• Світові новини
  • Юридичні новини
  • Погода
  • Новини України
Ракурс

Розтином Верховного суду встановлено... Огляд перших рішень

Підбиваючи перші експрес-підсумки роботи Верховного суду, слід сказати ось що: значна частина тих, хто обійняв посаду у найвищій судовій інстанції, непокояться лише щодо свого особистого майбутнього

Пан Порошенко, відомий український комерсант і власник кондитерської фабрики «Рошен», виступаючи на Українському сніданку на полях Всесвітнього економічного форуму в Давосі у четвер, 25 січня, у властивій йому манері заявив таке: «Я можу сказати, що це була найуспішніша осінь реформ. Ніхто не очікував, що ми будемо такими щасливими та такими ефективними... Тепер у нас є реорганізований Верховний суд, високий рівень довіри. Була проведена абсолютно прозора процедура (відбору суддів), і тепер Верховний суд буде захищати право українців на правосуддя, і не тільки українців, а й інвесторів в Україні».

Можна тільки порадіти за пана Порошенка. Відрадно чути, що він має до суду повну довіру. Чого не можна, на жаль, сказати про нас — простих українців. 

Деякі коментатори пропонували не рубати з плеча і зачекати на перші підсумки роботи нового ВС(У). Немає питань: треба почекати — почекаємо. 

 

Побіжний аналіз судової практики нового Верховного суду дає підставу для вельми цікавих життєвих спостережень. Для початку — трохи статистики.

За період з 15 грудня 2017 року (дати початку роботи Верховного суду) по 29 січня 2018 року найвищим судовим органом країни було ухвалено й опубліковано в єдиному судовому реєстрі 17,7 тис. судових актів, з яких 98% — це судові ухвали, які мають або організаційно-підготовчий характер, або є вісником прикрих новин для касатора. Найбільш прикро читати ухвали про відмову в прийнятті касаційної скарги лише на тій підставі, що особа, яка підписала скаргу, не довела наявність у себе статусу адвоката. Тоді як прямими нормами нових процесуальних кодексів передбачені винятки для незначних справ, за якими представником у справі може бути будь-яка дієздатна особа за дорученням, а не тільки адвокат, що прямо передбачено ст. 131-2 Конституції.

Посилання на п. 11 п. 16-1 розділу XV «Перехідні положення» Конституції, з гідно з якими «представництво відповідно до пункту 3 частини першої статті 1312 цієї Конституції у Верховному суді та судах касаційної інстанції з 1 січня 2017 року здійснюється виключно адвокатами», — прямо суперечить основній нормі ч. 5 ст. 131-2 Конституції:

«Законом можуть бути визначені винятки щодо представництва в суді у трудових спорах, спорах щодо захисту соціальних прав, щодо виборів та референдумів, у малозначних спорах, а також стосовно представництва малолітніх чи неповнолітніх осіб та осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена».

На жаль, Верховний суд поки що здебільшого демонструє присікальний підхід, вважаючи, що чим менше буде розглянуто касаційних скарг — тим краще!

Окрім висловлення жалю, мона лише побажати звернутися до Перехідних положень Конституції: 

«16. Чергові вибори президента України після відновлення положень Конституції України в редакції від 28 червня 1996 року за рішенням Конституційного суду України від 30 вересня 2010 року №20-рп/2010 у справі про додержання процедури внесення змін до Конституції України проводяться в останню неділю березня 2015 року».

Мабуть, було б дуже доречно провести науково-практичну конференцію про системний взаємозв'язок п. 16 і п. 16-1 Перехідних положень Конституції десь у Ростові-на-Дону. 

Повернімося до нашої статистики. Що ж собою являють інші 2% судових рішень, які й становлять чистий ККД Верховного суду?

По-перше, це 7 опублікованих у реєстрі рішень Касаційного адміністративного суду як суду першої інстанції — всі 7 відмови. 

По-друге, поки що жодного опублікованого вироку по суті кримінальної справи, одні ухвали Касаційного кримінального суду.

Все решта — це 336 постанов у цивільних, адміністративних, господарських та кримінальних справах.

Але й тут ККД касаційних судів різний. Наприклад, з 1967 судових актів Касаційного кримінального суду 24 постанови (або 1,2%), за якими розклад такий: 55% — відмова навіть без витребування справи, 45% — призначення справи до розгляду, що дає шанс засудженому.

