• Світові новини
  • Юридичні новини
  • Погода
  • Новини України
Ракурс

Суддя КСУ Микола Мельник: Конституційний суд піддав сумніву правомірність Революції гідності

28.12.2017 11:28 Коментарі

Рішенням КСУ нардепам дозволяється голосувати за будь-які рішення, у тому числі й ті, які мають вочевидь неконституційний, антидержавний характер

Пропонуємо читачам «Ракурсу» ознайомитися з деякими пунктами окремої думки судді Конституційного суду України Миколи Мельника щодо рішення КСУ у справі за конституційним поданням 49 народних депутатів щодо відповідності Конституції України статті 42 Закону України «Про вищу освіту».

КСУ визнав таким, що не відповідає Конституції України, пункт 7 частини другої статті 42 Закону України «Про вищу освіту», згідно з яким не може бути обрана, призначена на посаду керівника закладу вищої освіти особа, яка «голосувала за диктаторські закони 16 січня 2014 року». КСУ аргументував рішення тим, що: 1) оспорювана норма є невизначеною, оскільки неможливо встановити, які з ухвалених 16 січня 2014 року законів належать до категорії диктаторських; 2) передбачена вказаною нормою заборона обіймати посади керівників закладів вищої освіти є юридичною відповідальністю, а народні депутати України не можуть нести юридичної відповідальності за результати голосування.

Принципово не погоджуюсь з підходами, які КСУ застосував при вирішенні цієї справи, а ухвалене рішення вважаю таким, що не базується на Конституції України. Викладена у ньому аргументація є суперечливою, сумнівною і непереконливою з юридичної точки зору і вказує на те, що КСУ підійшов до вирішення цієї справи однобічно, якщо не сказати — упереджено.

Суддя КСУ Микола Мельник

У рішенні стверджується, що оспорювана норма закону є невизначеною, оскільки з її змісту незрозуміло, яким критерієм необхідно керуватися при визначенні того, чи є закон, ухвалений ВРУ 16 січня 2014 року, «диктаторським». КСУ зазначив, що є лише така ознака диктаторських законів, як ухвалення їх 16 січня 2014 року, однак вона стосується усіх законів, прийнятих у той день, а тому неможливо однозначно встановити, які з них належать до категорії «диктаторських».

Якби КСУ повно і всебічно розглянув справу, він би не лише встановив можливість чіткого виокремлення такої категорії законів, як диктаторські, за властивою лише їм сукупністю ознак, а й з’ясував би, що перелік цих законів закріплено на законодавчому рівні.

Йдеться про дев’ять законів, які були ухвалені Верховною Радою України 16 січня 2014 року. Їх спільною суттєвою ознакою є те, що за існуючої на той час суспільно-політичної ситуації їх ухвалення було спрямоване на збереження правлячого політичного режиму, обмеження реалізації громадянами конституційних прав, розширення можливостей для політичних репресій. Ухвалення цих законів мало яскраво виражений антидемократичний характер і спричинило істотне загострення суспільної-політичної ситуації в країні, яке призвело до людських жертв та інших тяжких наслідків. У суспільній свідомості ці закони розцінювалися як засіб збереження та зміцнення недемократичного політичного режиму (диктатури), а тому й були названі диктаторськими. Ця, по суті, народна назва й була застосована в тексті оспорюваного закону, що стало хоча й нетиповим прикладом вітчизняної нормотворчої техніки, але жодним чином не порушило принципу правової визначеності, на що безпідставно посилається КСУ.

Спільною ознакою диктаторських законів є спосіб їх розгляду та ухвалення. За диктаторські закони не було голосування, яке передбачають Конституція України і Регламент Верховної Ради, а також не було проведено реального підрахунку голосів. Про це свідчить те, що: 1) підрахунок голосів проводився за лічені секунди, що фізично неможливо; 2) в окремих випадках головуючий оголошував про ухвалення закону ще до того, як голова лічильної комісії повідомляв про результати голосування; 3) у всіх дев’яти випадках голова лічильної комісії називав однакову кількість голосів, поданих «за» ці закони — 235; 4) про кількість тих, хто голосував «проти», «утримався» або «не голосував», взагалі не повідомлялося.

