• Світові новини
  • Юридичні новини
  • Погода
  • Новини України
Ракурс

Я виступив не лише на захист українського народу, я виступив заради моєї гідності — російський професор

Андрій Зубов, доктор історичних наук
21.07.2015 16:23 Коментарі

Те, що зараз відбувається на південно-східному кордоні України, це боротьба не російського та українського начал. Це навіть боротьба не Російської Федерації та Української Республіки. Це боротьба радянського і не радянського

Зараз четверта влада в Україні стає не тільки владою, а й дуже відповідальною силою. Тому на ній лежить величезна відповідальність за те, як буде рости і розвиватися душа українського народу. За допомогою засобів масової інформації, помножених, щоправда, на будову серця російських людей, можна легко викликати неймовірно сильне почуття антагонізму, яке існує зараз у Росії відносно України.

Журналіст повинен бути вкрай відповідальним. Все, що він робить, справді відгукується. Для нього особливо значимі євангельські слова: від слів своїх будеш або засуджений, або виправданий. Тому що наше слово, слово людини, яка публічно говорить чи пише, багатьох або будить, або рятує.

Я виступив не лише на захист українського народу, я виступив заради моєї гідності, що дуже важливо. І постраждав в першу чергу, може, тому, що не хотів, щоб про нас — росіян — судили занадто погано.

Зараз багато говорять про те, що Україна опинилася в геополітичному глухому куті, що вона опинилася на розриві між Європою і Росією.

Цікаво, що навіть наша офіційна влада останнім часом змінила риторику. Якщо в момент заняття Криму говорили про захист росіян, то зараз стали говорити в основному про захист інтересів Росії. Тобто відбулося зміщення з етнічної в геополітичну площину. Причина цього зрозуміла: очевидно, що ніякого етнічного конфлікту між українцями і росіянами в Україні немає. Про це ж говорить тріумфальне голосування на виборах президента України, причому мова зовсім не про велику славу вашого президента, мова йде про консолідацію народу. Він консолідований незалежно від мови, територіальної прихильності. Саме тому акцент змістився з національної в геополітичну площину.

Але геополітика — це взагалі-то лженаука, а зовсім не реальність. Наука — це повторюваний феномен, що перевірявся фактами. Геополітика з’явилася наприкінці XIX століття, коли намагалися повністю детермінувати все життя людини, пояснити його інстинктами: економічним (Маркс), статевим (Фрейд), і політику намагалися пояснити якоюсь закономірністю розташування тієї чи іншої країни. Але все це виявилося нісенітницею.

По-перше, змінилися технічні засоби ведення війни, виникла система масових комунікацій, і після 1945 року вже ніхто про геополітику серйозно не згадував.

Але от у Східній Європі, в Росії це знову відродилося. Просто тому, що треба було відновити ідею органічного протистояння Росії та Заходу. Раніше це робили за допомогою істмату. Говорили, що це пролетарські країни, країни споруджуваного соціалізму, вони органічно ненавидять капіталістичні країни, і тому треба покінчити з капіталізмом. Тепер уже стверджувати таке нерозумно, ніхто цього не слухає, тому говорять про інше: що це вічне органічне протистояння. Про це саме заявляє наш ідеолог сучасної геополітики та євразійства Дугін: постійно йде боротьба за ресурси, людей, владу над світом, і від цього нікуди не дітися. Але якби це було так, то тоді воно б завжди існувало. Тоді вічно можна було б говорити про те, що Росія завжди протистоїть навколишньому світу, що, на мій погляд, не відповідає дійсності. Адже тоді неможливо пояснити війни між болгарами і сербами, англійцями, французами та німцями — яка тут геополітика?

Головна моя тема — про протистояння Росії та Заходу, яке зараз так драматично відбилося на Україні. Чи можна говорити про те, що це якась вічна геополітична константа?

Можу назвати два моменти, коли Росія протистояла всьому навколишньому світу. Це Лівонська війна Івана Грозного, коли він примудрився битися з усім світом, починаючи від Лівонії, Польщі і закінчуючи кримським ханством. Другий момент — це кримська війна Миколи I. Теж неймовірна авантюра проти всієї Європи, причому, як і першого разу, з незначного приводу. Суперечка про ключі храму Воскресіння Господнього в Єрусалимі була причиною того, що Микола I оголошує війну Туреччині, коли всі країни намагалися зберегти в Європі мир. Війна закінчилася поразкою, яка опустила Росію в тяжку катастрофу, як і після війни Івана Грозного. Але Олександр II і його коло погодилися провести широкі повномасштабні реформи, спрямовані не лише на модернізацію, а й на вестернізацію країни.

