Самостійна подорож. Ассізі. Смак міста

14 сер 2013, 09:23

Ассізі — маленьке містечко в годині їзди залізницею від Рима (близько 8 євро). Дорогою за вікном ви побачите цілу низку інших, розташованих за такою ж мальовничою (але, вочевидь, вельми практичною, як для середньовіччя) схемою: високо на горі довкола фортеці, посеред буйної зелені, товпляться кам’яні будівлі.

Добиратися до Ассізі зручно також і з Венеції (години зо дві поїздом), куди літають лоу-кости з Києва. Якщо ж їдете з іншого італійського міста, то на залізничному вокзалі просто задайте білетному автомату кінцевим пунктом «Ассізі» — і він видасть вам усі можливі варіанти.

Від залізничної станції власне до містечка треба доїжджати автобусом (1 євро), який курсує досить часто, але до дев’ятої години вечора. Автобус має кілька зупинок, кожна з них — дедалі вище: Сан П’єтро, Санта К’яра, Сан Руфіно… Тож варто заздалегідь знати, де краще виходити, аби потрапити до вашого готелю. Якщо їхатимете ввечері, отримаєте «бонус»: казкову картину освітленого ліхтарями поселення, що поступово наближатиметься до вас.

Містечко відоме завдяки святому Франциску, який увійшов в історію як Франциск Ассізький — за місцем своєї діяльності. Він став засновником католицького ордену францисканців. Тут, у крипті базиліки Сан Франциско, вже майже 800 років знаходяться його мощі. Сама базиліка входить до шести найважливіших католицьких храмів світу. А неподалік, у базиліці Санта К’яра, — поховання його послідовниці, засновниці жіночого францисканського ордену, св. Клари.

Ім’я св. Франциска, який був вихідцем із багатої родини, але за життя концептуально відмовився від багатства, взяв собі новий Папа Римський. Прикметно, що жоден із його попередників на цьому посту на таке не зважувався.

Типовим одягом ченців-францисканців є довгий коричневий балахон, підперезаний лляного кольору мотузкою, та сандалії, — вбраних саме так ченців ви постійно зустрічатимете в місті. Слідом за св. Франциском його послідовники сповідують граничну простоту свого одягу й побуту. Саме через це велетенський комплекс, що виріс довкола могили святого і чомусь нагадав гробницю єгипетської цариці Хатшепсут, мимоволі змушує думати, що сам святий, певно, був би дуже здивований таким «мавзолеєм» на свою честь. Як і тим, що на стінах базиліки зобразили 28 сцен з його життя (кажуть, вони можуть належати пензлю Джотто), які у такий от пишний спосіб возвеличують філософію скромності цього святого.

Утім, це думки людини сторонньої і невтаємниченої, і вони, зрештою, жодним чином не впливають на емоційне сприйняття як самого міста, так і його сакрального осереддя.

Передусім Ассізі відомий як місце релігійного туризму. Але, їдучи сюди навіть з паломницькою метою, ви можете зруйнувати (в позитивному сенсі цього слова) наші православні стереотипи словосполучення «святе місце».

Оглушливий барабанний бій близько опівночі (а потім — і після) — це перші звуки, які я почула в містечку, щойно зійшовши з автобуса. Як виявилося, у малесенькому провулку з високими кам’яними стінами, що до всього створювали й луну, кілька десятків барабанщиків репетирували синхронний бій… Це одна з команд готувалася до участі в дуже своєрідному фестивалі, що проходив наступного дня біля церкви Сан П’єтро (уявіть собі дюжину таких команд…). Другим дивним (як для святого місця) звуком був нестримний дитячий сміх — о тій же пізній порі десятки дітлахів років по 10—12 ганяли вуличками міста і голосно сміялися. А коли я підійшла ближче до храму Сан Франциско, то на освітленому майданчику прямо перед центральним входом до базиліки побачила ще більш несподівану картину: троє ченців у рясах грали зі школярами в «літаючу тарілку». Сміху та галасу там було не менше.

З перших кроків ви розумієте, що сотні школярів сюди приїздять в якісь короткострокові табори. Супроводжують їх «вожаті» та ченці — ймовірно, від церков, до яких ходять їхні батьки.

Узагалі в цьому поважному місці дуже галасливо та пожвавлено, попри наше укорінене уявлення, що воно вимагає стриманої, чемної і навіть печальної поведінки. Тут усе навпаки, і цю атмосферу підтримують самі ченці.

На центральній площі (до речі, площі Комуни) я побачила ченця у францисканській уніформі, що зачерпував воду з фонтана і щедро бризкав на дівчат, яких він, очевидно, супроводжував під час перебування у таборі (чи як там воно у них називається). Усі голосно сміялися. А кількома хвилинами пізніше я натрапила на них же в 900-річній базиліці Сан Руфіно (це ще одна святиня — тут спочивають мощі святого Руфіно): діти стояли групкою в кутку церкви і серйозно читали, судячи з інтонації, «Отче наш». Тим часом біля вівтаря інші дівчатка (в іншій уніформі) доспівували під орган якісь пісні. Очевидно, це завершувалося якесь свято чи фестиваль, в якому брали участь різні «команди»… А потім почалися гамір, біганина, метушня — батьки прибирали оздобу з розкішних букетів; вожатий, у синій формі з вервечкою-краваткою, збирав вдягнених, як і він, дітей; двоє чоловіків з малими дітьми на руках щось обговорювали по-італійськи не дуже тихо, одночасно скеровуючи старших нащадків до виходу… Коли в церкві є життя, коли там не просто по-військовому урочисто, а піднесено в сенсі «весело», — не сумніваюся, дітям сюди хотітиметься.

