• Світові новини
  • Юридичні новини
  • Погода
  • Новини України
Ракурс

«Північний потік — 2»: українські газові перспективи

Україна в очах ЄС залишається непередбачуваним партнером. Навіть якщо вітчизняна ГТС перейде під контроль західних компаній, ризики українського маршруту для європейців все одно збережуться, і вони є непропорційно великими

Україна вже багато років перебуває в стані конфлікту з колишньою радянською метрополією. Один з найяскравіших його проявів — газова конфронтація, що існує вже понад десять років. Наприкінці 2005 року ціни на природний газ перетворилися для Москви на дієвий інструмент заохочення і покарання колишніх радянських держав — залежно від ставлення їхніх політиків до Росії. Наша країна окрім власного споживання була ще й основним транзитером блакитного палива в Європу. Цей статус дістався нам з часів Союзу, і за нього українські чиновники всіх часів готові були пожертвувати багато чим.

В економіці немає поняття «дружба», і тому коли розсипався СРСР, кожен думав лише про себе. Москва одразу почала шукати альтернативні шляхи постачання палива на європейський ринок, що постійно зростає, а також на малознайомий азійський. У 1999 році як подарунок вічному, хоча й непосидючому партнерові Кремля Олександру Лукашенку було запущено гілку газопроводу через Білорусь «Ямал — Європа». В той самий час почалися підготовчі роботи з прокладання газопроводу дном Балтійського моря, який отримав назву «Північний потік».

Будівництво «Північного потоку» (Nord Stream) почалося в грудні 2005 року. У листопаді 2011-го найдовший підводний маршрут у світі протяжністю 1224 км було повністю введено в експлуатацію. Для управління проектом у Швейцарії було створено компанію Nord Stream AG, 51% у якій належить «Газпрому», 31% — двом німецьким компаніям і по 9% — французьким і голландським структурам. Дві нитки газопроводу коштували інвесторам 7,4 млрд євро. Потужність газопроводу — 55 млрд кубометрів на рік. Окупити проект планують за 14 років, що є чудовим результатом для Європи, де подібні речі зазвичай окупаються за 15–30 років.

Балтійський проект став настільки успішним, що було вирішено прокласти цим маршрутом ще дві нитки газопроводу. «Північний потік – 2» активно підтримується Німеччиною, Австрією і Францією, які хочуть позбутися непотрібних виплат країнам-транзитерам (Україна, Польща, Словаччина) і отримати в результаті дешевші енергоносії. І якщо поляки та словаки, безсумнівно, розберуться з новими умовами, то економіка нашої країни постраждає дуже сильно, втративши 10% бюджетних надходжень від транзиту газу в Європу.

Головними європейськими противниками прокладання нового газопроводу від самого початку виступили Польща і країни Прибалтики, проте в середині грудня в Таллінні керівники трьох прибалтійських країн зробили спільну заяву, радикально змінивши своє ставлення до проекту. Естонія, Латвія і Литва вже не заперечують проти будівництва трубопроводу — за умови, що він відповідатиме законодавству ЄС. Позитивне рішення, ясна річ, має фінансове підґрунтя.

Польський антимонопольний регулятор перешкоджав європейським інвесторам, і вони вимушено погодилися на те, що проектом володітиме «Газпром» (він єдиний акціонер керуючої компанії Nord Stream 2 AG), залишивши собі забезпечення його замовленнями та кредитами. Загальна проектна вартість становила 9,9 млрд євро — в рамках такої суми є де розгулятися. У 2017 році європейські компанії вже внесли в проект 1,5 млрд євро. Швеція зацікавлена в будівництві, і частину потужностей «Газпром» розмістив у цій країні. Німеччина отримає свої відсотки як постачальник труб. Голландська фірма виступила розробником бетонування труб, а Фінляндія — фактичний виконавець цього процесу. У Швейцарії зареєстрована фірма, що керує трубопроводом, і там сплачують по 300 тис. євро на день за фрахт унікального судна — морського трубоукладача, що ходить під мальтійським прапором.

Показники прибутковості від капітальних інвестицій, залучених, наприклад, найбільшою італійською банківською групою Intesa Sanpaolo, є вищими за середньоєвропейські. Це свідчить про те, що банкіри, які залучають гроші, готові йти на будь-які політичні ризики для отримання вигоди. Судячи з динаміки того, що відбувається, газопровід запрацює в запланований час — наприкінці 2019 року. Попри деякі складнощі з узгодженням проведення його територією Данії. Там у листопаді цього року було ухвалено закон, спрямований проти будівництва. «Парламент Данії одноголосно схвалив законопроект, який дає можливість брати до уваги питання зовнішньої політики, безпеки й оборони при ухваленні рішення про те, чи давати згоду на прокладання силових кабелів і трубопроводів у територіальних водах Данії», — пише данська газета Berlingske Tidende. Значить, газопровід проведуть в обхід данських територіальних вод: на відстані в 1200 км невеличкий гак не зможе істотно вплинути на реалізацію проекту.

