Новини
Ракурс

Помилки Конституційного суду та їхні наслідки

Своєрідне тлумачення, а радше його відсутність, дало змогу парламенту в Законі України «Про судоустрій України» від 7 лютого 2002 року №3018–III (стаття 39), Кодексі адміністративного судочинства України (стаття 210) (далі — КАС), Господарському процесуальному кодексі України (стаття 108) (далі — ГПК) передбачити, що вищі спеціалізовані суди розглядають у касаційному порядку справи відповідної судової юрисдикції і є судами касаційної інстанції», як і ВСУ в цивільних і кримінальних справах, а в справах господарської та адміністративної юрисдикції фактично судом повторної касації.


.

Виникає питання, чи наведене «помилкове» тлумачення було причиною становлення практики порівняно недавно створеного КСУ? Переконаний, що ні.

До розгляду справи «Про Касаційний суд України» у 2003 р., КСУ у справі (про Рахункову палату) від 23 грудня 1997 року № 7-зп вирішував подібну правову колізію, коли виник спір щодо повноважень Рахункової палати Верховної Ради України і самого парламенту в частині визначення статусу, завдань і функцій Рахункової палати положенням Конституції України.

Вирішуючи згадану правову колізію, КСУ зазначає, що «за умови, якби конституційно закріплені за Верховною Радою України контрольні повноваження у фінансово-економічній сфері стали у повному обсязі і на постійній основі належати Рахунковій палаті, на чому наполягає у своїх поясненнях Верховна Рада України [Верховна Рада України, говориться в них, створивши Рахункову палату, не передала їй свої повноваження здійснення парламентського фінансово-економічного контролю, а наділила її такими повноваженнями], тоді це означало б перерозподіл конституційної компетенції шляхом прийняття Закону, що можливо тільки шляхом внесення змін до Конституції України відповідно до розділу XIII Конституції України». Тобто ще у 1997 р. КСУ виключав можливість наділення тими ж конституційними повноваженнями (однаковими) два різних державних органи: найвищий і підпорядкований.

Крім того, у цьому ж рішенні КСУ застерігає парламент від можливої помилки врегулювати таку проблему прийняттям закону, всупереч вимогам Конституції. Зокрема, що: «верховенство конституційних норм поширюється на всі сфери державної діяльності, в тому числі і на законотворчий процес; Верховна Рада України, приймаючи закони, не має права допускати невідповідностей щодо будь-яких положень, прямо закріплених в Конституції України (абзац четвертий пункту 1 мотивувальної частини), перерозподіл конституційної компетенції шляхом прийняття закону є можливим тільки шляхом внесення змін до Конституції України (абзац двадцять другий пункту 3 мотивувальної частини)».

КСУ у рішенні у справі (про порядок виконання рішень Конституційного суду України) від 14 грудня 2000 року про те, що «рішення Конституційного суду України є обов’язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені (частина друга статті 150), додатково підтвердив його обов’язковість і для самого КСУ, однак рішення у справі «Про Касаційний суд України» прийняв прямо протилежне.

Якщо би при постановленні рішення КСУ у справі «Про Касаційний суд України», незважаючи на безумовну потребу внесення змін до Конституції, було враховано законодавство демократичних країн, зокрема, США, то він би визначив апеляційними територіальні суди областей, а вищі суди — повторною апеляцією в спеціалізованих судах і це відповідало би потребам судочинства та не привело би до кризи довіри до судів і суддів та потреби люстрації/очищення влади.

Досвід багатьох країн, зокрема, США підтверджує потребу в створенні такої інстанції.

У судовій владі в США за наявних 12 федеральних апеляційних округів, у 1982 р. Конгресом було створено 13 федеральний апеляційний округ з Апеляційним судом США (United States Court of Appeals for the Federal Сircuit у складі 13 суддів), що розташований в окрузі Колумбія у Вашингтоні та юрисдикція якого поширюється на всю територію США.

Конституційне право Конгресу створювати Суди, підпорядковані Верховному суду, передбачено розділом 8 статті І Конституції США.