На 1433 судових акти Касаційного господарського суду припадає аж 23 постанови (або 1,6%). З них тричі задовольнили частково, відправивши на новий розгляд, двічі трохи змінили, не змінюючи суті рішення, повністю задовольнили касацію один раз.  Та й то, нове рішення мало негативний характер — про відмову в позовних вимогах. Все решта — приблизно 74% — це непохитні залізобетонні відмови.

Як не дивно, але з'ясувалося: найбільший вал судових актів — приблизно 11,2 тис. або 64% — дають саме адміністративні справи. З них судові постанови становлять лише 1,5%, решта — судові ухвали.

Втім, практика касаційного розгляду адміністративних справ заслуговує на окремий, більш глибокий аналіз. Ми ж поки що трохи  зупинимося на роботі Касаційного цивільного суду — це ті категорії справ, які хвилюють найширші верстви суспільства.

Загалом за Верховним судом у реєстрі налічується приблизно 3 тис. судових актів у цивільних справах, з яких аж три ухвали Великої палати Верховного суду (в тому числі два з них про відкриття провадження за винятковими обставинами, що обіцяє бути цікавим) і 116 постанов, або майже 3,8% — найвищий ККД серед касаційних судів!

Однак якість цих нашвидкоруч виконаних постанов у багатьох випадках геть погана. Що особливо пригнічує: у цивільних справах, на відміну від справ, наприклад, адміністративних, спор ведуть прості люди, які не обізнані в питаннях юриспруденції. Тому особливо важливо, щоб такі справи розглядалися не формально, а по совісті, по-людськи, мудро й розсудливо. На жаль, ні того, ні іншого при розтині виявити не вдалося. При цьому з'ясувалося: широко розрекламованої сміливості Верховного суду в ухваленні власних остаточних рішень у цивільних справах не спостерігається від слова «зовсім».

Так, з одного боку, Касаційний цивільний суд приблизно в 50% випадків своєю постановою скасовує рішення нижчих інстанцій. Але є одне «але»: суд робить це зазвичай з формальних процесуальних причин, з направленням в нижчі суди на нове коло. Причому йдеться про справи, які вже не один рік перебували у провадженні. Коли в них буде поставлено остаточну крапку? Хто знає…

Вдалося виявити не так багато нових остаточних рішень, які не збігаються з рішеннями попередніх інстанцій. Ось, наприклад, рішення ВС — у справі №446/509/16-ц (№61-590 св 17). Колегія суддів Касаційного цивільного суду у складі: головуючого — Висоцької В. С., суддів Мартєва С. Ю., Пророка В. В. (суддя-доповідач), Фаловської І. М., Штелик С. П. — ухвалила рішення:

«Касаційну скаргу Петрика Івана Павловича задовольнити частково.

(…)

Стягнути з Гніздичівського державного спиртового заводу на користь Петрика Івана Павловича 58 грн 63 коп. компенсації за втрату частини заробітної плати, у зв'язку з порушенням строків її виплати за період з липня 2012 року по січень 2014 року.

В іншій частині рішення Кам'янка-Бузького районного суду Львівської області від 13 липня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Львівської області від 24 листопада 2016 року у даній справі залишити без змін».

З фабули справи можна дійти висновку, що в цьому трудовому спорі звільнений громадянин Петрик І. П. просив про стягнення двох сум: 120 710 грн 46 коп. і 58 грн 63 коп. Тому рішення Верховного суду на суму 58 грн — це як «збоку бантик». За формою, можливо, і вірне, але по суті — знущання.

Але позивачеві в цій справі ще гріх скаржитися. 

З постанови у справі №556/1354/15-ц (№61-1852 св 17).

Суть справи така: між братами Миколайчуками — Іваном Трохимовичем, Миколою Трохимовичем і Петром Трохимовичем — вийшла суперечка про прийняття у спадщину батьківської хати. Проблема виникла через те, що вони після смерті батька вирішили віддати хату сестрі, а та візьми й помри невчасно, не вступивши у володіння спадщиною. У зв'язку з чим один із братів подав формальний позов про надання йому додаткового строку на вступ у спадщину.

Суд першої інстанції розглянув справу по совісті, увійшовши в положення братів Миколайчуків: позов задовольнив частково, дав місячний строк на вступ у спадщину. І тут втрутилася ще одна життєва ситуація: у покійної сестри був чоловік, який вирішив, що його обійшли, й подав на це рішення апеляцію. Рішенням апеляційного суду Рівненської області від 8 грудня 2015 року апеляційну скаргу було задоволено, заочне рішення Володимирецького районного суду Рівненської області від 22 жовтня 2015 року скасовано, в задоволенні позову відмовлено. Було подано касацію. Як розсудить Верховний суд? Ось вона, справжня життєва ситуація, з усіма її вибоїнами й закарлюками...