В обох випадках цих воєн застосовувалися одні й ті самі прийоми. Це страшна архаїзація політичної сфери, відмова від усіх сучасних форм життя. Скажімо, за Миколи I були закриті знову кордони, відкриті за Олександра I. Була оголошена найжорстокіша цензура, досить жорстокі переслідування за інакомислення. Засилали в армію на Кавказ, що було майже рівносильно страті.

Успішна політика Росії виявлялася можливою тільки в системі європейських коаліцій. Згадаймо Північну війну, яка тут добре відома Полтавською битвою: Росія виступає коаліцією разом з Пруссією, Данією та Польщею — проти Швеції, Великої Британії та Кримського ханства. Згадаймо Священний союз, який створює Олександр I під час закордонного походу 1813 року і до якого спочатку входять Австрійська імперія і Прусія, згодом, після відновлення королівської влади, увійде Франція, і він був прообразом майбутньої європейської інтеграції, тому що це був союз не проти когось. Це був союз християнських государів усіх конфесій за єдність і мир у Європі. Тоді це не вийшло, але сама ідея союзу Європи після страшної війни з Наполеоном, за мир, бо не можна було допустити нової війни, принесла величезний плід: сто років, до 1914 року, Європа прожила без великої війни.

Олександр III необережно сказав, що в Росії є тільки два надійних союзники — це її армія і флот. Але він пішов на союз із республіканською Францією і заклав початок Антанти. Тому що розумів, що без цього мир і безпека Росії неможливі.

Для Росії це було важливо ще й тому, що це стало культурним єднанням, а не тільки політичним. Вона страшно відстала за період культурної ізоляції, який розпочався після проголошення автокефалії російської Церкви в середині XV століття і продовжився до середини XVI століття. Подолання цієї страшної відсталості завжди пов’язувалося мислячими політиками із з’єднанням з Європою.

У XVII столітті це було з’єднання з Україною і Польщею, і апогею ця політика досягла за дітей царя Олексія Михайловича — Федора Олексійовича і Софії Олексіївні. Потім це була політика з’єднання з народами германської мовної групи. Це політика Петра і після Петра. Потім, починаючи з Єлизавети Петрівни, це політика зближення з Францією і з народами романської мовної групи, і, нарешті, Олександр I — зближення з усією Європою. Це призвело до того, що в Росії сформувалося в кінцевому рахунку культурне, європейськи освічене коло, назвімо це провідний прошарок, абсолютно європейський за освітою, культурою, мовою.

Зрозуміло, що це і Пушкін, і Гоголь, та й, власне, ваш великий філософ — мені дуже приємно бачити на найбільшій купюрі українських грошей портрет філософа Сковороди. Мало країн, у яких філософ на першому місці — це багато говорить про вашу країну.

Поступово розширювався цей європейський культурний прошарок. Якщо на початку XIX століття європейцями були, припустімо, в Російській імперії 1,5% населення, то до 1917 року це було 15–18%, це був великий прошарок різночинців, людей, які вийшли з селян, міщан, але отримали вищу освіту завдяки реформам Олександра II. Інтеграція з Європою відбувалася і в економічній, і в промисловій сфері, банківській, інженерній, у першу чергу — освітній сфері. Уявімо на хвилину: якби Росія відгородилася від університетів і технологій Європи і стала співпрацювати в XIX столітті тільки з Китаєм, Персією та Османською імперією — якою була б зараз Росія і Україна як тоді її частина? Але вибір був зовсім інший, і він виявився правильним.

Проблема в тому, що вестернізація Росії, обрана Петром і Катериною, була неправильна не в сенсі напрямку, а в сенсі внутрішнього ресурсу. Для того щоб зробити з Росії потужну імперію, треба було її, як сказав Пушкін, здійняти на диби. Це означає — видавити з народу всі соки. А всі соки видавлюють тільки при рабстві. За Петра селянин цілком стає власністю царя, а за Катерини II — приватною власністю поміщика. І саме Катерина «славна» тим, що поширила кріпосну залежність і на Україну. Як відомо, українське селянство добилося звільнення від кріпосної залежності від старої польсько-української шляхти під час того самого повстання середини XVII століття, яке так люблять згадувати в Росії, тому що воно ознаменувалося, зокрема, Переяславською радою. А через 120 років українці були знову прикріплені до землі.

Саме кріпацтво було внутрішньою бомбою, тому що це люди, які не мали власності, люди, яким спеціально не давали освіти заради того, щоб ними краще володіти і управляти. Грамотність у Росії та Україні впала в XIX столітті порівняно з XV–XVI.

Усе це призвело до того, що в Росії на початку XX століття з одного боку росло це вестернізоване коло людей, ці 15–18%, а з іншого — величезне архаїчне поле практично неосвічених людей, які не звикли жити відповідальним життям, яким жили люди Європи. Вони не розуміли, що це таке, вони хотіли жити по-старому.