Формально-юридично перелік диктаторських законів зафіксовано у Законі України «Про визнання такими, що втратили чинність, деяких законів України» від 28 січня 2014 року № 732–VII, який було ухвалено у зв’язку з тим, що прийняття 16 січня 2014 року законів відбувалося з порушенням «Конституції України, норм Регламенту Верховної Ради України та без будь-якого обговорення і реального підрахунку голосів». Саме ці дев’ять законів і є тими диктаторськими законами, про які йшлося у пункті 7 частини другої статті 42 закону №1556.

Крім цих законів ВРУ 16 січня 2014 року ухвалила ще два закони, зокрема, про державний бюджет. Однак вони ухвалювалися окремо, голосування за них здійснювалося за допомогою електронної системи «Рада», і вони не були згодом скасовані. Тому за вказаними вище критеріями вони не належать до категорії диктаторських.

Тобто КСУ штучно заплутав вирішення цього питання і дозволив зробити безпідставний висновок про неможливість однозначного встановлення, які з ухвалених 16 січня 2014 року законів належать до категорії диктаторських.

КСУ також вказав, що фактично запроваджено юридичну відповідальність народного депутата України за результати голосування в минулому, що «порушує сутність встановленого у частині другій статті 80 Конституції України депутатського індемнітету». Такий висновок не узгоджується з сутністю юридичної відповідальності, а тому є необґрунтованим.

Неможливість обрання/призначення на посаду керівника закладу вищої освіти особи, яка голосувала за диктаторські закони, є однією з умов, які разом з встановленими законом кваліфікаційними вимогами (наявність вченого звання та наукового ступеня, стажу роботи на посадах науково-педагогічних працівників тощо) визначають критерії добору кандидатів на посаду керівника закладу вищої освіти. Частиною другою статті 42 Закону №1556 передбачено сім умов, що унеможливлюють обрання/призначення на посаду керівника закладу вищої освіти і стосуються осіб, які: 1) за рішенням суду визнані недієздатними або дієздатність яких обмежена; 2) мають судимість за вчинення злочину, якщо така судимість не погашена або не знята в установленому законом порядку; 3) відповідно до вироку суду позбавлені права обіймати відповідні посади; 4) за рішенням суду були визнані винними у вчиненні корупційного правопорушення — протягом року з дня набрання відповідним рішенням суду законної сили; 5) піддавалися адміністративному стягненню за корупційне правопорушення — протягом року з дня набрання відповідним рішенням суду законної сили; 6) підпадають під дію частини третьої статті 1 Закону України «Про очищення влади»; 7) голосували за диктаторські закони 16 січня 2014 року.

Депутати голосують за диктаторські закони 16 січня 2014 року

Запровадження таких обмежень обумовлено особливим характером діяльності керівника закладу вищої освіти, його роллю в освітній діяльності.

Заборона обрання/призначення на посаду керівника закладу вищої освіти особи, яка голосувала за диктаторські закони, обумовлена моральною, правовою та суспільною неприйнятністю позиції народних депутатів України, які голосували за вказані закони. Тому заборона обіймати посаду керівника закладу вищої освіти для особи, яка голосувала за диктаторські закони 16 січня 2014 року, з огляду на ті високі морально-етичні вимоги, які пред’являються до кандидата на таку посаду, видається цілком обґрунтованою. Така заборона не є юридичною відповідальністю, оскільки реалізується на стадії призначення, обрання особи на посаду, тобто має перспективну дію і поширюється на правовідносини, які виникатимуть у майбутньому.

Такого ж висновку дійшов КСУ в мотивувальній частині рішення, коли зазначив, що вказаною нормою «встановлено обмеження правового та організаційного характеру щодо обрання, призначення (у тому числі виконувачем обов’язків) особи на посаду керівника закладу вищої освіти, які поширюються на правовідносини, що виникнуть у майбутньому під час такого обрання, призначення». Однак потім він зробив абсолютно протилежний висновок, згідно з яким зазначеною нормою «фактично запроваджено юридичну відповідальність народного депутата України за результати голосування в минулому». Таким чином, КСУ продемонстрував непослідовність позицій щодо розуміння сутності оспорюваної норми, обґрунтувавши їх взаємовиключними твердженнями.

КСУ сформулював юридичну позицію стосовно розуміння положень частини другої статті 80 Конституції, відповідно до якої народні депутати не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання у парламенті та його органах, за винятком відповідальності за образу чи наклеп.

