• Світові новини
  • Юридичні новини
  • Погода
  • Новини України
Ракурс

Насуваються політичні землетруси і цунамі

Фото: NeuPaddy / pixabay.com

На нас чекають неспокійні часи, з розширенням недемократичного правління і підривом демократії не лише в країнах, що розвиваються, але і в серці європейського континенту і в Сполучених Штатах

Самолюбство — це наповнена вітром повітряна куля,
з якої виривається буря, щойно вколеш її.

Вольтер, 1747

Практично жоден день не проходить без приголомшливих новин. Я не кажу про новини, присвячені військовим конфліктам або стихійному лиху, включно з мінливим кліматом, яких у нас аж занадто. Я маю на увазі зовсім нове і небезпечне явище — зростання правих популістських настроїв, заснованих на недоведених твердженнях, перекручених фактах і відвертій брехні. Те, що почалося близько двох десятиліть тому з появою Сільвіо Берлусконі як незаперечного політичного лідера в Італії, який поєднав політичну владу з економічною (що призвело до зловживань повноваженнями і навіть серйозних викликів судовій системі), зараз перетворилося на глобальну проблему, принаймні у західному світі.

 

Політичні зміни в Європі не можна розглядати у відриві від наслідків розпаду соціалістичного блоку і СРСР на початку 1990-х років. Вельми несподіване звільнення двох десятків країн породило великі надії. Здавалося, що демократія рухається до остаточної перемоги над авторитаризмом. Югославські війни 1991–1995 років, зрозуміло, мали катастрофічні наслідки для населення колишніх югославських республік, але вони також показали нездатність Європейського Союзу діяти ефективно, рішуче і спільно. Тим не менш, військовий конфлікт переважно розглядався як наслідок соціалістичного унітарного правління, що занадто довго стримувало національну напруженість.

Європа увійшла в абсолютно нову епоху. Основна увага приділялася інтеграції колишніх комуністичних і соціалістичних держав, що призвело до розширення ЄС у 2004 і 2007 роках. З політичного і психологічного погляду це, можливо, був дуже мудрий крок, який приніс відчуття стабільності та безпеки в країни, що відновлювалися після десятиліть московського правління, але в економічному і культурному контексті являв собою важке завдання. Приєднання таких молодих демократичних держав, як Іспанія і Португалія, в 1986 році відбувалося набагато простіше, оскільки ці країни, можливо, і відставали в економічному плані, але в соціальному і культурному інтегрувалися набагато легше. Інтеграція країн — членів колишнього Варшавського договору, й особливо трьох колишніх радянських республік, які не тільки пережили диктатуру, але й були на самому початку шляху переходу від планової економіки до вільного ринку, виявилася доволі проблематичною. Країни були не готові до такого кроку, значна частина населення поринула у ще більшу убогість, а європейська інтеграція також відкрила двері для масової еміграції.

До середини 2010-х років деякі країни, такі, як Латвія і Литва, втратили майже третину населення. Витік мізків, можливо, був більший, ніж у Східній Німеччині перед зведенням Берлінської стіни, і мав не лише величезні економічні, але й політичні наслідки. Ті, хто виїхав на Захід, були важливою робочою силою, проте серед них було також багато молодих і добре освічених людей, за визначенням менш радянізованих. Саме вони мали зміцнювати громадянське суспільство і демократичну думку в своїх країнах, але, емігрувавши, ці люди залишили країну тим небагатьом, хто зайняв тверду позицію і вирішив лишитися, а також менш освіченим громадянам, які не могли переїхати до Західної Європи, і старшим поколінням, які виросли й отримали освіту в недемократичний період. У багатьох державах це призвело до зміщення політичного клімату в протилежний від демократії і толерантності бік, а в таких країнах, як Латвія і Литва, до свого роду рерадянізації.

