• Світові новини
  • Юридичні новини
  • Погода
  • Новини України
Ракурс

Мовне беззаконня

Фото: 24tv.ua

В Україні сьогодні фактично відсутнє мовне законодавство. А до січня нинішнього року в країні діяв… одіозний закон Ківалова-Колесніченка

Щоби відвернути увагу від серйозних політичних і економічних новацій, які необхідно непоміченими протягнути через законодавчі й виконавчі органи влади, треба влаштувати якісний шурум-бурум в інформаційному просторі — це ази політичних ігор. Для гарного відволікаючого маневру потрібні дві умови.

Перша — бити потрібно по найчутливіших для людей точках. Таких, я вважаю, п'ять: мова, релігія, сім'я, діти, секс. Ось тому із завидною регулярністю у нас виникають то люті мовні скандали, то диспути навколо одностатевих шлюбів, то запеклі дискусії щодо того, яка з православних церков є правильнішою.

Друга умова, обов'язкова для того, щоби скандал вийшов якісним, — поганий законодавчий бекграунд кожної з проблем. Взяти хоча б мовне питання, з якого виходять чудові інформаційні бомби: будь-яка сутичка на цьому ґрунті вибухає запаморочливими дискусіями за межами здорового глузду, в яких логічні доводи не можуть встояти перед бурхливим потоком емоцій.

 

Але ж для того, щоб розрулити і погасити подібний конфлікт, є потужне знаряддя — Закон. Саме він має розставляти всі крапки над «i». Однак саме в болючих місцях законодавство або кульгає, або... геть відсутнє.

Я не обмовилася. З мовним питанням відбувається саме так.

Все, що ми маємо зараз — це Конституція, точніше, стаття 10, в якій ідеться про те, що «державною мовою в Україні є українська мова» та «держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України». Але це база, фундамент, на якому будується законодавча будівля. Однак на цьому фундаменті час від часу намагалися вибудувати що попало, зараз же він знову стоїть порожній.

А тепер трохи історії. Найпершому українському законодавчому акту про мову вже виповнилося 100 років: у березні 1918-го Центральна Рада ухвалила закон про використання української мови, в якому, до речі, йшлося про те, що вивіски мають писатися українською. За часів СРСР спочатку було взято курс на українізацію, але в 1933 році його різко згорнули. Тільки в 1989-му, незабаром після відставки Щербицького, було ухвалено закон про мови в УРСР, половинчастий, непослідовний, але він все-таки боязко вступав за права «тубільців», які жили під крильцем старшого брата.

А що відбувалося вже в незалежній Україні?

А майже нічого. Окрім Конституції, де мовне питання вимальовувалося в найзагальніших рисах, у нас було два знакових юридичних документи. Перший — це рішення Конституційного суду щодо офіційного тлумачення ст. 10 Основного Закону про застосування державної мови органами державної влади, місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі. Ухвалено його було в грудні 1999-го і фактично на 13 років воно замінило повноцінний закон про мову. Вийшло вельми потішно: депутати, яким, власне, належить займатися законотворчістю, звернулися до Конституційного суду, щоб той розклав по поличках усі мовні проблеми. Що судді КС і зробили. І зробили, до речі, вдало.

Але рішення Конституційного суду від 1999 року фактично теж було фундаментом. Кожен з пунктів, теоретично, потребував докладного тлумачення, в підзаконних актах, які б роз'яснювали тонкощі застосування... застосування чого? Закону? Так це не закон, це судове рішення!

А закону все не було. У 2010 році президент Віктор Ющенко підписав Концепцію державної мовної політики — дуже ліберальний, європейський, гуманний, правильний, красивий, людяний... стоп-стоп! Словом, геть ніякий у плані практичного застосування документ. Читаєш його і розумієш: подобається! А далі що? (До речі, у Ющенка, певне, були дуже розумні експерти з мовного питання, тільки з політичною волею у третього президента України якось не склалося.)

Одна драматична, майже шекспірівська деталь — Віктор Андрійович підписав Концепцію 15 лютого 2010-го. А вже 25 лютого до влади прийшов інший Віктор — Янукович...

У липні 2012 року Верховна Рада ухвалила закон «Про засади державної мовної політики» (більш відомий як закон Ківалова-Колесніченка). 8 серпня Янукович його підписав, а 10 серпня 2012-го він набув чинності. У чому була фішка цього закону? Попросту кажучи, суть приблизно така: якщо в регіоні є 10% носіїв іншої мови, то цю мову може бути визнано фактично другою державною.

Можна багато розмірковувати про те, що є держави, в яких мирно сусідять кілька державних мов — наприклад, двомовна Канада або Швейцарія, в якій їх аж чотири. Я як білінгва хотіла б, щоб і ми були такою собі Канадою. Але ми не Канада, і цей закон, який фактично давав карт-бланш для того, щоб на півдні і сході країни офіційною стала російська, працював на сусідню державу.