Верховний суд розсудив…

Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі: головуючого — Червинської М. Є. (суддя-доповідач), суддів Антоненко Н. О., Коротуна В. М., Крата В. І., Курило В. П., — розглянувши цей випадок, ухвалила рішення з розряду «ні собі, ні людям».

Суд описав послідовно всі перипетії, вказав, що покійна сестра братів Миколайчуків фактично вступила у спадщину, але формально спадщину на себе не оформила. На думку суду, до спірних відносин слід застосовувати Цивільний кодекс УРСР 1963 року, в якому не було прописано можливості надати додатковий строк прийняття спадщини по суду (яка виникла лише з ухваленням ЦК України 2004 року), хоча на той час діяло право прийняття спадщини без рішення суду за згодою всіх спадкоємців, які прийняли спадщину (що стало неможливим після 2004 року).

Вивчивши обставини справи з усією ретельністю, суд постановив «нове» рішення у справі: касаційну скаргу одного з братів Миколайчуків задовольнити частково — рішення апеляції скасувати, в позовних вимогах про надання додаткового строку на прийняття спадщини відмовити!

Так і залишилося незрозумілим, як саме суд уявляє собі вихід із ситуації, що склалася. І яка простим людям справа до того, який кодекс застосовувати? Вони прийшли до суду з простим цивільним спором. Чи був вирішений спір по суті? Ні!

Напевно, важко собі уявити більш принизливе «нове» рішення, де люди не можуть через нормативну казуїстику оформити на себе батьківську хату, де виросли й жили довгі роки. Чого ж у такому разі досягне Верховний суд — щоб хату забрали як безхазяйне майно? 

Можна цей ряд ще продовжити прикладом судової «принциповості».

Проста справа №203/4521/15-ц (№61-414 св 17). До суду звернувся колишній зчіплювач вагонів Стецюра Євген Миколайович, який 24 роки відпахав на Дніпропетровському маслоекстракційному заводі, поки у 2015 році під час медогляду в нього не було виявлено низку захворювань, які, як не складно здогадатися, розвинулися на тлі важких умов праці. Йому була призначена III група інвалідності й показана легша фізична робота.

Як вчинив завод, якому робоча людина віддала своє здоров'я і роки життя? Правильно, звільнив як собаку за профнепридатність за станом здоров'я.

Позивач, судячи з фабули, не багато просив — 5479 грн 74 коп. із зарплати за час прогулу та 10 000 грн моральної шкоди. Серед доводів позивач вказав про відповідача: «…не запропонував йому переведення на легшу роботу, не запитав згоди на таке переведення, не направив у спеціальний лікувально-профілактичний заклад для встановлення професійного захворювання, хоча він повідомив про наявність підозри на професійне захворювання, та звільнив його під час вирішення питання про існування такого захворювання».

Я не знаю, що там було і як, чи достатньо кваліфіковано був написаний позов і велася справа, але  чудово розумію, що таке в дірявих кирзових чоботях на морозі, по калюжах, зчіплювати вагони, працювати без перепочинку, щоб додому в сім'ю принести трудову копійку...

Невже не можна було вшанувати простого робітника, вже інваліда? Щось для нього придумати? 

Ну, а оскільки ми «йдемо в Європу» — ось, так би мовити, «європейські» устремління в фас і в профіль.

Справа скандальна і проста одночасно, №757/34525/16-ц (№ 61-1262 св 17). Фабула така: «У липні 2016 року Мельник В. Ю. звернувся до суду з позовом до Міністерства юстиції України, третя особа — Управління Пенсійного фонду України в Солом'янському районі м. Києва, про стягнення коштів за невиконання рішення Європейського суду з прав людини за заявою позивача №59579/11 у справі «Макар та інші проти України» у частині виконання рішень національних судів».

Вгадайте з трьох разів, яке рішення виніс Печерський районний суд Києва за позовом про невиконання рішення ЄСПЛ на суму всього-на-всього 2 тис. євро? Правильно, рішенням Печерського районного суду м. Києва від 5 вересня 2016 року у задоволенні позову відмовлено!