У Німеччині ситуація була не менш складною, оскільки Німецьку Демократичну Республіку (НДР) швидко поглинув більш великий західний побратим, що було пов'язане не лише з величезними економічними можливостями, а й з соціальною напруженістю. У колишній Східній Німеччині значна частина населення почувалася підданою остракізму, жертвою «правосуддя переможця»; багато провідних економічних і політичних посад обіймали західні німці, а східні німці почувалися другосортними громадянами у власній країні. Додатково до всього НДР кишіла радянськими «кротами» і колишніми оперативниками Штазі НДР, які згодом виявилися вельми доречними для дестабілізації політичної ситуації, наприклад, під час міграційної кризи 2016–2017 років.

Кінець комунізму в Європі призвів до надмірного почуття самозадоволення серед західних політиків, які поводилися так, ніби тільки вони знали, що правильно і як треба проводити реформи. Це було особливо помітно у східноєвропейських державах, де представники діаспори поверталися до «своїх рідних країн» і починали там хазяйнувати, притому що вони народилися і виросли на Заході й ніколи раніше не були у «своїй рідній країні». Це почуття перебування на «правильній стороні історії» було не менш очевидним серед політиків Європейського Союзу, що, на мій погляд, призвело до політичної млявості, за якої серйозні політичні труднощі нової реальності частіше ігнорувалися, ніж вирішувалися.

У Нідерландах подібна політична млявість показала себе в повній красі після вбивства популістського політика Піма Фортейна у 2002 році. Це вбивство шокувало всю країну. Фортейн був у політиці недовго, але відразу кинув виклик політичному істеблішменту в Нідерландах, в якому від самого початку післявоєнного періоду домінувала одна й та сама політична партія. У нього був зовсім інший стиль, і він ставив запитання, які ніколи не ставилися публічно і стосувалися, наприклад, напруженості в багатокультурному суспільстві. Фортейн вважався правим, але водночас відкрито і демонстративно був геєм, в якомусь сенсі ілюструючи той факт, що старі догми більше не відповідають новій реальності. Після його вбивства всі політичні партії, праві й ліві, намагалися показати, що в їхніх програмах теж є «елементи фортейнізму», сподіваючись виграти голоси або запобігти їх втраті. Це призвело до серйозної політичної кризи, оскільки млявість стала нормою і жоден політик зі страху втратити політичну владу не наважувався відкрито заявити про свою незгоду з твердженнями Фортейна. Нинішнє домінування правого і антимусульманського політика Герта Вілдерса, якого часто називають голландським Моцартом через його пишну білу шевелюру, на мій погляд, є прямим наслідком цієї млявості.

Загалом глобалізація добряче струснула весь європейський континент. За останні три десятиліття світ змінився до невпізнання, не в останню чергу завдяки новій технологічній революції, яка відіграла не менш значну роль, ніж індустріалізація наприкінці XIX століття. Якщо в середині 80-х років за відсутності інтернету зв'язок здійснювався майже виключно за допомогою звичайної пошти, телеграм, телекса і телефонного зв'язку по стаціонарних лініях, то технологічна революція зумовила реальну глобалізацію. Вона створила неймовірні можливості, але й багато проблем, до вирішення яких, ймовірно, не підійшли з усією серйозністю. Цілі галузі промисловості стали надмірними, зникло поняття «робота на все життя», коли можна було працювати на одному підприємстві протягом усієї своєї трудової кар'єри, мобільність стала нормою, а відкриття кордонів призвело до припливу робочих, які були готові працювати по багато годин за меншу плату і в гірших умовах. Попри те, що приплив трудових мігрантів з Південної Європи і Північної Африки до Західної Європи в 60-і й 70-і роки був пов'язаний з проблемами і призводив до напруженості, ці проблеми не можна було порівняти з тим, що відбувалося з початком глобалізації. Наприклад, у логістичному секторі Західної Європи спостерігалося швидке зростання дешевих транспортних послуг завдяки наявності вантажівок і водіїв з Польщі, Литви, а потім Румунії та Болгарії, і багато західноєвропейських транспортних компаній були вимушені перемістити свої штаб-квартири в ці країни, принаймні на папері, щоб уникнути стрімкого банкрутства.

