• Світові новини
  • Юридичні новини
  • Погода
  • Новини України
Ракурс

Могильна реформа: цвинтар чи колумбарій?

Крематорій у Києві. Фото: Людмила Крилова / Ракурс
26.04.2018 08:36 Коментарі

Уряд пропонує Верховній Раді осучаснити правила поховання, водночас акцентуючи на тому, що кремація ментально ближча українцям, тож набуває популярності

Законопроект «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення сфери поховання», який зареєстровано у Верховній Раді за №8248 5 квітня цього року, — зі «свіжих» реформ. Проте саме він останніми днями — чи не найпопулярніша серед пересічних українців тема, яку обговорюють практично скрізь.

Мета, яку переслідує урядовий законопроект, — осучаснити сферу поховань, оскільки в Україні, особливо у містах, як переконують чиновники, бракує землі під кладовища. Тож головна пропозиція задля розв’язання проблеми — будувати крематорії й колумбарії, віддавши цей бізнес фактично на відкуп приватним структурам. А щоб ми всі звикли до думки, що спалювання померлих родичів у крематорії — це сучасна практика, нас уже сьогодні переконують, що саме такий вид поховання українцям ближчий ментально.

Чесно кажучи, спостерігаючи за трансформацією основних посилів у засобах масової інформації щодо цілей, які переслідує уряд як розробник законопроекту про удосконалення сфери поховань, була вкрай здивована. З’явився цей законопроект у Верховній Раді всього три тижні тому. Та якщо у перші дні після його реєстрації ЗМІ більше писали про те, що українців хочуть змусити спалювати померлих родичів, то за якихось два-три тижні почали казати, що, виявляється, наші громадяни… ментально схильні до кремації. Щоправда, поки тільки у містах, а в селах дотримуються традиційного способу поховання, тобто кладуть у труну й закопують на кладовищі в могилу.

 

Такого висновку, спираючись на статистику поховань у столиці за минулий рік, дійшла начальник відділу комунального обслуговування Мінрегіону Ольга Божок. За її словами, у Києві торік було кремовано 61% померлих, причому відповідно до їх останньої волі. Окрім того, як стверджує чиновник, тему поховань досліджували в уряді, й результатом цих досліджень стала теза про те, що «українці ментально схиляються до кремації», причому «ця тенденція щороку зростає». Як на мене, викликає великий сумнів, що торішня статистика поховань київських мерців може слугувати підтвердженням того, до чого ментально схильні українці. А от ознайомитись із результатом соціологічних досліджень щодо ставлення населення нашої країни до обряду поховання було б цікаво. Проте поки що у відкритих джерелах таких даних немає.

Крематорій у Києві. Фото: Людмила Крилова / Ракурс

Аргументи «за» оновлення поховальної сфери

Як сказано у пояснювальній записці до законопроекту, Міністерство регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України розробило його «з метою дерегуляції підприємницької діяльності в сфері ритуальних послуг, створення здорового конкурентного середовища серед суб’єктів господарської діяльності, що надають ритуальні послуги, розвитку такого виду поховання, як кремація, відповідно до європейського досвіду, забезпечення змоги отримати якісні ритуальні послуги за економічно обґрунтованими цінами».

Автори документа наголошують, що його спрямовано на «вирішення проблемних питань у сфері поховання». Серед цих проблемних питань — передусім «нестача місць для поховання в зв’язку з обмеженістю земельних ресурсів», тому й пропонується розвивати в Україні бізнес на кремації померлих. Якщо законопроект буде ухвалено, то люди матимуть змогу обрати виконавця послуг з поховання померлого: або власне ритуальну службу, або тих суб’єктів господарської діяльності, що уклали з нею відповідний договір. Мовляв, усе це — задля створення конкурентного середовища серед суб’єктів господарювання різних форм власності. Бо сьогодні ритуальна служба, обмежуючи права інших суб’єктів господарювання, монополізує ринок ритуальних послуг.