Було подано апеляцію. Суд розібрав її до тонкощів...

Рішенням апеляційного суду м. Києва від 16 листопада 2016 року рішення Печерського районного суду м. Києва від 5 вересня 2016 року скасовано, ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено!

Це якийсь безглуздий ланцюг судових рішень. Спочатку Печерський районний суд відмовляється поважати вердикт ЄСПЛ і в позові відмовляє з надуманого приводу. Потім Апеляційний суд м. Києва ухвалює нове (!) рішення аналогічного змісту. Як?! Якщо суть рішення не змінюється, максимум — змінити мотивувальну частину.

І от колегія новопризначених суддів, вивчивши справу до тонкощів, блиснула своїми знаннями в цивільному і цивільно-процесуальному праві. Зокрема, Верховний суд не спростував таку позицію нижчестоящих судів:

«Відмовляючи в задоволенні вказаного позову, суд першої інстанції виходив із того, що спірні правовідносини виникли з приводу невиконання рішення Європейського суду з прав людини, згідно з яким протягом трьох місяців держава-відповідач повинна виконати рішення національних судів, ухвалені на користь заявників, які залишаються невиконаними, та сплатити 2 тис. євро кожному заявнику або його/її спадкоємцю за заявами, як відшкодування матеріальної та моральної шкоди, та компенсацію судових витрат, і які мають бути сплачені разом із будь-якими податками, що можуть нараховуватися, конвертовані у національну валюту за курсом на день здійснення платежу.

Суд дійшов висновку, що до спірних правовідносин, які виникли у зв'язку з виконанням судового рішення, не можуть застосовуватися норми, що передбачають цивільно-правову відповідальність за невиконання грошового зобов'язання, визначені статтею 625 ЦК України».

Абсолютно унікальний за своєю природою прецедент означає в перекладі на просту мову таке: держава Україна не несе цивільно-правової відповідальності за невиконання або прострочення виконання грошового стягнення за рішенням суду, зокрема, ЄСПЛ. Інакше кажучи, Верховний суд побічно узаконив державну безвідповідальність.

Ну, а таке твердження суду взагалі не підлягає перекладу на жодну мову, включно з українською:

«Дійшовши висновку про відсутність підстав, передбачених статтею 625 ЦК України, для стягнення з відповідача на користь позивача грошових коштів, суд не звернув достатньої уваги на предмет і підстави поданого позову, залишив поза увагою зазначені позивачем норми матеріального права, якими він обґрунтовував свої позовні вимоги, а саме: статті 6-1, 13, 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, статті 1 Протоколу до цієї Конвенції, статті 3, 8, 9, 129 Конституції України, а також статті 22, 23, 1167, 1173, 1176 ЦК України, у зв'язку з чим не дослідив питання щодо наявності чи відсутності обставин, які в розумінні наведених позивачем норм матеріального права свідчили б про наявність/відсутність установлених указаними нормами матеріального права підстав для задоволення чи відмови в задоволенні вказаного позову; суд не зазначив обставин і фактів на спростування цих доводів позивача».

Ви щось зрозуміли? Особисто я не дуже.

Хоча, в результаті, розуміючи всю абсурдність ситуації, Верховний суд пустив справу на нове коло, що викликає деяке здивування. Є рішення ЄСПЛ і є небажання його виконувати точно і в строк. Ціна питання символічна — лише 2000 євро. Однак вся державна міць була спущена на те, щоб «не допустити»...

Підбиваючи перші експрес-підсумки роботи Верховного суду, слід сказати ось що. Ті люди, які завдяки збігу обставин потрапили в судді найвищої судової інстанції, в основній своїй масі стурбовані лише своїм особистим майбутнім. Вони були, є і будуть завжди пристосуванцями. Питання правди та справедливості їх хвилюють десь там, в довгому списку, через кому, виключно в порядку курйозної цікавості. Тому свої рішення вони узгоджуватимуть з тією мірою страху та дискомфорту, яка їм світить у разі ухвалення одного чи іншого рішення.

Тож не треба будувати марних ілюзій. Той, хто не готовий до проведення акуратних хірургічних реформ за допомогою простих і справедливих законів, має бути готовим до того, що наступного разу реформи будуть проводитися ще жорсткіше. Зате ефективно!

Читайте також: Це не судова реформа, це — психічний розлад

Помітили помилку? Виділіть текст, що її містить, та натисніть Ctrl+Enter
Версія для друку



Загрузка...



    Загрузка...