Ілюстрація: diema / pixabay.com

У 1986 році Європейський Союз складався з 12 держав-членів, до 2017 року це число збільшилося більш як удвічі, досягнувши 28, причому ще шість країн стояли на черзі (і ще кілька держав, такі, як Грузія і Україна, виявили бажання розпочати процес приєднання). Це, безсумнівно, призвело до появи значної економічної потужності, але також до створення вкрай бюрократизованого політичного конгломерату, який мав великі труднощі в розбудові будь-якої політики через непереборне бажання функціювати на основі консенсусу. Нові держави-члени, такі, як Польща, яка швидко стала важливою економічною силою на європейському континенті, вважали, що до них несправедливо ставляться як до другосортних держав, і кинули виклик домінуванню країн — засновників Європейського Союзу. Дійсно, їх прийняли до складу ЄС з розпростертими обіймами, але без жодного розуміння того, що вони не залишаться лише вдячними мовчазними членами, які поділяють політику старої гвардії, але переслідуватимуть свої власні ідеї і вимоги.

У Центральній і Східній Європі основну опозицію комуністичному чи соціалістичному правлінню було сформовано переважно невеличкими групами інтелектуалів, націоналістичними і часто консервативно орієнтованими рухами, а також церквою. Особливо в Польщі і Литві католицька церква була справжньою опозиційною силою і маяком надії для пригнобленого населення. Однак протидія комуністичному правлінню не рівносильна заохоченню демократичної і ліберальної думки, і, зокрема, в Польщі церква перетворилася на політичну або духовну силу, яка виявилася набагато більш авторитарною. Націоналістичні настрої допомогли людям повстати проти авторитарного або тоталітарного режиму, проте для багатьох правління Брюсселя було просто заміною правлінню Москви й виглядало вельми підозріло. У поєднанні з відсутністю демократичних традицій, еміграцією значної частини молодого і такого, що мислить більш ліберально, населення та економічними труднощами, зумовленими переходом до ринкової економіки й економічною кризою 2008‒2009 років, яка крім Польщі сильно вдарила по всіх країнах Центральної і Східної Європи, ця ситуація створила вулканічний клімат.

Саме цей вулканічний клімат дозволив таким політикам, як прем'єр-міністр Угорщини Віктор Орбан, позиціювати себе як рятівники нації. Спочатку ліберальний і проєвропейський політик, Орбан незабаром зайняв набагато більш націоналістичну позицію, відмовляючись виконувати політичні умови, поставлені Європейським Союзом («новою Москвою»), і поступово руйнуючи основи демократичної держави. Мало-помалу його риторика набувала антисемітського відтінку, і більшу частину свого гніву і невдоволення він обрушив на американського філантропа угорського походження Джорджа Сороса, який зрештою був змушений перемістити свій Центрально-Європейський університет та Інститут відкритого суспільства з території Угорщини. Політичні переконання Орбана в значній мірі розділяє не менш націоналістична правляча польська партія «Право і справедливість», яка також відмовляється схилятися перед критикою з боку Європейського Союзу, і тепер ми бачимо, що їхні антиєвропейські, антиімміграційні, антиісламські переконання, а також гасло «Наша нація на першому місці» переймають дедалі більше сусідніх країн, включно з Італією.