Пропонують у законопроекті й чіткий перелік ритуальних послуг і вимог до регламенту їх надання та якості, врегулювання відносин, пов’язаних з доставкою тіл померлих до місць їх зберігання та оплатою цієї послуги, механізм боротьби з протиправними схемами, що полягають у розголошенні інформації про померлих працівниками поліції чи, скажімо, лікарень надавачам ритуальних послуг. Окрім того, автори звертають увагу на те, що нині рідні померлого не мають інформації щодо повного переліку надавачів ритуальних послуг та цін на них, що часто призводить до корупції у сфері поховань. А про те, що корупція й тіньові схеми у цій сфері давно процвітають, вам скажуть усі, кому вже доводилося мати справу з похоронами.

Земельне питання

Ще в пору своєї юності довелося побувати на цвинтарі одного з сіл, що у Васильківському районі на Київщині. Якщо не дивитися надто прискіпливо, то здавалося, що воно розділене навпіл: одна частина — старе кладовище, де могильні горбки майже зрівнялися з землею, їх затягло травами-барвінками й розкішними бузками з вишняком. Друга — діюча частина, де ховали небіжчиків жителі села. З двох боків впритул до цвинтаря підходила левада, а з двох інших — поле. Коли потрапила туди через якийсь десяток років, перше, що впало в очі, — діюче кладовище захопило чималий кусень поля, і, казали місцеві, його апетити не зменшуються, щороку додаючи щонайменше по два ряди могил. «Чи є куди розширювати цвинтар?» — поцікавилася тоді у голови сільради, на що чоловік відповів: «Немає, але знайдемо».

До речі, загалом в Україні 32 тис. кладовищ. З них у містах — усього 3 тис., причому третина з них — закриті для поховань. За даними Мінрегіону, Україна, населення якої скорочується дуже швидкими темпами, нині потребує виділення понад 500 земельних ділянок під облаштування нових цвинтарів. А найпоказовіша ситуація з браком землі під кладовища — справді у великих містах. Скажімо, у Києві, за даними Департаменту житлово-комунальної інфраструктури КМДА, з 29 кладовищ для захоронень відкрите тільки Північне. На решті ж можна хіба що підпоховати небіжчика до похованих там раніше родичів, тобто залишилися тільки так звані сімейні місця. І хоча, відповідно до інструкції про порядок поховання й утримання кладовищ, через 20 років після закриття кладовища, погодивши це питання з місцевою громадою, його можна ліквідовувати, у нас це правило не працює: на цвинтарях поховані по два-три, а то й більше поколінь однієї родини.

Кладовище у Валенсії, Іспанія. Труни не закопують у землю, а поміщають у спеціальну споруду на кілька поверхів. Фото: Людмила Крилова / Ракурс

Багатоповерхове кладовище на Тенеріфе, Канарські острови, Іспанія. Фото: Людмила Крилова / Ракурс

У невеликих містечках, а також селищах і селах ситуація дещо ліпша. Хоч і там є свої нюанси. Відтоді, коли почалися серйозні проблеми з похованням у містах (причому йдеться не лише про брак землі для кладовищ, а й про високі ціни), окремі села, передусім віддалені від цивілізації, зіштовхнулися з ситуацією, коли на їхніх кладовищах почали відбуватися самовільні поховання. Схема цього незаконного діяння виглядала приблизно так. Зазвичай уночі на кладовище швиденько копали могилу й ховали туди небіжчика, а самі сідали в автомобіль і їхали собі геть. Звісно, що про жодне облагородження могили, встановлення пам’ятника (хрести, що цікаво, у таких випадках ставили), а також відвідування померлого не йдеться.

Отже, автори законопроекту вирішили: оскільки вільної землі, яку можна було б використати під кладовища, в Україні майже немає, ба більше — зараз під сокиру йдуть навіть ліси (хай як прикро, але такі випадки в Україні є, один із прикладів — неподалік від Києва у бік Ірпеня й Бучі), — потрібно забезпечити змогу ховати померлих через кремацію. А урни з прахом потім розміщувати в колумбаріях.

