Новини
Ракурс

Країна, що живе на звалищі

6 бер 2013, 09:30

Інформація Міністерства екології та природних ресурсів і Державної служби статистики України вкотре підтверджує зростання впродовж 2012 року техногенного впливу на природне середовище. Це формує дедалі більші загрози для довкілля, громадського здоров’я, дотримання екологічних прав*.


.

 

Після стрімкого падіння показників викидів у повітря основних забруднюючих речовин наприкінці 90-х упродовж наступних 11 років спостерігається постійне зростання обсягів викидів. Парадоксально, але не змінилася така тенденція й останніми роками, позначеними черговим спадом економічної активності. Порівняно з 2010 роком збільшення викидів в атмосферу відзначено у 20 областях України. Це свідчить про те, що економка країни й надалі орієнтована переважно на марнотратне споживання невідновлюваних ресурсів, на отримання й перерозподіл природної ренти. Бездіяльність можновладців недбало прикривається постійними деклараціями про необхідність структурної модернізації економіки, переходу до сталого розвитку та пріоритетного впровадження інноваційних ресурсозберігаючих технологій.

 

Основними забруднювачами довкілля у 2012 році залишалися підприємства чорної металургії, теплової енергетики, вугільної, нафтогазовидобувної, цементної промисловості, чиї викиди у повітря та виробничі відходи становлять майже 90 % від загального обсягу. Найвищі темпи зростання атмосферних викидів з року в рік констатуються у промислових регіонах, де техногенне навантаження на довкілля давно є безпрецедентним за світовими та європейськими мірками: насамперед у Донецькій, Дніпропетровській, Луганській і Запорізькій областях.

 

Найбільші обсяги викидів традиційно фіксуються саме у містах металургів, гірників, хіміків та енергетиків: Маріуполі, Кривому Розі, Зеленодольську, Бурштині, Дніпродзержинську та ін. У 2011 році у трьох містах було зафіксовано випадки надвисокого забруднення повітря на рівні більш як 5 ГДК (ГДК — гранично допустима концентрація). Зокрема, у Кременчуці два випадки забруднення оксидом вуглецю, у Красноперекопську — один випадок, хлористим воднем, у Рівному — чотири випадки, всі пов’язані з фенолом. Але державні стандарти якості атмосферного повітря, як і стандарти ВООЗ для окремих забруднюючих речовин перевищено в майже всіх великих містах України.

 

Забруднення атмосферного повітря за ступенем хімічної небезпеки для людини посідає перше місце. Це зумовлено насамперед тим, що забруднюючі речовини з атмосферного повітря є найпоширенішими і потрапляють у різні середовища. Йдеться про першочергові ризики для здоров’я насамперед у сенсі виникнення респіраторних та онкологічних захворювань.

Так, у Кременчуці сумарний індивідуальний канцерогенний ризик впливу (Див. Таблицю) лише дев’яти основних хімічних канцерогенів становить 9,2х10-3, у Дніпропетровську — 6,8х10-3, а у Києві — 4,9х10-3 відповідно. Найбільший внесок, що формує канцерогенний ризик, припадає на нітрозаміни, хром, бензол, хлорорганічні сполуки, зокрема діоксини.

Вчені вважають, що кожне наступне подвоєння забруднення об’єктів довкілля зумовлює зростання захворюваності на певний відсоток. Зокрема, захворюваність на рак зростає в середньому на 5 % при кожному подвоєнні вмісту у повітрі індикаторного канцерогену бенз(а)пірену. Аналіз даних епідеміологічних досліджень показав, що подвоєння забруднення атмосферного повітря за однакових інших складових впливу проявляється у прирості загальної захворюваності на 20 %, а захворюваності органів дихання — на 26 %.

 

За даними Міністерства охорони здоров’я, в Україні не лише кількість населення скорочується одними з найвищих у світі темпами. Скорочується й тривалість життя — сьогодні вона на 12—14 років менша, ніж у європейських країнах. У 2011 році очікувана тривалість життя при народженні становить: у чоловіків 65,8 року (у містах — 66,5, у сільській місцевості — 64,4), у жінок — 75,7 року (у містах — 76, у сільській місцевості — 74,9). За останні 12 років захворюваність на злоякісні новоутворення зросла в Україні майже у півтора разу.