Єдиною серйозною перешкодою на шляху російсько-європейських газових планів можуть стати Сполучені Штати, які вважають за небажане посилення домінування Росії на газовому ринку, оскільки це позбавляє Європу диверсифікації постачальників. Заступник держсекретаря США Джон МакКаррік в інтерв'ю «Радіо Польщі» прямо заявив, що «Північний потік – 2» не буде побудований. «Є багато причин, з яких цей проект не повинен бути реалізований. Остання полягає в тому, що ми проти нього. Ми не бачимо можливості його будівництва, то чому я маю розглядати будь-який інший варіант?» — заявив американський чиновник.

Країни Євросоюзу перебувають під постійним американським тиском, і в разі, якщо «Північний потік – 2» не буде реалізовано, а газотранспортна система України стане непридатною, Європі доведеться на вільному ринку купувати зріджений газ, який коштує сьогодні вдвічі дорожче за сибірські вуглеводні. Європейці вміють рахувати гроші, а тому без сумніву проігнорують спроби американців вплинути на їхні фінансові інтереси.

Іншим двом газпромівським витівкам — «Турецькому потоку», що будується замість заблокованого Німеччиною «Південного потоку», і «Силі Сибіру», спрямованій у Китай, — також судилося збутися. 26 грудня 2017 року керівник «Газпрому» Олексій Міллер на нараді за підсумками року сказав: «На сьогодні побудовано понад 650 км газопроводу [«Турецький потік»], і це в двонитковому виконанні вже перевищує 35% від загальної протяжності морської ділянки. Магістральний газопровід «Північний потік – 2» і «Турецький потік» покликані підвищити надійність газопостачання європейських споживачів». Тим самим він підкреслив, що проти українського транзиту працює не лише балтійський, а й чорноморський проект.

А ще у 2018 році в Росії будуть вибори. Вкотре там оберуть керівником країни — цього разу на шість років — людину, здатну з легкістю вирішувати будь-які тактичні завдання. До них можна віднести зведення всіляких мостів, прокладання різних труб і стрімке розв'язання інших яскравих і важких у виконанні складнощів.

Роль України в транзиті російського газу

Найважливішою проблемою нинішнього транзиту газу через українську територію є те, що отримані гроші йдуть не на підтримку газотранспортної системи (ГТС) в працездатному стані, а на затикання різноманітних бюджетних дірок. Знос системи на сьогодні є критичним. Йдеться про зношені газокомпресорні станції з радянською механікою, для яких вже не знайти запчастин. Газопровід «Уренгой — Помари — Ужгород», частиною якого, власне, і є українська ГТС, будувався за часів американських санкцій проти СРСР, і все обладнання на ньому буле радянське. У будь-якій нормальній країні всі ці компресорні станції давно замінили б на сучасні механізми.

Безумовною перевагою українського шляху в Європу є наявність підземних газових сховищ — найважливішого інструменту диверсифікації енергетичних постачань (за умови чіткої роботи всієї системи). Відомий аудитор — компанія Mott MacDonald після обстеження нашої ГТС у 2014 році дійшла висновку, що обсяг термінових вкладень у ремонт становить 4,8 млрд дол., а капітальний ремонт обійдеться в 6–9 млрд дол. Того ж 2014 року Україна пропонувала свою ГТС як альтернативу російському «Південному потоку», але після аудиту українських транспортних мереж Німеччина відмовилася від участі в їх управлінні. Разом з тим Берлін вирішив зовсім поховати ідею газопроводу через Чорне море до Європи («Південний потік»), зумівши економічно й політично зацікавити Болгарію — приймаючу сторону російського палива за цим проектом — відмовитися від транзиту газу своєю територією.

З 2014 року Україна займалася «віртуальним реверсом». За згодою європейських споживачів ми відбирали з газпромівського транзиту частину газу, яка потім документально оформлялася угодами про реверс з Євросоюзу. Наша газотранспортна мережа завжди була розрахована тільки на прокачування газу зі сходу на захід і ніколи не тестувалася у зворотному режимі. Для реальних постачань газу з Європи доведеться здійснити коштовну перебудову всієї мережі.

