МОЗ: війна спише все

Демократія розширює сферу індивідуальної свободи, соціалізм її обмежує. Демократія затверджує найвищу цінність кожної людини, соціалізм перетворює людину на простий засіб, цифру. Демократія і соціалізм не мають між собою нічого спільного, крім одного слова — рівність. Але подивіться, яка різниця: якщо демократія прагне до рівності в свободі, то соціалізм — до рівності в рабстві й примусі.

Як ви думаєте, скільки років цим мудрим словам? І хто автор, що ймовірно пережив соціалізм Гітлера та Сталіна? Сто шістдесят шість років тому це написав знаменитий французький мислитель де Токвіль. Дивне проникнення в майбутнє, нез'ясовне... Зрозуміло, він мав на увазі зовсім не той соціалізм, солодкими плодами якого користуються наші сучасники в скандинавських країнах.

І ще одне занурення в добрі старі часи. Англійський історик Маколей у 1847 році пише: «У культурних народів навіть найбільш деспотичні уряди не впливали на вільний розвиток правосуддя». Все так, у них, англійців, інша історія. Що різко відрізняється від нашої. Судячи з усього, ми й сьогодні, через сто шістдесят років, культурним народом ніяк не є.

Дозволю собі складно, спеціально-юридично висловитися. З демократичної точки зору, сучасні тоталітарні режими не володіють нормативною легітимністю. Однак це не означає, що в них немає легітимності фактичної. Закон і порядок нацистської Німеччини та комуністичного СРСР існували і формально, і практично. І в цьому сенсі вони вбивали мільйони ні в чому не винних людей на підставі правових встановлень. У нас, наприклад, жорстокість режиму супроводжувало видання чарівної книги для казкового життя — Конституції СРСР 1936 року.

Деякі з зарубіжних експертів правовий режим в сучасній Україні називають анархо-патетичним. Тут точно вказані дві основні характеристики правової конструкції нашої держави. Традиційне для нашої території проголошення добрих намірів та встановлень при повному ігноруванні останніх практичним правозастосуванням. Тільки такий приклад: неприховане, агресивне розкрадання бюджету в нас відбувається незважаючи на присутність у законі кримінальної санкції за таку антисоціальну поведінку. Народні протести — неминуча реакція громадян на цю традиційну для нашої території подвійну мораль. Жорстоке, розстрільне придушення протестів на Майдані виявилося стимулом для падіння режиму Януковича. Дозволю собі ще одну цитату: «Політичні хвилювання, хоч які б вони були, вочевидь, безглузді й божевільні, мають докорінно яку-небудь ідею, а ідеї вирубати неможливо. Історія показує нам, що в усі часи і в усіх народів ніщо не розвивало так якої-небудь, хоча б і найдивнішої, ідеї, як смертна кара її послідовників». Ці слова присяжний повірений Лев Куперник виголосив у 1879 році в Санкт-Петербурзі під час одного з політичних процесів. Сто тридцять п'ять років тому... До речі, правнук цього присяжного повіреного, видатний французький (так, батьки емігрували з Росії в 1918 році) психіатр Кирило Куперник зовсім недавно, в 90-ті роки минулого століття двічі відвідував Україну. Хотів допомогти нам. Але так і не зумів зустрітися з міністром охорони здоров'я України або хоча б із головним психіатром. Такі радники нашим начальникам не потрібні.

Інший російський юрист у 1895 році записав: «Опір особистості неправу, тобто порушенню права, є обов'язок; він є обов’язком уповноваженого до самого себе, бо таке веління морального самозбереження; він є обов’язком щодо суспільства, бо необхідний для здійснення права...» Уявіть, не було в царській Росії Академії правових наук. А в нас, у незалежній Україні, ще й як є! Як і Академія медичних наук... Сумно. Саме такими словами мудрі українські юристи мали супроводжувати недавні події на Майдані. Мудрі... де вони? Сподіваюся, в недалекому майбутньому теоретики права візьмуть на себе працю об'єктивної, безсторонньої оцінки подій Майдану та тим, які передували їм. Як і дуже непростих, з точки зору права, подій періоду так званої Помаранчевої революції. І в тому, і в іншому разі йшлося про опір неправу, порушенню права. А опір неправу неминуче виходить за рамки дотримання вимог закону.

У середині XVIII століття прусський король Фрідріх Великий вирішив побудувати в Потсдамському парку палац Сан-Сусі. Але його задуму заважав розташований там млин. У тому королівстві беззастережно дотримувалися права приватної власності... Мірошник відмовився знести млин, подав до суду на короля і виграв процес. Звідси пішла французька приказка «Є ще судді в Берліні». І я знаю, чому неможливий подібний вислів про суддів у Києві. І ви, читачу, знаєте... І не тільки в одному лише Печерському районному суді. На жаль, оголошена нашими політиками так звана люстрація суддівського корпусу ситуації не змінить, хворий не видужає. Тут потрібна комплексна терапія, а про неї не говорять, її бояться. І аж ніяк не через дорожнечу, а з банального страху за себе правлячих країною політиків!

Закінчу конкретною ілюстрацією. Із дня сьогоднішнього. Десь там, на сході, йде війна. Жорстока, дивна, підла. Війна — на нашій, українській території. Початок війни — на Майдані, перша рясна кров пролилася там. Здавалося б, не до брудної комерції, не до розкрадання бюджету. Але ми — не змінилися, не захотіли змінитися. Для Міністерства охорони здоров'я України це чужа війна. Колишні схеми розкрадання бюджету, колишні особи. Але є й новинки. Ось одна з них — наказ МОЗ України від 27 жовтня 2014 року №139-Адм «Про утворення міжвідомчої робочої групи для вирішення проблемних питань щодо подальшого використання програмного продукту “Електронний реєстр пацієнтів України. Частина 1: Медичні огляди” у сфері охорони здоров’я».

Чічіков торгував мертвими людьми. Така в нього була комерція. Цей образ у Гоголя раніше здавався фантастичним... Сьогодні МОЗ України має намір торгувати живими співгромадянами. Так-так, саме цим мають намір займатися чиновники МОЗ — торгувати довідками, використовуючи для прикриття «ручну» громадську організацію. Що їм до вимог закону про дотримання конфіденційності, про заборону розголошення персональних даних. Війна все спише! Культурним народом ми справді не стали.