 

Здавалося б, незадовільний екологічний стан і загрозливі демографічні тенденції, зростання захворюваності та смертності потребують детального вивчення ситуації, аналізу, оцінки і прогнозу стану громадського здоров’я, впровадження профілактичних заходів, серед яких на першому місці повинно перебувати значне зменшення викидів забруднюючих речовин та утворення небезпечних відходів.

 

Тим часом з 600 проектів зменшення викидів, що планувалися у складі відповідних програм у 2011 році, було реалізовано 458. Темпи впровадження природоохоронних заходів на виробництві та у комунальному господарстві залишаються нижчими від очікуваних практично в усіх регіонах: технічна модернізація, введення в дію газоочисних систем відкладаються.

 

Контролюючі органи недостатньо стимулюють підприємства до технологічних інновацій з метою зменшення негативного впливу на довкілля. Так, Державна екологічна інспекція у Київській області впродовж року взагалі не проводила інструментально-лабораторного контролю за викидами на жодному з підприємств області, незважаючи на те, що була атестована і мала необхідну базу для виконання вимірювань.

 

У містах України вже не перший рік існує тенденція скорочення мереж екологічно безпечнішого громадського електротранспорту на користь автомобілів. Приміром, експлуатаційна довжина трамвайних колій загального користування з 1998-го по 2011 рік зменшилася на 231,4 км (11 %). Натомість кількість автомобілів та обсяги викидів автомобільного транспорту неухильно зростають.

 

Органи самоврядування майже не застосовують світового досвіду стримування кількості індивідуальних автомобілів, обмеження їх доступу до центральних частин міст, рекреаційних і житлових зон. А найголовніше — не здійснюють системної політики з розвитку громадського та велосипедного транспорту.

 

Застосування біоетанолу, екологічно чистих сумішевих бензинів і біодизелю також дало б змогу дещо поліпшити екологічний стан міст, допомогло б виконати зобов’язання щодо відмови від застосування етильованого бензину, яке Україна взяла на себе на IV Конференції міністрів охорони навколишнього середовища країн — членів ЄС. Натомість Державна програма «Етанол», яка була прийнята урядом ще у 2000 році та якою планувалося впродовж десяти років налагодити в Україні виробництво біоетанолу, біодизелю, високооктанових кисневмісних добавок до бензинів, залишилася невиконаною через відсутність фінансової підтримки. Нова аналогічна програма нині існує лише у формі концепції, що перебуває на етапі обговорення. За потреби лише національного ринку у 5 млн тонн біоетанолу, у 2011 році в Україні вироблено тільки 9 тис. тонн, упродовж 2005—2010 років біоетанол узагалі не вироблявся.

 

Інформація Держсанепідслужби України про результати моніторингу поверхневих водойм свідчить: незважаючи на спад промислового виробництва в останні роки та зменшення обсягів скидів у водойми, їхній екологічний стан погіршується практично за всіма показниками. Причина такої ситуації у тому, що і для підприємств — виробників продукції, і для комунальних водоканалів стало звичним заощаджувати на технологіях очистки стічних вод: очисні споруди у них або взагалі відсутні, або не використовуються на повну потужність, або морально та фізично застарілі.

 

Найбільшу кількість перевищень нормативів скидів у водні об’єкти встановлено екоінспекціями Тернопільської (перевищення виявлено на всіх без винятку перевірених підприємствах), Дніпропетровської (на 91 % перевірених підприємств) і Донецької (79 %) областей.Найбільший відсоток відхилень від нормативів якості води у відкритих водоймах за хімічними показниками спостерігається у Луганській (100 % проб) та Дніпропетровській (63,4 %) областях, а за бактеріальним показниками — в Одеській (37 %), Івано-Франківській (33,9 %), Чернігівській (21,4 %) і Харківській (18,2 %) областях.

За даними Міністерства регіонального розвитку, будівництва та ЖКГ України, близько 4,6 млн жителів у 261 міському поселенні (161 місті та 100 селищах міського типу) 25 регіонів країни систематично отримують воду з відхиленням від нормативних вимог за фізико-хімічними та бактеріологічними показниками.