Закономірно, що після ухвалення закону Ківалова-Колесніченка країною прокотилася хвиля акцій протесту — але сенс? А потім був Майдан. І після зміни влади Вадим Колесніченко, один з ідейних натхненників закону, втік до Росії.

Та що ж закон Ківалова-Колесніченка? А нічого, діяв собі. 23 лютого 2014-го Рада ухвалила закон про те, що акт Ківалова-Колесніченка визнається незаконним (пробачте мені цю мимовільну тавтологію). Але Олександр Турчинов, який цього ж дня отримав повноваження в. о. президента України, закон не підписав, мотивуючи це тим, що різка зміна мовного курсу розколе суспільство.

А далі були окупація Криму, війна, вибори президента... Загалом, про мовний закон якось забули. Забули законодавці. Зате провокатори і просто нерозумні люди дуже навіть активно влаштовували мовні, м'яко кажучи, дискусії, які й розсудити грамотно неможливо, адже в країні де-факто діє проросійський закон про мову.

Абсурд? Безумовно. І знову, як у 1999-му, тяжкість відповідальності лягла на Конституційний суд. У 2015 році до КСУ звернулася група депутатів ВР з поданням про визнання закону Ківалова-Колесніченка неконституційним. І... почалася судова тяганина. Судді КСУ (точніше — його керівництво, оскільки Юрій Баулін як голова суду тривалий час не виносив підготовлений проект рішення КС на розгляд) тягнули з розглядом справи, активісти гуляли по Жилянській з плакатами.

Тим часом Верховна Рада робила дещо корисне, треба визнати. Наприклад, наприкінці 2016 року розв'язала питання про квоти на радіо. Відповідно до ухваленого закону, в перший рік чверть пісень на радіостанціях має бути українською. Наступні два роки квота виростає відповідно до 30% і 35%. Невиконання вимог загрожує штрафом у розмірі 5% від загальної суми ліцензійного збору. У 2017-му Рада запровадила квоти на українську мову на телебаченні. Так, на загальнонаціональних і регіональних каналах частка української має становити щонайменше 75%, на місцевих каналах — щонайменше 60%. (Що не заважає, втім, певному контингентові більш-менш чистою українською казати абсолютно антиукраїнські речі, як на мене.)

Фото: Юлія Довганюк / wikipedia.org

...Однак повернімося до закону про мову. Конституційний суд України визнав неконституційним закон Ківалова-Колесніченка 28 лютого нинішнього року. (Цього разу КС ухилився від виконання своєї конституційної місії, не оцінивши закон по суті, а визнавши його неконституційним лише у зв'язку з порушенням конституційної процедури його розгляду та ухвалення. І таким чином фактично забезпечив продовження законодавчого свавілля у мовній сфері, на чому акцентували низка суддів КС, які висловили свою окрему думку щодо рішення КС — www.ccu.gov.ua/docs/2056.) Тобто до кінця зими ми жили за ним, а тепер живемо без закону про мову взагалі.

Тим часом у парламенті зареєстровано кілька законопроектів. Читати про те, як «мовні експерти», автори кожного з них, б'ються один з одним — це мексиканський серіал. Найвдалішим експерти вважають законопроект №5670-д, але є ще два порівняно прохідних варіанти. Принципові відмінності між ними — тема окремої розмови.

А поки вже три місяці наша країна живе без закону про мову, і це породжує курйозні ситуації. Про дві такі пише заступник голови Координаційної ради з питань використання української мови в усіх сферах суспільного життя при Міністерстві культури України Тарас Марусик. Наприклад, у грудні минулого року (коли ще де-юре діяв закон Ківалова-Колесніченка) він звернувся до комунального підприємства «Київреклама» щодо російськомовної реклами в метро. «Київреклама» відверто ігнорувала нормативно-правовий акт Київради «Правила розміщення рекламних продуктів у місті Києві», згідно з яким реклама має бути україномовною, а іншомовні тексти повинні супроводжуватися перекладом або транслітерацією. Однак «Київреклама» послалася на закон Ківалова-Колесніченка, який тоді ще був чинний. А в березні (коли закон уже було визнано неконституційним) активіст написав скаргу господарям мережі кафе «Дрова», де касир відмовилася спілкуватися українською. Відповідь юристів спиралася на... закон Ківалова-Колесніченка. Юристи просто були не в курсі щодо рішення КС.

Нові законопроекти про мову лежать у Верховній Раді і, подейкують, їх ось-ось буде винесено на розгляд. Почекаємо.

Читайте також: «Безмовні» професори

Помітили помилку? Виділіть текст, що її містить, та натисніть Ctrl+Enter
Версія для друку






    Загрузка...