• Світові новини
  • Юридичні новини
  • Погода
  • Новини України
Ракурс

Провокація злочину

У справі, пов’язаній з обвинуваченням у дитячій порнографії, правоохоронці понад два роки (!) вмовляли того, хто згодом став обвинуваченим, замовити непристойні картинки

У продовження жвавої суспільної дискусії щодо того, де проходить межа допустимого, коли йдеться про провокацію злочину співробітниками правоохоронних органів, «Ракурс» пропонує своїм читачам ознайомитися з підходами, що практикуються в США. Тим більше, очевидно, що саме вони — ефективні, але не передбачені українським законодавством, та й такі, що і в себе на батьківщині викликають неоднозначні оцінки, — застосовуються у нас дедалі частіше.

Для нашої держави, окрім національного законодавства, визначальне значення в питанні допустимості чи недопустимості провокації має практика Європейського суду з прав людини. А вона виходить з того, що правоохоронці не повинні схиляти до скоєння злочину, яке в іншому випадку не було би вчинено.

Незважаючи на це, очевидно, що правоохоронні органи, зокрема, НАБУ, у деяких гучних справах віддають перевагу саме жорсткому американському стилю, очевидно, під однойменним дружнім покровительством. Він, безсумнівно, дає результат, але одночасно — всі підстави для того, щоб визнати згодом засновані на ньому звинувачення незаконними. І цього разу річ зовсім не в продажних судах, а в українському законодавстві.

 

Як відомо, для викриття злочинців правоохоронні органи наділені правом проведення різноманітних методів оперативно-розшукової діяльності. Від контрольної закупівлі наркотиків до впровадження агента в злочинні організації. У США існує навіть можливість створення фіктивних компаній. Наприклад, «підпільної» автомайстерні, що скуповує викрадені автомобілі, а потім розбирає їх та продає на запчастини. Цей метод дозволяє розкрити весь злочинний ланцюжок.

З такою самою метою передбачено можливість, коли поліцейські агенти самі займаються реалізацією наркотиків. Це не має нічого спільного з нашими реаліями, в яких наркотрафік існує під дахом правоохоронних органів, оскільки в наших краях це часто-густо не агентурна робота, а дно професійної деформації й традиційна діяльність правоохоронних органів і спецслужби.

У США намагаються дотримуватися певних меж. Агент не повинен занадто входити в роль, організовуючи злочинну діяльність, щоб не залучати до неї невинних осіб, які не скоювали б злочин без відповідної активності агентів. Для вирішення цієї проблеми передбачено право обвинуваченого посилатися на провокацію з боку правоохоронних органів в рамках свого захисту.

До провокації злочину з метою його розкриття в США є два підходи.

У більшості штатів і федеральних судах використовують так званий суб'єктивний підхід. Але існує ще й об'єктивний критерій.

У будь-якому разі при захисті обвинуваченому слід довести, що ідея скоєння злочину виходила від поліції (запропонували купити викрадену машину або передали хабар). Але суб'єктивний критерій передбачає, що обвинувачений «був схильний» до скоєння діяння, що йому закидають. Тобто, як зазначено в рішенні Верховного суду у справі Sherman v. US, був «готовий і схильний до скоєння злочинів, в яких його звинувачують на підставі обвинувального висновку, щойно випаде така можливість».

Істотний мінус суб'єктивного критерію, безсумнівно, полягає в тому, що він надає дуже широкі можливості для використання репутації, минулого обвинуваченого проти нього. Очевидно, саме тому такі докази визнаються допустимими лише за певних обставин через побоювання, що присяжні винесуть обвинувальний вердикт, не оцінюючи конкретні факти, а за те, що обвинувачений узагалі є «поганою людиною».

Ще один нюанс, що стосується такого підходу. «Якщо застосовувати його зі всією суворістю, можна дізнатися приголомшливі подробиці про дії агентів поліції, які в деяких випадках намагаються обдурити й заманити в оперативну пастку злочинця; все це вважається прийнятним, якщо обвинувачений і так був схильний до скоєння цього злочинного діяння. В принципі поліція може заздалегідь намітити собі підозрюваних, «схильних» до скоєння злочину, і «розкрутити» їх «по повній програмі», знаючи, що «з цими» всі засоби хороші». (Джерело: «Правова система США», 2006.)

Об'єктивний підхід, що виник на противагу суб'єктивному, застосовується лише в деяких небагатьох штатах. Відповідно до цього альтернативного підходу на перше місце ставиться не особистість підозрюваного, а копітке дослідження того, як би вплинули аналогічні дії поліції на «пересічну невинну людину». Тобто акцент тут — на дії поліції: чи є вони правомірними чи допущено «перебір». Одне з показових рішень винесено в 1993 році Верховним судом. У справі, пов'язаній зі звинуваченням у дитячій порнографії, правоохоронці понад два роки (!) вмовляли того, хто згодом став обвинуваченим, замовити непристойні картинки. Для цього працьовиті охоронці закону створили п'ять фіктивних компаній і вдалися до допомоги підставного товариша по листуванню. Врешті-решт людина замовила один з таких журналів. Пастка закрилася.

Невтомні й креативні правоохоронці, зокрема, надсилали йому листи від фіктивної організації, такого собі «Гедонічного товариства», яке, згідно з «легендою», лобіювало право кожного «шанувати те, чого ми хочемо, обговорювати схожі інтереси з тими, хто розділяє нашу філософію», а також «шукати задоволення без обмежень, що накладаються застарілою пуританською мораллю».

Розробка проводилася вельми ретельно. Правоохоронці вдалися навіть до опитування, метою якого було визначити «сферу інтересів», а точніше — схильність, наприклад, до педофілії й ефебофілії (статевий потяг дорослого до осіб підліткового віку обох статей). Оскільки по одному з пунктів він не проявив цікавості, правоохоронці вирішили, що по ньому він не є «багатообіцяючою метою», як зазначено в матеріалах справи.

Верховний суд США скасував обвинувальний вирок щодо цієї людини, вказавши, що схильність до вчинення переслідуваних законом дій має виникнути «самостійно, а не внаслідок уваги», що проявлялася з боку правоохоронних органів протягом настільки тривалого часу. В той час як судове переслідування має показати «поза обґрунтованого сумніву», що відповідач був схильний вчинити злочин до будь-якого контакту з урядовими агентами. Слід сказати, що американські дослідники називають це рішення рідкісним тріумфом відповідача перед обличчям консервативного суду, що часто бере бік обвинувачення.

В іншій справі Верховний суд ухвалив, що хоча таємний федеральний агент допоміг забезпечити ключовий компонент для незаконної технологічної операції з метамфетаміном і допоміг у процесі, обвинувачений і без того був схильний виготовляти й продавати заборонені наркотичні засоби — незалежно від того, працював він з урядовими агентами чи ні. У цій справі (US v. Russel, 1973) Верховний суд США оприлюднив свою позицію (caselaw.findlaw.com/us-supreme-court/411/423.html), яка полягала в тому, що виключно обурливі дії поліції під час проведення операцій, розцінені як провокація злочину, можуть розцінюватися як порушення належної правової процедури. Однак, заявив Верховний суд, поки що такі справи йому ще не надходили.

Читайте також: Іноземний досвід: методи оцінки ефективності роботи судів у США

Помітили помилку? Виділіть текст, що її містить, та натисніть Ctrl+Enter
Версія для друку






    Загрузка...