Апеляційний суд США є судом повторної апеляції в окремих категоріях справ для федеральних апеляційних судів і одночасно фільтром звернення до Верховного суду США (склад — 13 суддів), усуваючи помилки апеляційних судів округів щодо правильності встановлення фактичних обставин справи та їх правової оцінки, як передумову її касаційного перегляду Верховним судом США.

Одночасно цей суд має виключне право апеляції у справах захисту інтелектуальної власності та щодо осіб, засуджених за злочини у цій сфері, справах, де стороною є визначені федеральні державні установи. Слід зазначити, що велика кількість справ у судах США завершується на рівні апеляційних судів округів, в т.ч. Апеляційного суду США (де автор мав змогу стажуватись протягом двох місяців у 1994 р.) і не стає предметом розгляду Верховного Суду США як суду касаційної інстанції у зв’язку з наявністю судового прецеденту — рішення у подібній справі, яке є обов’язковим як для суду, що вирішує подібний спір, так і для будь-якої особи.

Іншими словами, прецедентні рішення Верховного Суду США головним чином врегульовують правильність застосування норм права ще до її ініціювання адвокатами, які роз’яснюють клієнтам суть прецедентних рішень у подібній справі та перспективи його спору або під час розгляду в нижчих судах. Аналогічною є дія прецеденту у Великій Британії та інших країнах усталеної демократії.

Саме завдяки прецедентним рішенням лише невелика кількість спорів стає предметом розгляду верховних судів США, Великої Британії, Канади чи ряду європейських країн, які в наукових дослідженнях радянського періоду відносяться до країн континентального права.

Уже понад півстоліття прецедентні рішення Європейського суду з прав людини фактично започаткували процес зближення англосаксонської та романо-германської систем права, і тому говорити про них як про якісь паралельні системи — це загубитися в історії.

На переконання В. Городовенка, «вітчизняна судова практика за сучасних умов теж зазнає значного впливу суддівської правотворчості. Проявом визнання спільних цінностей країнами англосаксонської й романо-германської правових систем стало право, розроблене Європейським судом з прав людини (далі — Суд) на підставі положень Європейської конвенції про захист прав та основоположних свобод людини. Фактично його рішення на підставі багаторічної практики стали чи не єдиним джерелом правових принципів у країнах романо-германської правової традиції, які офіційно визнаються.

Лише за реального використання цих правових актів у правовій системі України для прихильників природно-правової доктрини виникли підстави стверджувати, що джерелом принципів права є не лише закон, а й судова практика».

Встановити правильно фактичні обставини справи — це міжнародні стандарти для судів першої та апеляційної інстанцій. Потреба у повторній апеляції виникає тоді, коли суд апеляційної інстанції, скасовуючи вирок (рішення) суду першої інстанції, встановлює нові фактичні обставини справи і постановляє свій вирок (рішення) як суд першої інстанції, або залишає помилки суду першої інстанції. Усунути можливі помилки апеляційного суду в таких рішеннях — це вже завдання повторної апеляції, але ніяк не касаційної інстанції.

Відмінність апеляції від касації полягає в двох аспектах: 1) апеляція подається на рішення, що не набрали законної сили, а касація — на ті, що законної сили набрали; 2) апеляційна інстанція переглядає рішення з питань факту та права, а касаційна — лише з питань права.

Як і будь-яка інша стадія, перегляд судових рішень, які набрали законної сили, має свої специфічні ознаки, що відрізняють її від інших стадій процесу, в тому числі від провадження в суді апеляційної інстанції.

Касаційний розгляд справи здійснюється один раз, оскільки двічі про правильне застосування норми матеріального закону на підставі фактичних обставин, встановлених з дотриманням норм процесуального права, суд вирішувати не може.

Водночас завданням верховних, вищих судів є виправлення судових помилок, і цим визначається виняткове право повторного перегляду.

Незважаючи на відсутність практики повторного касаційного перегляду справи у демократичних країнах Європи, США, Канади та ін., КСУ вирішив, що «касаційне провадження може здійснюватися у відповідних судах, визначених статтею 125 Конституції України», тобто у вищих судах і Верховному суді України як суді повторної касації.

