В Європі є політики, які бажають взяти участь у розграбуванні української державності

Цей ескіз не претендує на будь-які спроби аналізу міжнародних відносин в Європі. Це всього лише спроба оцінки ситуації, що склалася з точки зору досвіду Європейської асоціації наук про безпеку, членами якої є представники 23 країн Європи, в тому числі українці, поляки та росіяни.

О року той! Хто тебе бачив в нашім краю!

В народі й досі звешся роком урожаю,

Серед солдатів — війни роком (...)

(«Пан Тадеуш», Адам Міцкевич)

О спокою наш небесний!

Де тебе знайти в наш час? (…)

За тобою марширують, палять, знищують мiста,

Цiлий вiк бомбардирують, а чи зможе хто дiстать?

(Григорій Сковорода)

Україна потрапила в найгірше місце, між жорнами історії. Там ніколи не було добре, але буде ще гірше. Тисячі українців проливають свою кров і віддають життя за незалежність, без гарантії на світле майбутнє.

Перелом XX і XXI століть є для нашого покоління поляків, українців і багатьох інших народів періодом змін і переоцінок, а також періодом розвитку простору для перевиховання дорослих для іншого життя в європейському суспільстві. У Польщі та Україні прийнялися зовсім інші організаційно-програмні концепції цього процесу, але, доповнюючи одна одну, вони можуть забезпечити абсолютно новий погляд на усвідомлення посткомуністичного і постмодерністського суспільства. Водночас нас пов’язують минулий досвід, спільні загрози і надії, які привели спочатку Польщу, а потім Україну до національного і державного відродження.

17 березня 2014 року Росія визнала Крим частиною Російської Федерації, підтверджуючи тим самим факт окупації України. Міжнародна спільнота визнала цей факт порушенням міжнародних угод, які status quo кордонів в Європі вважають найважливішим висновком, зробленим із жахливого досвіду Другої світової війни.

Лєшек Коженьовські — доктор наук, професор, президент Європейської асоціації наук про  безпеку (European Association for Security). Екстраординарний професор Вищої Банківської школи м. Познань (Республіка Польща); завідувач кафедри управління Академії фізкультури, м. Краків; викладач аспірантських курсів факультету спецінженерії Університету м. Жиліна (Словацька Республіка); іноземний член Національної академії педагогічних наук України; іноземний дійсний член Міжнародної Академії інформатики; почесний професор Переяслав-Хмельницького державного педагогічного університету ім. Григорія Сковороди

Але все ж, коли ми дивимося калейдоскоп подій, то помічаємо, що це тільки малий епізод у тисячолітній історії воєн між Сходом і Заходом.

У XIII столітті територія сучасної України була під ярмом монголів, а потім під владою Великого князівства Литовського, а також Речі Посполитої.

В результаті запорізьких повстань проти Королівства Польського (серед яких найбільш важливим було повстання під проводом Богдана Хмельницького в 1648–1655 роках) козаки підкорилися царю Росії (Переяславська рада 1654 року). Багаторічні війни Речі Посполитої з Росією та Туреччиною привели до розрухи, депопуляції та колонізації земель так званої Новоросії.

Поразка Російської імперії у Кримській війні (1856 рік) дала імпульс для боротьби за українську національну ідентичність, незважаючи на повну русифікацію. У 1876 році російський цар Олександр II заборонив користуватися назвою «Україна», видавати книги українською мовою (названою в документі «малоросійським діалектом»), користуватися цією мовою в школах, театрах, наказав користуватися тільки російською мовою і видалити зі шкіл українських вчителів. Загальна русифікація тривала понад 200 років, а на підлеглих або окупованих російським президентом Володимиром Путіним територіях триває і понині.

Королівство Польське, пізніше Річ Посполита, розділила долю східного «краю» («Україна — це кожна земля, що лежить на краю, тобто наприкінці, при кордоні держави». Глогер Зигмунт, «Історична географія земель колишньої Польщі»). У другій половині XVIII століття відбулося три поділи Польщі (розділ Польщі між Австрією, Пруссією та Росією 1772-го, 1793-го і 1795 років). Після 123 років рабства, в 1918 році відродилася незалежна Польща, але ненадовго.

Двадцяті роки XX століття були для Чехії, Польщі, Словаччини та України, а також для багатьох інших європейських країн десятиліттям великих змін і переоцінок, а також нового досвіду життя в суспільстві, що значно відрізнялося від існуючого раніше. Після періоду феодальної відсталості й розвитку, загальмованого чужими державами — Росією щодо України, Австрією, Росією і Німеччиною щодо Польщі, Австро-Угорщиною щодо Чехії та Словаччини — з’явилася можливість здобуття власної державності, культури, інновацій та економічного прогресу.