Ассізі — місце святинь, але воно далеко не нудне. Його звуки — це дзвони і дитячий сміх.

Туристів тут теж багато. Утім, судячи з усього, їх завозять групами лише на кілька годин. Вони бачать «об’єкти», але не відчувають дихання містечка. А воно — найколоритніше. На моє переконання, до Ассізі варто приїхати принаймні днів на два-три — тоді ви хоч на трохи втягнетеся в його ритм і настрій. Номер із сніданком у готелі (наприклад, поблизу базиліки Санта К’яра) коштував у травні 40 євро. Зауважте, що поняття «центр» і «околиця» тут неактуальні: містечко розташоване ніби терасами, тож ви вибираєте лише «вище» або «нижче». Оскільки забудова тут суцільно середньовічна, будьте готові, що кімната виявиться невеликою, а вікно може виходити в «колодязь». Таке вже воно, середньовіччя.

Дивна річ — прокидатися від дзвонів. О сьомій ранку ви можете вийти на оглядовий майданчик біля церкви Санта Клара, коли ще немає туристів, — під вами будуть оливкові дерева, долина, далеко внизу — базиліка Сент Анжело (там є велика крамничка сувенірів). Спокій і благодать. А потім повернутися в готель, аби поснідати та заправитися чашкою «нормал кофі» (саме так запитує тут обслуга: «нормал ор амерікано?»). Бігом цього не відчуєш.

Саме зранку варто йти до крипти святого Франциска — в той щасливий час, коли туристи не встигли туди дістатися й можна посидіти у тиші. Години з десятої вже доведеться вистояти чергу, аби зайти. Сидячи праворуч від невеликого мурування, обнесеного ковкою (яке, вочевидь, було церковцею, в якій похований св. Франциск), думаєш, як це контрастує з любов’ю до земних пишнот тих, хто приїздить йому вклонитися. До речі, він помер лише у 44 роки. У базиліці — ціла територія різномовних сповідалень, до яких стоять черги.

О пів на восьму ранку ви ще маєте шанс побути самі у крипті Санта К’яри — великому підземному приміщенні. Пізніше там також з’являються юрби туристів.

Прогулянка містом (найзручніше тут пересуватися пішки) змусить вас звернути увагу на тотальний естетичний смак жителів міста, які прикрашають усе, що тільки трапляється під руку. На тлі картинних панорамних краєвидів цей побутовий от-кутюр міг би видаватися навіть якимось манірним — якби всі ці «прикрашательства» не виглядали так невимушено й органічно!

Під час прогулянки обійдіть ключові пункти, позначені на туристичній карті, від нижнього Сан П’єтро до Сан Руфіно, та не полінуйтеся піднятися на найвищу точку — до замку Рока Маджоре. До замку можна й не заходити, але помилуватися панорамами — обов’язково! Спускаючись униз, присядьте в кав’ярні на чашечку кави — перед вами буде Ассізі на тлі молодої зелені, якою вислана довколишня долина.

Цей візуальний ряд постійно доповнюють дзвони. Ще на один «звук міста» натрапила випадково. Гуляючи увечері, почула барокову пісню, яка лунала невідомо звідки. Пішла на голос — і вийшла до провулка, де на другому поверсі будинку було відчинене вікно. Звідти й чулася пісня. Я просто сіла на сходинку і слухала: здається, три голоси (чоловічий і два жіночі) та барокові інструменти. Неподалік були відчинені двері — до майстерні з пошиття театральних костюмів, яка все ще працювала о цій майже нічній порі.

Про харчування. Колоритну вечерю можете забезпечити собі у «Таверні». Концепція така. Стаєте в чергу до каси (а перед вечерею черга там постійно), берете надруковане на папері меню, позначаєте на ньому потрібні страви, оплачуєте замовлення (його, з позначеним номером столика, передають на кухню). Коли сідаєте за визначений для вас стіл, через деякий час офіціант приносить замовлення. Інтер’єр відповідний до назви, страви — теж (основна страва — 7—10 євро), але цікаво. Можете прийти сюди в обідню пору на сандвіч із скибою печеної свинини (його відріжуть з велетенського шматка просто при вас) та склянкою вина (4 євро).

Якщо ви хочете знати ще одне значення словосполучення «неймовірний спокій», спустіться о сьомій ранку стежкою, що веде через оливкові сади, до монастиря Сан Даміано. Посидьте на його подвір’ї та послухайте плавний тенор ченця, який начитує Євангеліє італійською; потім заграє орган, високий чоловічий голос почне заспівувати, а за ним підхопить паства. Усе це чути в гучномовець. Солов’ї заливаються під «алілуя». А у вашому персональному «телевізорі» — оливи, рівна спокійна долина, польові квіти та неймовірне повітря… І ніяких туристів.

Обов’язкова програма: