Місто на краю: хроніки заручників «русского мира» у Краматорську Донецької області

Парадокс інформаційного простору нашої країни полягає в тому, що громадяни чудово інформовані про те, що відбувається на Печерських пагорбах, але часом не мають уявлення, що коїться у власному місті чи на сусідній вулиці. Тим часом саме в регіони сьогодні перемістилися фінансові важелі управління, і завдяки цьому люди на місцях отримують реальну можливість самим дбати про поліпшення власного життя. Взяти до прикладу Краматорськ Донецької області.

Новий проект «Ракурсу» — це свого роду «моментальний знімок», снепшот, який може дати уявлення про унікальність певного регіону, про головні його проблеми і досягнення, про місцеві настрої, цікавих осіб, що живуть там, і передусім — про тих, хто прагне зробити кращою для всіх свою малу Батьківщину.

Сьогодні, коли в Україні вже можна починати підбивати перші підсумки процесу децентралізації, а в недалекому майбутньому на нас чекають вибори в територіальних громадах, ми відкриваємо новий інформаційний проект, присвячений життю регіонів нашої країни. Починаємо з пораненої частини країни, яка болить і кровоточить, — сходу України. А саме — з Краматорська Донецької області.

Ось уже шостий рік Донецьк і частина області перебувають під владою окупантів, і нині регіональним центром став Краматорськ, офіційна столиця Донецької області з жовтня 2014 року. Саме війна дала поштовх до розвитку колишньому райцентру, місту, життя якого раніше було зосереджено переважно навколо машинобудівних підприємств.

Сьогодні одне з національних рейтингових агентств присвоїло Краматорську Донецької області високий кредитний і інвестиційний рейтинг, визнавши, що показники економічного розвитку тут вищі за середні по Україні. Однак Краматорськ продовжує залишатися «містом на краю», містом, яке, переживши тримісячну окупацію і звільнення, все одно перебуває у кроці від кордону, а за ним — війна, окупація, кров і смерть. Чим живе сьогодні столиця мирного Донбасу?

5 липня Краматорськ Донецької області, Бахмут і Слов'янськ святкували День визволення міст, вже п'ятий. Неповних три місяці окупації — для багатьох цього виявилося достатньо, щоб докорінно переглянути своє ставлення до «русского мира». Втім, наші співрозмовниці своїх переконань не змінювали. Як це — бути українцем в епіцентрі окупаційного жаху? Багато хто зі Сходу змушений був залишити рідні місця, рятуючи своє життя.

Ангеліна Шостак — активістка і волонтерка, минулого року вона пошила найбільший прапор України, і його було запущено в небо над Авдіївкою. Рекордний прапор, між іншим, було виготовлено на кошти, які зібрали мешканці окупованих територій.

Світлана Плюшко — автор і натхненниця кількох вдалих громадських проектів з благоустрою Краматорська Донецької області (про них читайте в іншому матеріалі).

Ці дві молоді жінки змогли повернутися в рідні місця, і це щастя. Але вони ніколи не забувають, що перебувають «на краю» мирної України, і лише в кількох десятках і сотнях кілометрів від них окупаційний жах не скінчився. 

Окупація Краматорська Донецької області: як це було

12 квітня 2014 року Краматорськ Донецької області було захоплено прихильниками ДНР. Сталося це, ясна річ, не раптом: зіткнення між прихильниками і противниками Євромайдану в місті почалися ще в лютому. Незабаром з шанувальників «русского мира» були сформовані дружини, які виступили 12‒13 квітня відразу в багатьох ключових містах регіону, захоплюючи органи управління, відділи міліції та СБУ. Коли над міськвиконкомом Краматорська підняли прапор ДНР, міліція не перешкоджала цьому.

Про хроніку бойових дій у районі Слов'янська, Краматорська, Горлівки можна почитати в різних джерелах. Але днем перемоги для жителів регіону стало 5 липня, коли наші сили спочатку очистили від окупантів Слов'янськ, змусивши їх відступити до Краматорська. А ввечері того дня і Краматорськ Донецької області був очищений від тих, кого дехто називає сьогодні «повстанцями». Наші співрозмовниці віддають перевагу термінам «орки» і «нечисть».

Ангеліна Шостак: Що для кожного з нас прапор?

— Бувають сни, які не всім насняться. Не всім українцям. Тільки тим, хто знає, що таке окуповане місто і сепарські блокпости, на яких стоять орки з автоматами. Хто знає, що в орків у голові, крім жадоби влади і бажання мстити. У нього зброя, і ти підвладний йому. Не проїдеш автомобілем по кинутому на землю українському прапору — відправлять рити окопи. Подивишся косо, він вирішить, що ти схожий на «правосека», — «на підвал» (всю правду про ДНРівськи тортурні підвали ще належить відкрити, і це буде страшна правда. — Ред.).

Тобі сниться, що ти у вишиванці, на сумочці у тебе жовто-блакитна стрічка, в машині прапорець, а в телефоні — сила-силенна фотографій з Майдану, з нашими бійцями... і тут раптом розумієш, що ти на сепарській території. Ти перетнув їхній блокпост, судомно ховаєш зірвану з сумочки стрічку під одяг. І люди на тому боці чорні, похмурі, злі, готові розтерзати. Це не викреслити, не витравити з голови.

...31 березня 2014-го ми їдемо в Донецьк, звідки родом мій чоловік. Ще не окуповані Слов'янськ, Краматорськ Донецької області... Але вже літає в повітрі дух «русского мира» — смердючий, злий і кровожерливий. Так, жадібний до крові «майданутих». Починають там і сям створювати блокпости з навалених горою шин зі словами: «Вам, майданутим, можна було, а нам — ні?».