Традиційний обряд як внутрішня потреба

Головний аргумент «проти» — дотримання звичних для більшості українців традицій під час поховання. З одного боку, кремацію, яка як спосіб поводження з тілом померлої людини за кордоном справді вже давно є популярною, можна вважати економнішим способом поховання. З іншого, звичні для українців обряди, змога прийти на могилу до найрідніших людей давно стали внутрішньою потребою. Що цікаво, православна церква, хоч і не ставиться до кремації прихильно (відомі запеклі дискусії щодо цього питання), насправді не має серйозних підстав забороняти її своїм вірянам. Константинопольський патріарх ще в 1961 році зазначив, що формального православного правила, яке б заперечувало кремацію, немає, проте «є великий масив традицій і почуттів, що говорять на користь християнського похорону».

«У писанні ясно говориться про те, що коли людина помирає, то душа йде до Бога, який дав її, а тіло повертається в землю, з якої воно взяте, — зазначив у коментарі для «Ракурсу» речник УПЦ КП архієпископ Чернігівський і Ніжинський Євстратій (в миру Іван Зоря). — На цьому ґрунтується й позиція церкви щодо необхідності захоронення тіла саме в землі, дотримуючись традиційного поховального обряду. Та якщо в нас більше можливостей ховати у відкритий ґрунт, то у східних країнах, де місцевість кам’яниста, як ми знаємо з самого Євангелія, поховання було в печері — штучній чи природній. Якщо йдеться про наші реалії, то це нагадує склеп. Тобто не окреме, а поховання в одному місці багатьох тіл померлих. Така традиція поширена в Західній Україні, де є родинні склепи, в яких поховано навіть кілька поколінь родини. Але в будь-якому разі йдеться про поховання в землі».

Сімейні склепи на кладовищі в Тулузі, Франція. Фото: Людмила Крилова / Ракурс

Тобто певне несприйняття кремації християнами таки є. «Пам’ятаю, як на початку 90-х минулого століття хірург-фронтовик професор Олександра Кисельова, завідувачка кафедри патологічної анатомії в Київському медичному інституті ім. Олександра Богомольця, так починала лекцію про смерть: «Смерть — це продовження життя». Ми — студенти — дивилися на неї, роззявивши роти, а вона наказувала: «Саме так і запишіть», — розповів «Ракурсу» лікар-психотерапевт, нині диякон УПЦ Руслан Новакович. — Саме так і вчать авраамістичні (ті, що походять від біблійного Авраама) релігії світу: іудаїзм, християнство й іслам. Треба сказати, що в іудаїзмі й ісламі жодних дискусій щодо способів поховання — тіло повинно бути повернуто в землю. І абсолютне заперечення кремації! Бо в Біблії сам Господь Бог говорить в раю Адамові, що ти — земля, і в землю повернешся. До речі, слово «адама» в деяких східних мовах так і перекладається: глина, земля, та й досі використовується в такому значенні. А кремація завжди вважалася поганським способом поховань».

Єврейське кладовище у Кракові, Польща. Фото: Людмила Крилова / Ракурс

Мусульманське кладовище біля мечеті у Варкалі, Індія. Фото: Людмила Крилова / Ракурс

Проте життя вносить свої корективи навіть у позицію тих, хто схиляється до традиційного способу поховання. «Я дуже поважаю традиції, але своїй доньці сказала, щоб, коли прийде час, піддала моє тіло кремації, — поділилася з «Ракурсом» 64-річна киянка Інна Михайлова. — У мене батьки лежать на Берковецькому кладовищі, й місця там немає. Буде простіше просто спалити тіло й підзахоронити до батька чи матері».

І така позиція не поодинока. Так, Олексій Петренко з Вінниці цілком чітко висловився щодо цього в інтернеті. На його думку, сьогодні кремація — це вже необхідність. «Реформування системи поховань дуже на часі, — пише він. — Кладовища не можуть розростатись нескінченно. Мені імпонує модель поховань у Греції. Там кладовища сталого розміру, а труна займає місце всього декілька років. За бажання родичі можуть проплачувати місце й довше. А через певний строк на місце старого поховання кладуть нову труну, а стару спалюють».