1917 рік ознаменувався тим, що більшовики, самі вихідці з цього утвореного культурного прошарку, цих 15–18%, вирішили захопити владу, поставивши на цю ще неосвічену масу. Причому розуміючи, що дуже швидко йде процес модернізації, і Ленін писав, що через 10 років у нас вже нічого не вийде. Цікаво, що те ж саме говорив Столипін, тільки з протилежним знаком. Мовляв, якщо в Росії пройде 20 років без війни, революції вже не буде.

І вони геніально скористалися цією архаїчною масою, запропонувавши їй спокусливі гасла, які в принципі неможливо реалізувати. Розумна, навіть трохи освічена людина це б зрозуміла. Але російське суспільство цього не зрозуміло, не тільки тому, що було неосвіченим, але й тому, що сталося глибоке відчуження російського суспільства від церкви. Тому що церква цілком підтримала кріпосне право. Немає жодного виступу єпископа проти кріпацтва. Активно віруючі люди йшли з православної церкви в секти, бо там вони знаходили відповіді на свої моральні запитання. Відповідно, більшовики апелювали до нерелігійного народу — формально православного, але фактично нерелігійного. Тому вони знайшли відгук: грабуйте награбоване, відбирайте у поміщиків землю. Десь у Калмикії не вийшло, за що калмиків так зненавидів Ленін, і в підсумку калмики перейшли на бік Гітлера. Тому що калмики, буддисти, сказали: як же можна брати власність інших людей? А росіяни пішли. Тому що ідея власності, десятої заповіді, була чужою нерелігійній свідомості.

Ленін прагнув підняти архаїчний прошарок населення для того, щоб захопити владу і використати Росію як трамплін до світової революції. Але тут залягла проблема. По-перше, громадянська війна в усіх її проявах. Це була боротьба цих 15–18% свідомих людей за європейське майбутнє Росії, України, національне майбутнє, якщо ми будемо говорити, припустімо, про Петлюру.

Але більшість перемогла. Потім ця більшість дуже швидко зжерла коло революціонерів із освіченого революційного стану. І після цього Радянський Союз став прагнути на весь світ поширити цю ідею всесвітньої пролетарської революції. Це була саме пролетарська революція, тобто влада низів суспільства — без культурної основи, моральних засад. І вперше в історії Європи виникло суспільство, абсолютно культурно чуже Європі. Однак у цьому проекті була закладена внутрішня неспроможність. Знищення власної культурної еліти, без якої неможливо розвивати країну. Ті, хто залишилися в Росії, опинилися в опозиції режиму, як Пастернак, Ахматова, Корольов. А країна не може жити ізольовано від світу. І тому Радянський Союз опинився в стані зростаючої стагнації.

У більшовиків не було цінностей, були тільки їхні інтереси — влади, багатства, насолоди. Якби їхньою цінністю була людина, хіба Сталін пішов би на Голодомор?

У найтрагічніший момент, коли внаслідок своєї провальної політики Радянський Союз опинився в повній ізоляції, західні демократи дивилися на нього з жахом. Гітлерівська Німеччина, Італія створили проти нього антикомінтернівський пакт. Сталін відчував, що один, а починається війна. Пакт Молотова-Ріббентропа 1939 року, як би ми його не оцінювали з точки зору моралі, — це теж входження в міжнародну коаліцію. Сталін разом в Німеччиною та Італією ділить світ. У 1941 році Гітлер нападає на Сталіна, і тоді він переходить в іншу коаліцію — антигітлерівську, і в підсумку вона перемагає. Але після перемоги дуже швидко стали відмовлятися від подальшої співпраці з союзниками. Тому що вона ще під час війни привела до неймовірної конвергенції: дуже багато людей, які познайомилися з життям західних людей, особливо ті, хто боролися разом, співпрацювали з англійцями, американцями, французами, навіть ті, хто були забрані гітлерівцями і відвезені на роботи до Німеччини, — побачили інше життя. І вони були дуже небезпечними для Сталіна.

Тому він знову вибудовує залізну завісу, відсікаючи Радянський Союз і його нових сателітів. Будучи абсолютно аморальною, радянська влада побудувала повоєнний світ на принципі особистого інтересу, а не на принципі інтересу загального. Після закінчення Другої світової війни на Заході, я маю на увазі на Захід від Німеччини, і в Західній Німеччині, Італії, не був змінений жоден кілометр державного кордону. Ні в Англії, ні у Франції, ні в Бельгії не відібрали у Німеччині та Італії їхніх земель, тільки колонії Італії взяли під міжнародну опіку в ООН. А на Сході зовсім інше — повний перекрій кордонів, переміщення величезних людських мас. Насильницьке, часто жорстоко насильницьке, плюс репарація, вивезення культурних цінностей. Тобто зовсім інша логіка.