Республіка Польща і Українська Народна Республіка 21 квітня 1920 року підписали у Варшаві таємну міжнародну угоду, в якій сторони провели польсько-український кордон по річці Збруч (залишаючи Рівне та Кам’янець-Подільський по польській стороні), зобов’язалися не укладати міжнародні угоди, спрямовані один проти одного, і гарантували дотримання прав українського населення в Польщі та польського в Україні. Згідно підписаної три дні потому таємної військової конвенції, польські та українські війська зобов’язані були проводити військові дії спільно, як союзницькі війська. Юзеф Пілсудський, головнокомандувач польської армії, в опублікованій з цього приводу 26 квітня 1920 року Відозві до народу України заявив, що всім жителям України, без відмінності класу, походження й релігії, армія Польської Республіки забезпечує захист і заступництво.

Через рік Польща підписала в Ризі перемир’я з більшовицькою Росією, розриваючи союз із урядом прозахідної Української Народної Республіки. Українські солдати в Польщі були інтерновані (табір інтернованих №10 в Каліші — польський табір для інтернованих солдатів діючої армії Української Народної Республіки в першій половині двадцятих років XX століття). Відвідуючи табір для інтернованих у Щиперно 15 травня 1921 року, маршал Юзеф Пілсудський звернувся до українських офіцерів, вимовляючи своє знамените: «Панове, вибачте мені. Я перед вами дуже винен». Таким чином, ідея вільної України була похована на 90 років.

Ризький мирний договір (мирний договір між Польщею, Російською Радянською Соціалістичною Республікою та Українською Радянською Соціалістичною Республікою, підписаний у Ризі 18 березня 1921 року) розділив між Польщею і Росією землі, заселені українцями, поклавши край їхнім мріям про власну державу і викликавши розкол між ними і поляками. Варшава, ще недавно союзник Києва, визнала національні прагнення українців політичною загрозою і рішуче їх викорінювала. У 20-ті роки в Польській Республіці навіть заборонено було користуватися прикметником «український» — в установах необхідно було говорити «російський» чи «русинський».

Москва розпалювала ворожість українців щодо поляків, допровадивши до прославляння фашистських українських націоналістів і навмисного знищення української нації: в 1921–1947 роках померло від голоду близько 10 млн жителів України (Апеляційний суд у Києві після розгляду справи визнав 13 січня 2010 року Йосипа Сталіна, В'ячеслава Молотова, Лазаря Кагановича, Павла Постишева, Станіслава Косіора, Власа Чубаря та Менделя Хатаєвича винними у скоєнні злочину геноциду, як це визначено у ст. 442 §1 Кримінального кодексу України. Суд також відхилив ведення кримінальної справи у зв'язку зі смертю обвинувачених).

У 1939 році відбувся четвертий розділ Польщі, цього разу між СРСР і Німеччиною (секретний протокол Ріббентропа-Молотова від 23 серпня 1939 року, що стосується розділу території Польщі між III Рейхом і СРСР).

1 вересня 1939 року, без оголошення війни, відбулося військове вторгнення Німеччини до Польщі із заходу і півночі, до Словаччини — з півдня, а 17 вересня — Радянського Союзу зі сходу. Почалася Друга світова війна. Злочин геноциду стосувався євреїв і поляків, але всі національності, які проживали на території тодішньої Польщі, були піддані германізації та русифікації, вбивствам, грабежам і виселенню.

Роком раніше, 30 вересня 1938 року, в Мюнхені глави урядів Великої Британії (Невіль Чемберлен), Франції (Едуар Даладьє), Німецького Рейху (Адольф Гітлер) та Італії (Беніто Муссоліні) підписали угоду про вилучення з Чехословаччини 29 тис. кв. км території, що межує з III Рейхом (неофіційна назва німецької держави в 1933–1945 роки — офіційно держава називалася Німецький Рейх, Deutsches Reich), і приєднання її до Німеччини. Чехословаччини при цьому не було. У Парижі та Лондоні святкували запобігання війні. Польща також отримала користь від слабкості сусіда і 2 жовтня 1938 року польські війська зайняли частину Тешинської Сілезії (Заользє). Через рік Німеччина і Росія зайняли всю Польщу.