Що важливо, останнім часом православна церква ставиться до кремації тіла небіжчика більш толерантно, аніж ще 10–15 років тому. «В різних місцях різні священнослужителі мають різний погляд на саму кремацію, — пояснює отець Євстратій. — Але якщо цей досвід узагальнити, то очевидно, що найкращим способом поховання вважається поховання тіла людини в землю, а не кремація. Однак якщо з тих чи інших причин кремація є єдино можливим виходом, це не заперечується за належного ставлення до праху, який лишається після кремації».

За словами священика, церква відкидає такі способи, як розвіювання праху, перетворення його під великим тиском на камінь, який можна оправити й носити як прикрасу. «Якщо тіло навіть було кремоване, найкращий спосіб для подальшого поводження з ним — це поховання в могилу когось із близьких людей, тобто підпоховання», — вважає речник УПЦ КП.

Ціна питання

До речі, фінансовий бік поховань для багатьох родин — теж серйозна проблема. З одного боку, похоронна сфера в нашій країні регулюється спеціальним законом («Про похорон і похоронну справу»), де сказано, що є мінімальний перелік до порядку й організації поховання небіжчика, а вартість цих послуг визначає орган місцевого самоврядування, тобто міські, селищні чи сільські ради. З іншого, сфера настільки корумпована, що поховати людину, особливо у місті, — часто для людей просто непідйомна сума.

Сучасний ринок ритуальних послуг, за оцінками Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства, сягає 1,3 млрд грн на рік, хоч велика частина бізнесу перебуває в тіні. За даними відомства, найдорожче поховати людину в Києві, на Житомирщині й Львівщині, найдешевше — у Дніпропетровській області. В середньому це обходиться більш як у 7,5 тис. грн. Найдешевша труна коштує від 800 грн. Викопати могилу — від 400 грн.

А у 2015 році у Мінрегіоні заявили про те, про що українці й так давно знають, — про корумпованість ритуального бізнесу, спровоковану зокрема й браком землі під кладовища. Саме тоді чиновники запропонували збудувати в українських містах 45 крематоріїв, яких зараз є всього три — в Києві, Харкові й Одесі. Мотивуючи зокрема й тим, що кремація обходиться дешевше: та сама вартість труни, спалення — ще 450 грн, і місце на колумбарії, де розміщують потім урни з прахом, — 3000 грн. За словами віце-президента Міжнародної асоціації професіоналів похоронної справи Тетяни Годоцької, урбанізовані території потребують екологічного вдосконалення в галузі поховання. Мовляв, це абсолютно нормальна практика, яка в Європі діє вже давно. Причому кремація там набагато дешевша за класичне поховання. Скажімо, у Німеччині — дешевша в 7 разів і коштує 100 євро.

Колумбарій у місті Галл, Велика Британія. Фото: Людмила Крилова / Ракурс

Колумбарій у Києві. Фото: Людмила Крилова / Ракурс

Що пропонує законодавець

Саме європейська практика у сфері поховань і стала основою для розробленого Мінрегіоном законопроекту №8248. Як сказано у пояснювальній записці до нього, ухвалення цього закону сприятиме «забезпеченню економії землі за рахунок розвитку кремації шляхом надання змоги органам місцевого самоврядування залучати інвестиції на будівництво нових крематоріїв й запровадження європейського принципу поводження з безхазяйними могилами». Тобто йдеться про будівництво приватних крематоріїв — інакше як зрозуміти те, що в Мінрегіоні вважають, що реалізація цього законопроекту не потребуватиме жодних додаткових матеріальних витрат?

Крім того, планується, що оформлення поховання померлого й надання послуг відбуватиметься за модним сьогодні принципом «єдиного вікна». Що цікаво, громадську антикорупційну експертизу цього документа не проводили — у міністерстві переконані, що в ньому відсутні правила і процедури, які можуть містити корупційні ризики. Проте зважаючи на менталітет українців, у таке просто важко повірити. Щодо крематоріїв, то законопроектом передбачено, що крематорії, причому різних форм власності, «з наданням інвесторам права їх подальшої експлуатації», стануть частиною генеральних планів забудови відповідних населених пунктів.