КСУ констатував, що «депутатський індемнітет в Україні не має абсолютного характеру, адже частиною другою статті 80 Конституції України передбачено відповідальність народного депутата України за образу чи наклеп. Проте Основним Законом України не встановлено жодних інших застережень стосовно голосування народного депутата. Тобто право вільного голосу народного депутата України є абсолютним, тому він не може нести юридичної відповідальності за результати голосування». Інакше кажучи, Конституційний суд України фактично визнав, що народний депутат України може голосувати за будь-що і будь-як.

Така юридична позиція сформульована КСУ на підставі його розуміння лише однієї конституційної норми без урахування інших положень Конституції України і є хибною за своєю суттю.

Висновок про те, що Основним Законом не встановлено жодних інших, крім відповідальності за образу чи наклеп, застережень стосовно голосування народного депутата у парламенті та його органах, є абсолютно безпідставним. Відповідно до Конституції, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Крім того, межі повноважень, підстави та спосіб діяльності народних депутатів визначаються, зокрема, і повноваженнями парламенту, присягою народного депутата України, імперативними конституційними приписами щодо заборони вчиняти певні дії та приймати певні рішення.

Парламент може здійснювати лише ті повноваження, які відповідно до Конституції України віднесені до його відання, а народний депутат зобов’язаний діяти відповідно до складеної ним присяги, а отже, не може голосувати всупереч вимогам Конституції та законів України, на шкоду суверенітету і незалежності України і добробуту українського народу. Таким чином, положення частини другої статті 80 Конституції України слід розуміти так, що народний депутат не несе юридичної відповідальності за результати голосування, якщо таке голосування здійснене відповідно до складеної ним присяги, з дотриманням вимог Конституції та законів України. Тобто народний депутат України є обмеженим у своїй діяльності своїм статусом, своїми повноваженнями і повноваженнями парламенту, а його право на вільне волевиявлення при прийнятті рішень (голосуванні) не є абсолютним.

Отже, КСУ неправильно витлумачив конституційне призначення і зміст депутатського індемнітету як складової депутатської недоторканності. Забезпечення парламентарю можливості вільного волевиявлення під час голосування у парламенті та його органах зовсім не означає вседозволеності у прийнятті рішень (голосуванні). Депутатський індемнітет призначений забезпечувати парламентарю незалежну позицію під час провадження депутатської діяльності, яка апріорі має бути правомірною.

Якщо рішення конституційного суду ускладнюють розуміння та застосування положень конституції, штучно створюють конституційно-правові проблеми, спотворюють суть конституційних приписів, діяльність цього органу стає, у кращому випадку, непотрібною, а в гіршому — небезпечною для суспільства.

КСУ безпідставно визнав неконституційним оспорюване законодавче положення, здійснив офіційне тлумачення положення Конституції, яке не відповідає її справжньому змісту, створив передумови для відходу парламенту та народних депутатів України від конституційних засад їхньої діяльності.

У рішенні сформульовано принцип, згідно з яким усупереч Конституції народним депутатам без юридичних наслідків дозволяється голосувати за будь-які рішення, у тому числі й ті, які мають вочевидь неконституційний, антидержавний і антиукраїнський характер.

В основу рішення покладено хибний підхід до розгляду інших справ, зокрема справи стосовно перевірки на предмет конституційності Закону України «Про очищення влади», яка перебуває на розгляді КСУ. Рішенням у цій справі КСУ також поставив під сумнів правомірність Революції гідності, під час якої було реалізовано право на повстання проти тиранії (диктатури), яке закріплено в Загальній декларації прав людини 1948 року і випливає зі змісту Конституції України.

Рішення продовжило негативну тенденцію в діяльності КСУ, яка полягає у довільному та своєрідному розумінні (тлумаченні), а також застосуванні Конституції України. Цьому рішенню передувало рішення КСУ від 15 березня 2016 року, яке створило умови для неконституційного порядку внесення змін до Конституції та делегітимізувало процедуру внесення змін до неї.

P. S. Окрему думку щодо вказаного рішення КСУ оприлюднив також суддя Ігор Сліденко.

Читайте також: Судова реформа на шляху до суду Лінча

Помітили помилку? Виділіть текст, що її містить, та натисніть Ctrl+Enter
Версія для друку



Загрузка...



    Загрузка...