«Знищення Польщі — наше основне завдання. Мета — знищення живої сили, а не досягнення певної лінії. Навіть якби війна почалася на Заході, знищення Польщі має бути нашим першим завданням. Рішення має бути блискавичним через пору року. Я дам пропагандистський привід для початку війни — неважливо, чи буде він правдоподібний. Переможця ніхто ніколи не запитає, чи говорив він правду. На початку і в ході війни важливо не право, а перемога. Будьте нещадними, будьте жорстокими!» — ці слова були сказані Адольфом Гітлером під час наради командирів напередодні підписання пакту Молотова-Ріббентропа. Напевно, сьогодні ми могли б приписати їх Путіну, варто тільки замінити назву «Польща» на «Україна».

Центральна та Східна Європа після багатьох років сну прокинулася під кінець ХХ століття і знову звернулася до європейських і національних цінностей (у Польщі переговори «круглого столу», частково вільні вибори і «план Бальцеровича» в 1989 році; у Чехословаччині Оксамитова революція в 1989 році і розділ 1 січня 1993 року на дві суверенні держави — Чеську Республіку та Словацьку Республіку; падіння Берлінської стіни в 1989 році і об’єднання Німеччини 3 жовтня 1990 року).

Україна, керована «великим братом» зі сходу, пробудилась на початку XXI століття і нагадала собі й світу, що український народ є частиною європейського суспільства і європейської цивілізації (Помаранчева революція 2004 року та Євромайдан 2014 року).

У відповідь «великий брат» вжив аналогічні заходи, що і Гітлер по відношенню до поляків в 1939 році: захопити землю, знищити українську культуру і привести до виродження української нації.

У військовій доктрині від 2010 року Російська Федерація «залишає за собою право» збройної інтервенції, включно з використанням ядерної зброї держави, також «для захисту співвітчизників, що проживають поза межами Росії». Реалізація цієї концепції будувалася на шовінізмі, який підсилювався ілюзією царської могутності і пропагандою сучасних загроз, на цензурі і фальшуванні інформації, на економічній залежності держав-імпортерів сировинних ресурсів, головним чином газу і нафти, від політиків з Москви, а також на військовій окупації сусідніх територій — Молдови (Придністров’я у 1990 році), Грузії (Абхазія та Південна Осетія у 2008 році), України (Крим у 2014 році).

Нова доктрина 2014 року основними зовнішніми загрозами для Росії вважає «Нарощування силового потенціалу Організації Північноатлантичного договору (НАТО) і наділення її глобальними функціями, реалізованими в порушення норм міжнародного права, наближення військової інфраструктури країн-членів НАТО до кордонів Російської Федерації, в тому числі шляхом подальшого розширення блоку. [...] Розгортання (нарощування) військових контингентів іноземних держав (груп держав) на територіях держав, суміжних з Російською Федерацією та її союзниками». Вперше як внутрішні загрози були вказані «діяльність, спрямована на дестабілізацію внутрішньополітичної та соціальної ситуації в країні», «діяльність з інформаційного впливу на населення, що має на меті підрив історичних, духовних і патріотичних традицій в галузі захисту Вітчизни», а також «розпалювання етнічної та релігійної ненависті».

Володимир Путін заявив, що Україна є штучною державою (artificial state), і більшість її земель історично належать Росії. Володимир Жириновський з Ліберально-демократичної партії Росії, заступник голови Державної Думи (нижньої палати Російської Федерації), святкуючи приєднання Криму до Росії, публічно закликав до приєднання до Росії східних і південних регіонів України, а західних — до Польщі.

Цього разу Польща не прийняла всерйоз пропозиції участі в розділі України, але існують політики в Чехії, Франції, Італії та Угорщині, які, не пам’ятаючи кінцевого результату поступок в бік Гітлера в 1938 році в Мюнхені, бажають взяти участь розграбуванні української державності.

Все вказує на те, що цілі і методи 1876, 1939 і 2014 років залишилася незмінними, змінилися тільки імена режисерів. Якщо це так, то й наслідки будуть настільки ж серйозні, а боротьба за суб’єктивність української нації, подібно боротьбі за суб’єктивність польського народу, буде також довгою і трагічною.

Нарешті в 2014 році стало ясно, що: по-перше, Польща є сусідом і союзником українського народу; по-друге, росіяни є хибним «братнім народом» і загрозою для миру в Європі; по-третє, суверенна Україна — це український народ, який усвідомлює свою ідентичність і суб’єктивність.

Одне стає зрозумілим: після сотень років поневолення український народ встає з колін і бореться за свою європейську ідентичність, політичну суб’єктивність і державний суверенітет.