація та децентралізація навчальних закладів. Таким чином, створюються умови для залучення приватних грошей.

Борислав Береза, позафракційний депутат:

— На мою думку, те, що ми спостерігаємо, є нічим іншим, як імітацією реформи освіти. Річ у тім, що освітня реформа — це зміни контенту подачі інформації та простору, де відбувається навчання. Також це розуміння, кого і навіщо ми навчаємо, які є запити суспільства та держави. Окрім того, абсолютна зміна методології та якісна зміна підготовки викладацького складу — цього немає. Вчитель, який не знає власного предмета й нездатний скласти ЗНО, не може підготувати учня, щоб той його склав на відмінно.

Нагадаю, що майже три роки тому було ухвалено закон «Про вищу освіту», який так само помпезно подавався і на реалізацію якого не знайшлось ані грошей, ані політичної волі. Постає запитання: що ми отримали від цього закону, можливо, якісну вищу освіту? Відповідаю — ні. Чи покращилась якість професури? Теж ні. Ми постійно спостерігаємо за відтоком українських студентів у різні країни. В Польщі в тому ж Кракові одночасно навчається 8 тисяч українських студентів (зі слів Миколи Княжицького, якому такі дані надав наш консул).

На мою думку, освіта потребує кардинальних змін та системного підходу до них. Особисто я би підтримав такі зміни, які було проведено в тій же Норвегії. Там ніхто не виносив на голосування законопроект, який потім змінювався. В Норвегії одного року взяли приблизно 20 шкіл і запровадили зміни. В ході цього пілотного проекту подивились, наскільки виправдані запроваджені новації, й провели роботу над помилками. На другий рік до експерименту долучилося ще приблизно 20% шкіл, і знову подивились, що працює, а що ні. І лише на третій рік більшу частину шкіл перевели на нову систему. Після чого вже ввели закон і закріпили досягнуті положення.

Чому такий алгоритм? Бо лише в такому форматі можна досягти максимального результату. В Україні йдуть від зворотного. Наша реформа освіти дуже сильно нагадує боротьбу з алкоголізмом у 1986 році, яку ініціював Михайло Горбачов. Тоді він вирішив, що треба вирубати кримські виноградники й це дуже сильно допоможе в боротьбі з пияцтвом. Як відомо, цю боротьбу програли: люди почали більше гнати самогон та пити. До того ж з’явилась та активно розвивалася підпільна торгівля алкоголем. Виноградники ніхто не відновив.

Аналогічна ситуація відбувається зараз з реформою освіти. Я маю підозру, що наразі ми просто не здатні на амбітну й масштабну реформу.

Головна проблема реформи освіти — відсутність фінансування. Незрозуміло, де брати 19 млрд грн у перший рік запровадження реформи та протягом наступних п’яти років.

Крім того, 12-річна система освіти. Хтось може мені пояснити її плюси? В Європі 12-річна система, але там є і 10, 11 і 12-річна системи. В Україні вчителі не підготовані до 12-річки. Ба більше, вони кажуть, що відбудеться розмивання програми. Тобто існуючу програму просто розтягнуть на 12 років. Батьки школярів також проти такої системи, бо діти довше сидітимуть за шкільними партами. А сенс?

Найголовніше, що хочу сказати, — тут багато нюансів. Реформа потрібна, і те, що про неї почали говорити й пішов поштовх — це добре. Але маю великі сумніви, що навіть цей косметичний ремонт, який називають реформою освіти, матиме результат.