Родичам, які здійснюватимуть поховання небіжчика, планують надавати матеріальну допомогу — у розмірі, встановленому на день смерті. Для цього упродовж шести місяців після смерті людини треба подати письмове звернення в органи місцевого самоуправління. А витрати «на поховання померлих учасників бойових дій і осіб з інвалідністю внаслідок війни» будуть відшкодовуватись «за рахунок коштів місцевих бюджетів у день звернення». Для цього потрібно буде надати заяву, копію паспорта людини, яка зобов’язалася поховати померлого, та свідоцтва про смерть, а також документи, що підтверджують статус учасника бойових дій чи інваліда через війну. Окрім того, доведеться подавати ще один документ, якого досі законодавством передбачено не було. Йдеться про договір, укладений «між замовником та надавачем ритуальних послуг, про поховання померлого з обов’язковим зазначенням прізвища, імені та по батькові померлого, видів та вартості ритуальних послуг, що надаються під час його поховання». Причому «вартість ритуальних послуг, визначених для забезпечення поховання померлих учасників бойових дій та осіб з інвалідністю внаслідок війни, не повинна перевищувати середню ціну на відповідні ритуальні послуги, що склалася у відповідному регіоні».

«Місця відпочинку не мають перетворитися на місця вічного спочинку…»

У законопроекті також окремим рядком сказано, що «поділ кладовищ і колумбаріїв за майновим станом не допускається», а «наявні місця поховання не підлягають знесенню і можуть бути перенесені тільки за рішенням сільських, селищних, міських рад у разі постійного підтоплення, зсуву, землетрусу або іншого стихійного лиха. У такому випадку виконавчий орган сільської, селищної, міської ради приймає рішення про закриття місця поховання». Звісно, забороняється поховання поза встановленими межами кладовищ. Якщо ж несанкційовану могилу знайдуть, перепоховання мусить здійснити той, хто поховав небіжчика, умовно кажучи, там, де цього робити не можна. Зрозуміло, що за власний кошт. Щоправда, якщо того, хто це зробив, не знайдуть, перепоховання померлих має здійснюватися коштом відповідного місцевого бюджету.

Та якщо всі ці моменти особливого опору чи несприйняття не викликають (навпаки, люди підтримують наведення ладу в сфері поховань, надто якщо вдасться позбутися її корупційної складової), хіба що документів якось так забагато вимальовується, то норма про біопоховання викликала жваве обговорення. Йдеться про дозвіл «відводити у населених пунктах на території кладовищ та об’єктів благоустрою загального користування — парках (лісопарках, парках культури та відпочинку) місця біопоховання померлих».

Киянка Інна Михайлова, з якою поспілкувався «Ракурс», здивована: «Це ж що таке буде? Людей ховатимуть там, де граються діти, чи там, де вигулюють тварин? Але ж не можна місця відпочинку перетворювати на місця вічного спочинку».

«Можна знайти сайти, які пропонують за певні гроші розвіяти ваш прах над улюбленим садком чи полем для гольфу, скинути з літака або навіть посіяти в космосі, — додає Руслан Новакович. — Відомо, що вже й на Місяці є капсула з прахом багатого покійника. Але таке ставлення до праху небіжчика не зовсім прийнятне з погляду церкви». За християнською традицією, яка утвердилася з давнього часу, нагадує отець Євстратій, місце поховання є виділеним.

«І поховання не відбувається в довільному порядку будь-де, а в місцях, де поховані інші люди, — на кладовищі, — каже він. — І тому просто захоронення в парках чи ще де-небудь явно не відповідає розумінню місця поховання людини як могили, до якої можуть приходити рідні й близькі, причому на кілька поколінь наперед. Тому хочу наголосити: у нас забезпечено право на свободу світогляду і совісті, кожна людина має право визначати, а якщо вона сама спеціально не давала розпоряджень, то, ймовірно, рідні й близькі мають право визначати зокрема і спосіб поховання. І якщо людина за своїми світоглядними переконаннями чи за своєю якоюсь відмінною релігійною традицією вважає, що її тіло має бути поховане саме таким чином, це так і має бути. Наприклад, якщо людина дотримується індуїстських поглядів чи буддизму, де кремація — традиційно звична форма поховання, тому що там ставлення до тіла людини зовсім інше, бо є вчення про переродження душі. Але це в жодному разі не може бути примусовим. Неприпустимо, щоб усіх мали піддавати кремації через те, що в нас бракує землі для поховань. Або щоб усі були поховані через так зване біопоховання тощо».