Починається перший опір нашим військовим. Одну з частин блокують неподалік від Гранітного. Ми з чоловіком трамбуємо машину продуктами-сигаретами і рушаємо туди. В нашій машині прапорці — України та Євросоюзу. Але для «русского мира» це немов червона ганчірка для бика. Для нас це були символи свободи, нескореності та кращого сучасного життя.

Тільки у ста метрах від будинку, де чоловік народився і виріс, у центрі Донецька нас зупиняють, трощать машину і вершать над нами суд Лінча орки з триколорами. Їх збіглася щонайменше сотня. І це за наш прапор!

Що ми відчували? Знаєте, коли кров б'є тобі у вуха, ти нічого не відчуваєш, не бачиш і не можеш зрозуміти: як так? Це мій будинок, це мій Донецьк, це мій прапор, прапор моєї батьківщини. Ступор, шок, жах…

Що для кожного з нас прапор? Один із символів. Але мало хто розуміє його цінність. Він є на будівлях, на державних установах. Ну є і є. Виявляється, сьогодні є, а завтра може не бути. Одного ранку над будівлею міськради, повз яку ми проходили щоранку і щовечора, замість нашого прапора підняли орківську ганчірку. Довгих три місяці ми виглядали наш прапор. Коли з танка уп'яте атакували нашу військову частину, ми за годину зібрали цінні для душі речі (вінчальні ікони, фотоальбоми, не візьмеш же із собою диван і холодильник!) і виїхали до Києва. Ми просто рятували свої життя. Перетнули чотири сепарські блокпости, і коли, в'їжджаючи у Покровськ (колишній Красноармійськ), побачили наш прапор, ми заплакали...

Під час окупації ми всі жили в інтернеті. Форуми, групи, перекличка... Де, що і як.

І для мене досі одним із найважливіших днів життя залишається 5 липня — День визволення Краматорська Донецької області, Слов'янська, Бахмута від окупації. Сльози радості... Я не знаю, який день стане Днем нашої Перемоги, але точно знаю, що це буде найщасливіший день у моєму житті. Як і в житті мільйонів українців.

Світлана Плюшко: Сюрреалістичний сценарій божевільного режисера

— У квітні 2014 року Краматорськ Донецької області опинився в новій для себе реальності — окупований! І для нас почалося те, до чого неможливо підготуватися. Якийсь сюрреалістичний сценарій божевільного режисера, але це не кіно, на жаль, щипати себе марно — не прокинешся, вчися жити по-новому. Вчися тримати язик за зубами, вчися розпізнавати свій-чужий, вчися захищати своїх дітей.

Дуже швидко засвоїлася інформація про те, що мінометний обстріл дає серію з чотирьох прильотів. В умовах висотної забудови, коли ти не маєш часу кудись сховатися, я прийняла для себе оптимальний на той момент план порятунку: в коридорі немає розльоту осколків скла. Поки прилітає десь там — не так і страшно. Але коли прилітає десь тут...

Ось згадую один вечір. Бах! — раз (міна лягла неподалік). — Час став немов кисіль... Свідомість випереджає здатність рухатися.

Бах! — два (ближче). — По дузі з кухні в коридор я хапаю трирічного сина і...

Бах! — три. — Падаю в коридорі.

Чотири? Четвертого баха немає.

Пізніше виявиться, що четвертий потрапив у дах приватного будинку поруч і не вибухнув. Третій вибух зніс скло більшості вікон у будинку навпроти, в 60 метрах від нас.

На ранок прибула група якихось дивних осіб від НОД, які старанно зібрали всі можливі осколки від розривів. (НОД — «Национально-освободительное движение» — російська громадська організація, яка просуває ідею «відновлення суверенітету і територіальної цілісності». За словами Світлани Плюшко, в окупованому місті Краматорськ Донецької області від НОД виступали переважно місцеві шанувальники «русского мира». — Ред.) Під натиском юрби місцевих, яка розуміла, що списати на ВСУ або ДРГ «укрів» цей обстріл неможливо ні з погляду логіки, ні топографії району, ці представники зізналися, що стріляли якісь прийшлі козаки.

Що ж... Насолоджуватися пеклом — сумнівне задоволення. Вчися не вчися, а жити хочеться.

Син... чоловік... щур у клітці... мультиварка... ковдра... речі до осені... документи — хапаємо і в машину. Аріведерчі, миле місто!

Звільнення було подарунком долі. Фактично — другий день народження!

У ніч на 5 липня 2014 року соцмережі дихали в такт. Адже просто перед очима розгортався якийсь диявольський театр — гіркінські колони заходили зі Слов'янська у Краматорськ Донецької області. ВСУ чавили їх і підганяли, перед цим вибивши з Лимана та околиць. Залишалося тільки чекати... Я вірила: нас звільнять. Я знала, що мир повернеться до нашого міста. Але що так філігранно наша знекровлена десятиліттями руйнування армія змусить їх піти, гублячи капці... Це було диво! Повернулися додому й почали жити заново.

Скільки ще має загинути?

Дуже хотілося б дійсно закінчити на цій щасливій ноті. Але «русский мир» не відпускає просто так своїх заручників, навіть колишніх. 10 лютого 2015 року Краматорськ Донецької області був обстріляний з реактивних систем залпового вогню «Смерч» (за іншими даними — «Торнадо»). Загинуло 17 осіб, 60 було поранено.

...У третю річницю обстрілу у Краматорську Донецької області було встановлено Меморіал пам'яті жертв обстрілу. На ньому є слова: «Скільки людей ще має загинути?»

* * *

Пропонуємо також ознайомитися зі статтею члена виконкому Краматорської міської ради та одного з авторів Стратегії розвитку міста Юрія Трембача, який розповів «Ракурсу» про те, як розвивається Краматорськ сьогодні. Матеріал можна знайти за посиланням.