По суті практика повторної касації нівелює сам принцип правової визначеності у правильності застосування норм матеріального та процесуального права, знижує гарантії захисту конституційних прав і свобод, створює умови для розгляду справ поза межами розумних строків. Проте, коли мова йде про виправлення судових помилок, а не про відновлення процедури повторного розгляду справи, то касаційний суд зобов’язаний їх усувати.

Напевне, ніхто у 2003 р. не міг передбачити, що відхід КСУ у справі «Про Касаційний суд України» від власних правових позицій у справі (про Рахункову палату), призведе до повторення таких дій законодавця у наділенні касаційними повноваженнями ВАСУ. Тепер уже не два державні органи ВСУ і ВГСУ: найвищий і йому підпорядкований, а додатково ще один підпорядкований — ВАСУ, без внесення змін до Конституції і перерозподілу конституційної компетенції на користь підпорядкованих органів, були наділені однаковими касаційними повноваженнями.

Таке тлумачення гарантій судового захисту конституційних прав і свобод у рішенні КСУ у справі «Про Касаційний суд України» та в нормах Закону № 3018–III не тільки викликали недовіру до суду в суспільстві, але й дало змогу у 2010 р. використати цю недосконалість системи правосуддя для становлення політичного режиму в Україні, який спричинив Революцію гідності.

Так уже в березні 2010 р. за ініціативою 46 народних депутатів, рішенням у справі щодо офіційного тлумачення термінів «найвищий судовий орган», «вищий судовий орган», «касаційне оскарження», КСУ повернувся до оцінки касаційних повноважень вищих судів і ВСУ, який перевіряє рішення судів у порядку повторної касації, і дійшов висновку, що процедуру повторної касації «не може бути виправдано з точки зору забезпечення права на справедливий розгляд справи упродовж розумного строку». Разом із тим, КСУ дав офіційне тлумачення, що «наявність двох касаційних інстанцій для перевірки рішень спеціалізованих судів не відповідає засадам правової визначеності», і що «правомірним може бути лише одноразове касаційне оскарження та перегляд рішень судів».

Але КСУ вдруге відступає від свого конституційного призначення і вирішує, що «конституційний статус Верховного суду України як найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції не передбачає наділення його законодавцем повноваженнями касаційної інстанції щодо рішень вищих спеціалізованих судів, які реалізують повноваження касаційної інстанції».

Крім того, позбавляючи касаційних повноважень ВСУ, КСУ у цій же справі допускає ще одне порушення офіційного тлумачення пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції, зокрема, що «частиною четвертою цієї статті передбачено, що законом можуть бути визначені також інші засади судочинства в судах окремих судових юрисдикцій», та надає законодавцеві право передбачити «у законах про судоустрій та судочинство й інші форми оскарження та перегляду рішень судів загальної юрисдикції».

По-перше, у ст. 125 Конституції, крім «системи судів загальної юрисдикції», в якій Верховний суд України є найвищим судовим органом, про інші юрисдикції не йдеться. Тому висновок КСУ суперечить як уже згадуваній правовій позиції КСУ у справі (про Рахункову палату), так і змісту самої ст. 125 Конституції.

У ст. 129 Конституції взагалі не йдеться про те, що законом може бути надано в судах загальної юрисдикції інші форми оскарження та перегляду рішень судів. Залишається незрозумілим, де єдиний орган конституційної юрисдикції взяв у тексті Конституції підставу для такого висновку?

Висловлені до згаданого рішення окремі думки суддів Конституційного суду України П. Стецюка, М. Маркуш та В. Шишкіна повною мірою дають можливість зрозуміти його помилковість.