Священнослужитель також відзначає, що поховання не повинні бути довільними. Скажімо, людині сподобалось якесь місце в парку — наприклад, у Маріїнському в Києві — й вона каже: хочу, щоб відбулося біопоховання саме там. Бо треба враховувати також бажання і почуття інших. «Якщо буде виділено якусь територію, навіть для тих самих біопоховань, — пояснює отець Євстратій, — це може бути, наприклад, меморіальний парк, і люди знатимуть, що саме в цьому місці здійснюються поховання саме таким чином, і якщо таке комусь подобається — це право людей. А церква й далі дотримуватиметься озвучених вище переконань».

Якщо ж говорити про законопроект загалом, то у соцмережах доволі часто зустрічається думка, що документ в разі його ухвалення зарегулює дії простих людей, яким доведеться ховати родичів (йдеться про купу нових документів, котрі треба буде оформлювати під час похорону). «Я перевіряв юридичних осіб, які надають ритуальні послуги, і сам нещодавно ховав близьку людину, — пише на інтернет-сторінці Інгвар Васьковський. — Можу описати всю процедуру від початку і до кінця, але боюся, що люди будуть жахатися. А цей проект лобістський, і його норми ще більше зарегульовують саме дії фізичних, а не юридичних осіб. А це означає, що хабарі, й не маленькі, будуть текти рікою…»

Чи не тому в Комітеті з питань будівництва, містобудування й житлово-комунального господарства вже кажуть, що документ найближчим часом буде змінюватися? На думку першого заступника голови цього комітету Дмитра Андрієвського, попри те, що законопроект загалом є прогресивним, «дуже важливо, щоб такі реформи відповідали традиціям і укладу життя українців». Народний депутат переконаний, що такі законопроекти можна розглядати тільки після серйозної дискусії в суспільстві. Думка справді слушна…

Кладовище у Будапешті, Угорщина. Фото: Людмила Крилова / Ракурс

Історія кремації

Саме слово походить від латинського cremo — горіти. Йдеться про спалювання у вогні домовини з небіжчиком, що триває від трьох до п’яти годин. Рештки — гранульована маса від 1,8 до 3,6 кг — вкладають у спеціальну урну.

На думку археологів, спалювати покійників почали ще за часів кам’яної доби, причому чи на території сучасної Європи, чи на Близькому Сході. У VIII столітті до н. е. кремація поширюється в Греції, а з VI століття до н. е. — в Римі.

Проте є чимало країн, де послуговувалися іншими способами поховання померлих. У Китаї їх закопували в землю, в давньому Єгипті піддавали бальзамуванню, не були схильними спалювати небіжчиків і в давньому Ізраїлі.

Що ж до християнської церкви, то на початку вона не сприймала кремацію, пов’язуючи цей спосіб із язичницькою обрядовістю. Тож ранні християни ховали померлих у могилах на кладовищах. Ще один варіант — залишати їх у склепах під землею.

Першу камеру для кремації сконструював італієць Брунетті 1870 року. А шість років по тому в Мілані з’явився і перший крематорій. Саме це, як свідчать історичні факти, стало відправною точкою для поширення кремації на території Європи й Північної Америки.

Перший крематорій у Радянському Союзі було відкрито в Москві 1927 року. А саму кремацію було узаконено декретом Раднаркому ще з грудня 1918-го.

 

Марія ХВОЩ

Читайте також: Договір довічного утримання: особистий будинок для людей похилого віку

Помітили помилку? Виділіть текст, що її містить, та натисніть Ctrl+Enter
Версія для друку



Загрузка...



    Загрузка...