Українська ГТС розрахована на перекачування 120 млрд кубометрів на рік, а сьогодні прокачується близько 80 млрд кубометрів на рік, і на її підтримку йдуть значні кошти. Будь-яка зміна обсягів прокачування в менший бік перекладе постійні витрати на кінцевого споживача. У 2020 році, після припинення транзиту російського газу територією України, на нас чекає різке підвищення газових тарифів. Приблизно про це нам постійно говорять західні партнери, а наші чиновники у відповідь читають якісь мантри.

Глава НАК «Нафтогаз України» Андрій Коболєв у телевізійному інтерв'ю казав щодо «Північного потоку – 2»: «Цей газопровід є великим ризиком. Його будівництво кардинально підірве економіку всієї країни. Ми вважаємо, що це є частково військовим проектом, оскільки метою Путіна є прибрати транспортування російського газу з території України, а це дорога до повноцінної військової агресії».

Коли люди, що мають стосунок до управління державою, заявляють подібне, виникають сумніви в їхній професійній придатності й психологічній врівноваженості.

Коболєв також повідомив, що зупинка проекту «Північний потік – 2» є головною метою «Нафтогазу» на наступний рік. Хочеться поцікавитися: а якщо мету не буде досягнуто, що потрібно зробити з її декламатором? В українських реаліях важко пригадати випадки подання у відставку з хлібних місць, за які чіпляються їхні власники.

А ще хочеться дізнатися, звідки керівник «Нафтогазу» взяв свіжі цифри, які свідчать про блискучу готовність ГТС до експлуатації: «Українська ГТС пройшла аудит західної компанії Mott MacDonald, яка чітко визначила мінімальну суму інвестицій, необхідну для підтримки системи в разі транзиту на тому рівні, який на сьогодні існує в нашій системі. Це приблизно від 200 до 300 млн дол. на рік». Нагадаю, що три роки тому ця ж компанія називала цифри у 20 разів більші. Навряд чи Україна змогла так радикально змінити за цей час стан своєї транспортної системи. Хочеться також нагадати просту істину про інвесторів: якщо перед тобою багатій, це зовсім не означає, що він тупий. Всі райдужні розповіді українських чиновників миттєво і легко перевіряються.

Влітку на зустрічі з головою Європейської ради Дональдом Туском президент України Петро Порошенко назвав «Північний потік – 2» «інструментом російської енергетичної агресії», критикуючи підтримку німецьким урядом цього проекту. У вересні 2017 року під час щорічного послання до Верховної Ради президент казав уже про переведення закупівель Європою російського газу на східний кордон України: «У зв'язку з тим, що контракт закінчується у 2019 році, наше завдання — за допомогою Євросоюзу домогтися революційної зміни в організації транзиту».

Тоді «Нафтогаз», коментуючи заяву глави держави, зазначив, що майбутнє завантаження української газотранспортної системи можуть забезпечити європейські компанії, які купуватимуть російський газ на східному кордоні України. Варто нагадати, що жоден бізнесмен не розглядатиме придбання нерентабельного проекту, а українська ГТС має величезні шанси стати саме такою структурою. Можна розповідати про успішність будь-яких переговорів з іноземцями, які могли б стати партнерами України з управління ГТС, але післяреволюційні чотири роки не додали жодного руху в цьому напрямку. Єдиним кроком у бік Європи стала спроба призначити наприкінці грудня 2017 року головою ПАТ «Укртрансгаз» польського фахівця Павла Станчака, який раніше відповідав за проектування й експлуатацію газопроводів у польській PGNiG Technologie S.A. Чи дадуть полякові проявити свої здібності в Україні — залишається тільки гадати.

Україна в очах ЄС залишається непередбачуваним партнером. Навіть якщо вітчизняна ГТС перейде під контроль західних компаній, ризики українського маршруту для європейців все одно збережуться, і вони є непропорційно великими. Європа хоче безпечних, недорогих, з повними гарантіями шляхів отримання енергоносіїв. Активні фінансові, документальні й технологічні дії покупців сибірського газу і ведмежа впевненість у собі росіян, що живуть тільки на ренту від вуглеводнів і розважаються торгівлею зброєю, дозволяють стверджувати: на Україну чекають великі й передбачувані проблеми, до яких чинна влада має безпосередній стосунок.

Читайте також: Подорожчання електроенергії як цирковий трюк чиновників

Помітили помилку? Виділіть текст, що її містить, та натисніть Ctrl+Enter
Версія для друку



Загрузка...



    Загрузка...