Зокрема, суддя Стецюк П.Б. звертає увагу на те, що, просячи «дати офіційне тлумачення термінів «найвищий судовий орган», «вищий судовий орган» та «касаційне оскарження», які містяться у статях 125 та 129 Конституції України, автори клопотання правового обґрунтування практичної необхідності в такому не навели. Народні депутати України висловили тільки власне розуміння цих термінів та функцій вищих спеціалізованих судів щодо здійснення касаційного провадження. Фактично суб’єкт права на конституційне подання звернувся з клопотанням дати консультацію стосовно застосування відповідних положень Основного Закону України, а це не належить до повноважень Конституційного суду України».

Суддя М. Маркуш висловила прямо протилежну правову позицію тій, яка прийнята у згаданому рішенні від 11 березня 2010 року № 8-рп, щодо «найвищого статусу» ВСУ «в інстанційному розумінні», що «цілком закономірно обумовлює наявність у нього повноважень контрольного характеру стосовно рішень нижчих за статусом судів, до яких, зокрема, належать і вищі спеціалізовані суди».

На думку судді М. Маркуш, зі «встановленого Конституцією України статусу Верховного суду України (найвищий орган в системі судів загальної юрисдикції) випливає, що покладення законом на вищі спеціалізовані суди повноважень здійснювати перегляд рішень судів у касаційному порядку не виключає можливості здійснення наступного перегляду цих рішень у порядку касації Верховним судом України».

Оцінюючи в цілому рішення від 11 березня 2010 року № 8-рп/2010, суддя Маркуш зазначає, що КСУ вийшов за межі своїх повноважень:

– втрутився у виключну компетенцію законодавчого органу — Верховної Ради України, яка визначила повноваження ВСУ та вищих спеціалізованих судів законами відповідно до вимог 14 частини першої статті 92 Конституції України, оскільки у невстановлений законом спосіб (шляхом тлумачення) змінив межі повноважень Верховного суду України, звузивши їх, на відміну від визначених законами, конкретизував конституційні засади у процесуальному законодавстві, а також межі формування специфічних засад судочинства в окремих судових юрисдикціях, що є предметом правового регулювання процесуальних законів, прийняття яких належить виключно до повноважень законодавчого органу — Верховної Ради України (пункт 3 статті 85 Конституції України).

Суддя В. Шишкін заперечує проти викладеної в рішенні «мотивації, спрямованої на викривлення статусу найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції щодо можливого перегляду ним рішень судів України після розгляду справ у касаційному провадженні» та «необґрунтованого пов’язування вказаних процесуальних повноважень Верховного суду України як таких, що суперечать позиціям Європейського суду з прав людини щодо принципу правової визначеності, ефективного засобу захисту і поновлення прав людини і тим самим права на справедливий суд».

Фактично своїм рішенням КСУ від 11 березня 2010 р. №8-рп, допустив створення трьох вищих судів і узаконив створення нового Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ, який за своїми касаційними повноваженнями у цивільних та кримінальних справах є аналогом Касаційному суду України, існування якого в 2003 році КСУ було визнано неконституційним.

Як у 2010 р., так і під час Революції гідності було зрозуміло, що причиною позбавлення Верховного суду України касаційних повноважень було його рішення про масові фальсифікації народного волевиявлення під час президентських виборів у 2004 р., що тоді й викликало Помаранчеву революцію.

Розуміючи неконституційність таких змін у Законі України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 р. № 2453–VI (далі — Закон № 2453–VI) та процесуальних кодексах про позбавлення касаційних повноважень ВСУ та зниження гарантій захисту конституційних прав і свобод у зв’язку із передбаченою цим законом процедурою, Пленум ВСУ, а також народні депутати України звернулися з поданням до КСУ.

Перед вирішенням основного питання щодо повноважень та процедури у ВСУ, КСУ у справі (щодо принципу інстанційності в системі судів загальної юрисдикції) від 12 липня 2011 року № 9-рп на твердження ВСУ та 54 народних депутатів, що «встановлена законом система судоустрою не відповідає визначеним Конституцією України організаційно-правовим засадам її побудови, оскільки в Основному Законі України не передбачено принципу інстанційності», дійшов прямо протилежного висновку: «аналіз положень частин другої, третьої, четвертої статті 125, пункту 8 частини третьої, частини четвертої статті 129 Конституції України дає можливість Конституційному суду України зробити висновок, що в ній передбачено не тільки принципи територіальності і спеціалізації, але й принцип інстанційності щодо побудови системи судів загальної юрисдикції».