Олександр Співаковський, член депутатської фракції партії «Блок Петра Порошенка»:

— Перший і головний момент — школа перестає бути авторитарною. Ми надаємо набагато більше автономії та свободи школі й вчителю. Фактичним орієнтиром у роботі педагога будуть стандарти, які сформує Міністерство освіти та науки України. Далі вчитель обиратиме відповідну філософію і дидактичну модель (дидактика — наука про навчання. — Ред.), завдяки якій зможе сформувати відповідні знання, вміння, навички, компетентність. Таким чином, рамки класно-урочної системи залишаться, але вчителя не принижуватимуть тим, що, наприклад, 11 травня він мусить проводити урок на чітко визначену тему. Вчитель сам формує навчальний темп з урахуванням особливостей розвитку дітей тощо. Дуже важливо, що вчитель і учень матимуть рівні права. Вони партнери. В цій дидактичній моделі дитину більше не розглядають як посудину, яку треба наповнити знаннями. Відтепер вони працюватимуть разом над розвитком дитини.

Другий важливий момент — 12-річка. Хоч ми й кажемо, що це 12-річка, але ж перший клас фактично виконує функцію нульового, бо дитина через ігрову діяльність адаптується до школи. Тому в першому класі немає домашніх завдань, не виставляються оцінки тощо. З другого класу починається навчання.

Законопроект вибудовує чітку структуру загальної середньої школи, яка складається з трьох рівнів: початкової освіти (4 роки), базової середньої освіти (5 років), профільної середньої освіти (3 роки), а також дає відповіді на запитання, як буде реалізована ідея профільної старшої школи. Програми старшої школи можуть бути двох спрямувань — академічне (поглиблене вивчення окремих шкільних предметів) і професійне (навчання, орієнтоване на ринок праці).

Третє. Ми розуміємо, що центром реформи є вчитель, тому закладаємо норму його мотивації через зарплату. Це питання ще вирішуватиметься, бо під стенограму я читав про 4 прожиткові мінімуми, які поетапно (протягом шести років) має отримати вчитель. Йдеться про 6,5 тис. грн в рамках нинішнього прожиткового мінімуму для викладача найнижчої кваліфікаційної категорії. А вчитель, який пропрацював 8–10 років, матиме зарплату 12–13 тис. грн. Ну а педагог зі стажем 20 років — 17–18 тис. грн.

Закон збільшує академічну, організаційну, фінансову та кадрову автономію всіх закладів освіти.

Директор школи обиратиметься на конкурсних засадах строком на шість років з правом переобрання на ще один строк. Тобто він зможе пропрацювати директором однієї школи не більш як 12 років. Така ротація дає можливість молоді бачити свої перспективи.

Щодо проблем ухваленого закону, то насамперед — це його імплементація. Ми маємо зрозуміти, що треба організаційно все забезпечити. Багато роботи й у юридичній площині. Ще потрібно внести відповідні зміни до інших законів, щоб уникнути суперечностей. Також необхідно видати велику кількість постанов та наказів профільного міністерства. Якщо цього не буде зроблено, то на закон чекає доля закону «Про вищу освіту» — а ви знаєте, як він працює… Тобто необхідно провести велику роботу не лише в Києві, а й на місцях.

Сергій Тарута, позафракційний депутат:

— Позитивним в ухваленому законі вважаю підвищення заробітної плати вчителів та запровадження спеціалізації наприкінці навчання 9-го чи 11-го класу.

Щоправда, постає запитання: яка мета цієї реформи? Можливо, підвищити зарплату. Але ж це не головне. Головна мета реформи — підготовка високоосвічених, інтелектуальних учнів, які будуватимуть наше майбутнє. Ще одне запитання: яке це майбутнє і які трудові ресурси нам потрібні? Міністерство економічного розвитку і торгівлі не надало стратегічний план розвитку, через що Міністерству освіти та науки зараз дуже складно визначитись щодо професій, які будуть затребувані.

Наразі не зрозуміло, якою буде модель нашої економіки. Можливо, вона буде високоінтелектуальною? Тоді потрібні одні кадри. Або всі ми будемо обслуговуючим персоналом для західних компаній, які сюди прийдуть, — тоді це інший рівень підготовки. Наразі ми готуємо хороші кадри, але для західних партнерів. Люди їдуть з України. Якщо ми не замислимось над майбутнім нашої країни, то в цих реформах немає жодного сенсу.