Рухаючись далі на Схід, ми спостерігаємо, що повернення авторитаризму і репресій у Росії ще більше посилило напруженість. Росія, остання імперія на європейському континенті, пройшла короткий демократичний етап, який, по суті, закінчився в 1993 році, коли президент Єльцин буквально розстріляв російський парламент у політичному протистоянні. Демократичні процеси поступово зупинилися, і у 2000 році відбувся розворот, коли колишнього агента КДБ Володимира Путіна було призначено наступником президента Єльцина. КДБ поступово взяв країну під свій повний контроль, а президент Путін розпочав процес відновлення статусу наддержави Росії, майстерно поєднуючи елементи російської імперської та радянської символіки. Він був не першим на цьому шляху: в 1928 році Йосип Сталін проголосив себе спадкоємцем Російської імперії і поставив перед собою завдання відновити її колишню славу. Путін дотримувався такого ж самого курсу, використовуючи апарат КДБ (що подвоївся після розпаду СРСР), усуваючи політичну опозицію, дестабілізуючи сусідні країни (наприклад, Грузію і Україну) і активізуючи стару мережу колишніх шпигунів і таємних агентів у Центральній та Східній Європі й колишній НДР. Дійсно, в той час як Захід тішив себе ілюзією перемоги і безпеки, російські спецслужби використовували всі можливі засоби, включно з великою мережею російських злочинних угруповань, які з 1970-х років працювали в тісній співпраці з урядовими службами і під їх захистом, для розширення свого впливу на Заході, який традиційно вважався ворожим. Насторожують тісні взаємини Москви з раніше згаданими правими партіями, засновані на концепції «все, що погано для Євросоюзу, добре для нас».

Багато хто вважає, що міграційна криза 2016‒2017 років спровокувала кардинальну зміну політичного клімату в Європі. Однак, як уже згадувалося вище, багато тертя і розбіжностей існувало відтоді, як Європа пережила потрясіння, викликані крахом комуністичного правління. Багато проблем або залишалися непоміченими, або ігнорувалися, іноді навмисно, а іноді через невігластво і політичну лінь, і міграційна криза виявилася лише каталізатором, який спонукав Європу усвідомити вже сформовану реальність.

Розв'язати нинішню політичну кризу буде важко. Європі бракує політичних лідерів, які насмілюються зайняти сильну й чітку позицію і йти проти течії. Більшість лідерів, насамперед правих і популістських, використовують найбільш елементарні і зрозумілі побоювання свого електорату, який живе в радикально мінливому світі, в якому більше не існує колишніх гарантій безпеки, традицій і наступності, і сприймає мігрантів як загрозу своєму існуванню. Антиіслам або антимусульманство засновані на цих страхах, тому що політичні діячі не в змозі взяти на себе ініціативу і протистояти безхребетній політиці. Коли місцевим політикам вдається, наприклад, заборонити носіння буркіні на пляжах Лазурного берега, оскільки вони мають «екстремістський характер» або не відповідають традиційним західним іудейсько-християнським цінностям, стає ясно, що політики втратили будь-яке почуття реалізму і здатність до розумних дій. Те ж саме стосується і того факту, що відверта брехня стала нормою в політиці. Неодноразове згадування Дональдом Трампом фейкових новин і поводження з пресою як з ворогом народу без жодних серйозних наслідків є в цьому сенсі дуже поганою ознакою.

Політика твердої руки так званих альфа-самців стала нормою, і в сучасному політичному житті, схоже, заправляють трампи, ердогани, путіни, сі цзіньпіни і кім чен ини. На нас чекають неспокійні часи, з розширенням недемократичного правління і підривом демократії не лише в країнах, що розвиваються, але і в серці європейського континенту і в Сполучених Штатах. Єдиною втіхою є те, що історія традиційно розвивається хвилями і після демократичної приливної хвилі 1990-х років ми зараз чітко спостерігаємо відплив. Однак глобалізація докорінно змінила світ, і брижі, викликані політичним штормом в Європі, помітні аж у Південно-Східній Азії і навпаки, а землетрус у Сполучених Штатах може викликати цунамі в Європі. Нам слід підготуватися до того, що на нас чекає.

Читайте також: Справа вербувальників. Ще одне щупальце гібридної війни

Помітили помилку? Виділіть текст, що її містить, та натисніть Ctrl+Enter
Версія для друку



Загрузка...



    Загрузка...