Це чергова помилка єдиного органу конституційної юрисдикції, який стверджує про наявність такого положення норми Конституції, якого у її змісті немає.

Показовим у рішеннях КСУ 2010-2013 р. є те, що в їх змісті він не дає аналізу наукових позицій стосовно предмету конституційних подань.

Хто і яку позицію висловлював, суспільство повинно знати, оскільки це є складовою авторитету та законності рішення будь-якого суду, тим більше КСУ. Не тільки щодо рішень найвищих судових інстанцій в США, але щодо будь-якої резонансної справи, наукові осередки: кафедри, виші, науковці висловлюють науковий погляд на його правову сторону, включаючи оцінку деталей її вирішення. Це сприяє суспільству в формуванні авторитету суду, прокурора і т.д., оскільки всі особи персоніфіковані, й одночасно контролю за дотриманням не тільки законності, але й справедливості їхньої діяльності. Подібна практика властива не тільки для США, але й для Великої Британії, ФРН та інших демократичних країн.

Предметом розгляду КСУ було також визнання положень Закону № 2453–VI:

щодо «утворення та функціонування Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ як одного з вищих спеціалізованих судів такими, що не відповідають частині другій статті 8, частині третій статті 125 Основного Закону України;

щодо статусу ВСУ як найвищого органу в системі судів загальної юрисдикції та його права на здійснення правосуддя такими, що суперечать частині другій статті 6, частині другій статті 8, частині другій статті 19, частині третій статті 22, частинам першій, другій статті 55, частині другій статті 125 Конституції України;

щодо здійснення ВСУ повноважень із забезпечення уніфікації судової практики судів нижчих інстанцій такими, що суперечать частині другій статті 6, частині другій статті 8, частині третій статті 22, частинам першій, другій статті 55, частині другій статті 125 Основного Закону України» та ін.

Вийшовши із вимог Закону України «Про Конституційний суд України» про те, що конституційне подання має містити правове обґрунтування тверджень щодо неконституційності правового акта або його окремих положень (п.4 ч.2 ст.39, ч.1 ст. 71), КСУ припинив розгляд подання у цій частині. Причина така: «автори не навели правового обґрунтування тверджень щодо неконституційності вказаних положень закону та процесуальних кодексів України, а лише розкрили зміст деяких з них та зазначили перелік статей Конституції України, яким, на їхню думку, не відповідають оспорювані положення».

Для перевірки цих підстав багато зусиль не потрібно. На сайті ВСУ поміщено текст конституційного подання, тож будь-яка особа може з ним ознайомитись і зробити власний висновок про його обґрунтованість. КСУ, крім цього формулювання, не вказав, у чому полягає недостатність або відсутність правового обґрунтування.

Остаточні зміни у створенні чотириланкової судової системи в Україні Законом № 2453–VI відбулися завдяки рішенню КСУ у справі за конституційним поданням 54 народних депутатів України. Суд, серед інших питань, вирішив, що процедура допуску справ до ВСУ та їх перегляд з підстав неоднакового застосування однієї і тієї ж норми права, що мало місце в інших справах (не виключено, що помилково вирішених), відповідає Конституції.

Переконаний, що не тільки науковці, але й звичайні громадяни можуть оцінити конституційність чи неконституційність цього рішення КСУ щодо процедури допуску справи до перегляду ВСУ після рішення суду, яким встановлено порушення норм Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р.

Україна — єдина на європейському просторі держава, де касаційний суд не допускає до найвищого судового органу – ВСУ для перегляду справу, коли встановлені судом порушення, на його переконання, стосуються лише процесуального аспекту, а не матеріального. Наприклад, це може стосуватися ст. 6 Конвенції «Право на справедливий суд» чи ст. 62 Конституції «Презумпція невинуватості».