Це призвело до двох різних політичних світів. Після війни на Заході став будуватися абсолютно новий європейський світ. Це був не світ коаліцій, одні проти інших, а єдиної Європи та єдиного Заходу, включеного в НАТО. І переможці, і переможені включаються в усі структури Європи і західного світу на рівних. Тим, кому гірше, більше допомагають.

Поступово в Європі утворилася атмосфера взаємної довіри. І війна між Німеччиною та Францією, яка в 30-ті роки здавалася неминучою, вже в 60–70 роки вбачалася немислимою. Силоміць до Європи нікого не тягнули, була умова: прийняття демократичних цінностей. Португалію прийняли тільки після падіння режиму Франко, Грецію — після падіння режиму чорних полковників.

Тому Німеччина не могла не пройти денацифікацію. Це не була примха союзників, без тотальної, глибокої денацифікації, коли школярів і студентів возять показати, що таке Дахау, Освенцим, Майданек, коли неможливо собі помислити, щоб нормальна людина сказала, що Гітлер мій улюблений герой, і тим більше щоб його статуя стояла в німецькому або австрійському місті.

На Сході було зовсім інше. Це був насильницький союз. По-перше, він приніс багато сліз — ці переміщення осіб, насильство, жорстокість, які були всюди, і над колишніми військовополоненими, і над колишніми колабораціоністами з тієї ж власівської армії. Ніякого прощення, помста до останнього.

У більшовиків не було рівних союзників. Могли бути або вороги, або васали. Васалами були Угорщина, Чехія, Польща, а коли якась комуністична країна ставала досить сильною, як Югославія, Китай — вона одразу вважалася ворогом, заклятим західним ворогом.

І ось тоді Радянський Союз справді був у ворожнечі з усім світом, включаючи Китай і навіть Югославію, він замкнувся в холодній війні проти всіх. І все це завалилося з тих же причин, про які я говорив, — Радянський Союз безмежно відстав економічно, дійшов до того, що повинен був купувати продукти харчування у всьому світі за нафту і золото.

Наприкінці 70-х років, усвідомлюючи, що все наближається до кінця, Андропов спробував зберегти систему. Він розумів, що треба чимось підмінити комуністичну ідеологію, і в КДБ розробляється ідея російської націоналістичної ідеології як альтернативи комунізму. Це призвело до подовження агонії, до великих трагедій. Андропов помер, дуже мало побувши генеральним секретарем ЦК КПРС, а навесні 1985 року приходить до влади Горбачов. Він був геніальним політиком, хоча теж радянська людина, не дуже освічена. Він побачив шлях порятунку не в грі з ідеологією, а в інтеграції у світ, і дав Радянському Союзу стати частиною Європи. Але Європа це оцінила, а тут його вважають зрадником за розвал СРСР.

Внутрішнє переродження — це довгий, важкий процес. Процес, у якому можливий рецидив, і поступово цей рецидив стався і в Росії, і в Україні: і в нас створилися зовні, з виду, демократичні європейські держави, а по суті відновилося радянське співтовариство. Без внутрішньої свободи, цинічне, корисливе, олігархічні форми капіталу, неймовірна корупція, презирство до реальних прав людини, людської гідності.

І країни, які жили так, усі тягнулися одна до одної і до таких же країн — Ірану, Китаю. Але в цій ситуації все ж була одна нова тенденція. Хоча б формально колишні країни СРСР відкрилися світу, Європі, все це призвело до того, що за ці 20 років створилося нове суспільство, новий клас. Це молодь. Сталося зіткнення цього нового культурного прошарку, 20–30–40-річних, які прагнуть жити інакше, і старого прошарку. Це найголовніше протистояння сьогоднішнього дня. Ніде цей новий тренд не виявився так гостро, як у вашій революції 2013–2014 років.

Те, що зараз відбувається на південно-східному кордоні України, це боротьба не російського та українського начал. Це навіть боротьба не Російської Федерації та Української Республіки. Це боротьба радянського і не радянського.

Боротьба йде не тому, що одні демони, а інші ангели. Ні, такі ж люди, часто з одних і тих же сімей. І мова йде в першу чергу не про боротьбу за допомогою зброї, а про боротьбу за допомогою слова. Тому що від поганого до хорошого рано чи пізно перейде будь-яка людина. Треба тільки знайти правильні слова, правильну мову — і на Донбасі, і в Криму, і в Росії, і у Вірменії, і всюди. Тоді приклад України буде виключно корисним, важливим, значущим для всіх нас.

За матеріалами лекції російського історика, релігієзнавця і політолога, доктора історичних наук, професора Московського державного інституту міжнародних відносин Андрія Зубова.

Читайте також: Друга світова війна: білі плями історії

Помітили помилку? Виділіть текст, що її містить, та натисніть Ctrl+Enter
Версія для друку



Загрузка...



    Загрузка...