КСУ не дає відповіді на запитання, чи можна взагалі поділити природне право людини — конституційне чи конвенційне — на матеріальну чи процесуальну складову між двома різними судами: касаційним і ВСУ? Адже воно є неподільним в усіх демократичних країнах.

Конституція взагалі не передбачає гарантування будь-якого з конституційних прав залежно від того, як реалізовано право іншої особи, а гарантує право «кожного на повагу до його гідності, на свободу та особисту недоторканність» і т.д.

Аналогічний підхід про гарантування права кожного міститься у всіх розділах Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р.

На час розгляду подання КСУ КПК 1960 р. було передбачено підставу перегляду справи ВСУ з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм закону України про кримінальну відповідальність щодо подібних суспільно небезпечних діянь. Крім питань призначення покарання, звільнення від покарання та від кримінальної відповідальності, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень і умову подання заяви до ВСУ — долучення копій різних за змістом судових рішень, в яких має місце неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм закону.

А як бути, коли право особи на справедливий суд порушено неправильним застосуванням норми закону, а подібного рішення щодо застосування цієї норми інакше знайти не можна? Чекати рішення суду щодо когось іншого? То чи така процедура не суперечитиме рішенню КСУ у справі за зверненням жителів міста Жовті Води від 25 грудня 1997 р. про те, що «Суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їхні права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод».

Рішенням від 11 березня 2010 року № 8-рп КСУ дав офіційне тлумачення про неконституційність повторної касації. А рішенням від 13 грудня 2011 року № 17-рп він її узаконив, оскільки у разі скасування рішення суду касаційної інстанції ВСУ справа повертається на новий касаційний розгляд, який відбувається повторно.

А до якої конституційної засади віднести процедуру перегляду справи ВСУ, адже ст. 129 Конституції іншої, крім касаційного оскарження в суді загальної юрисдикції, не передбачає? І перелік таких суперечностей можна продовжити.

Відповідь щодо оцінки конституційності рішення у цій справі міститься в окремій думці судді КСУ В. Кампа: «Суд…не врахував вимоги принципу верховенства права, зокрема такої його складової як принцип правової визначеності. Це позначилося на якості рішення та у подальшому може викликати певні проблеми щодо застосування його положень».

Далі суддя В. Кампо зазначає, що «під час ухвалення рішення КСУ не скористався можливістю конкретизувати своє бачення статусу Верховного суду України, модернізованого, зокрема, після передачі функцій касаційної інстанції від вказаного органу вищим спеціалізованим судам відповідно до закону про судоустрій, а не змінами до Конституції.

За частиною другою статті 125 Конституції України, найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний суд України. Змістовно-правове наповнення поняття «найвищий судовий орган» є, згідно з положеннями Конституції України, прерогативою Верховної Ради України. Тобто законодавець уповноважений Конституцією України самостійно визначати, які саме повноваження відповідають статусу Верховного суду України як найвищого судового органу в державі, а також встановлювати механізм реалізації таких повноважень».

При тому повноваження законодавця, як неодноразово вирішував КСУ, надають «можливість урегулювання певних суспільних відносин на рівні законів, які конкретизують закріплені в Основному Законі України положення» та відповідно до процедури, «яка не допускає «перерозподіл конституційної компетенції шляхом прийняття закону, без внесення змін до Конституції України».

У результаті немає підстав стверджувати про відповідність Конституції не тільки цього рішення від 13 грудня 2011 року, але й рішення від 11 грудня 2003 року у справі про Касаційний суд України, у справі щодо принципу інстанційності в системі судів загальної юрисдикції від 12 липня 2011 року.

Таким чином, відповіді у згаданих рішеннях КСУ, чи відповідно до основної засади судочинства «касаційного оскарження рішення суду» (ст. 129 Конституції) здійснюється правосуддя вищими судами в Україні та Верховним судом України, немає.

Отже, незважаючи на те, що згадані рішення КСУ є чинними, висловлені у них правові позиції не можна вважати фундаментом змін у розділ «Судова влада» Конституції України.


Помітили помилку?
Виділіть і натисніть Ctrl / Cmd + Enter