 

Жителі понад 1200 сіл країни з природних або техногенних причин не мають гарантованих джерел водопостачання, тому змушені частково або повністю користуватися привізною водою. Найвища частка таких поселень у Запорізькій (37,4 %), Миколаївській (16 %), Дніпропетровській (11,4 %), Кіровоградській (3,1 %), Херсонській (3 %), Одеській (2,5 %) областях.

 

Тим часом на державному рівні, схоже, не переймаються пошуком засобів реалізації права на якісну питну воду. Натомість постійно проштовхується в той чи інший спосіб рішення про надання тимчасових дозволів на реалізацію споживачам «питної води з відхиленням від вимог стандарту». Такі тимчасові дозволи до минулого року абсолютно протизаконно надавав водоканалам Держспоживстандарт, хоча у ст. 23 Закону «Про питну воду та питне водопостачання» зазначено: підприємства водопостачання повинні «обмежувати або припиняти роботу об’єктів централізованого питного водопостачання у разі виникнення необхідності оперативного реагування на погіршення якості води в джерелах питного водопостачання і неможливості доведення її до вимог державних стандартів». Але у жовтні 2012 року народні обранці внесли до цієї статті поправку, узаконивши подання людям неякісної питної води. Тепер водоканали мають право «допускати тимчасове відхилення якості питної води від вимог державного стандарту на питну воду лише за умови наявності дозволу центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері технічного регулювання, виданого на підставі висновку центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері санітарного та епідемічного благополуччя населення».

 

Побутові відходи, за офіційною статистикою, у 2010 році становили лише 3 % загальних обсягів (12,4 млн тонн), тоді як промислові та гірничі — 93,5 %. Нехтування створенням ефективної системи управління побутовими відходами, в основі якої має бути зменшення обсягів їхнього утворення та максимальне використання вторинних ресурсів, в Україні особливо очевидне порівняно з країнами ЄС. В Європейському Союзі лише 39,8 % побутових відходів розміщується на полігонах, в Україні — 93 %; переробляється і компостується відповідно — 39,9 і 3 %.

 

Стрімко зростає генерування нових типів відходів, наприклад електронних: відео- та аудіотехніки, побутових приладів, комп’ютерів, мережевого і телекомунікаційного устаткування. У країнах ЄС швидкість зростання їхніх обсягів утричі перевищує швидкість зростання обсягу побутових відходів. У країнах, що розвиваються, прогнозується ще більший темп накопичення електронних відходів, причому, на відміну від ЄС, де 50—80 % електронних відходів збирають для утилізації, тут вони переважно опиняються на звалищах. У зв’язку з поширенням використання енергоощадних ламп (щороку в Україну ввозять до 20 млн таких ламп, які містять ртуть) у значних обсягах утворюються відходи, що містять ртуть та її токсичні сполуки.

 

Мінприроди «оновило» на сайті повідомлення про 10 та 100 об’єктів, що є найбільшими забруднювачами довкілля. Рік у рік ситуація залишається незмінною. У «найбруднішій десятці» залишаються все ті ж знайомі імена — Дніпродзержинський комбінат ім. Дзержинського, Маріупольський комбінат ім. Ілліча, ВАТ «Запоріжсталь», «АрселорМіттал Кривий Ріг», Бурштинська ТЕС.

 

Натомість значна частина екологічно небезпечних підприємств залишається поза увагою. Наприклад, Горлівський хімічний завод у Донецькій області — колишнє оборонне підприємство, що накопичило велику кількість токсичних і вибухонебезпечних відходів. Серед них — близько 2,5 тис. тонн мононітрохлорбензолу, речовини першого класу небезпеки. У 2009 році з допомогою фонду Blacksmith Institute (США) було перезатарено 500 бочок (32 тонни) цієї отрути. Однак 11,6 тис. тонн ґрунту, забрудненого мононітрохлорбензолом, усе ще залишаються на території підприємства. Крім того, на хімзаводі накопичено близько 30 тонн вибухонебезпечних відходів виробництва тротилу. Зберігається ця небезпечна суміш у могильнику, строк експлуатації якого давно закінчився. Моніторинг хімічних процесів у могильнику не ведеться, загрози вибуху не усунені. А поруч, на заводі «Стирол», розташовані два сховища аміаку ємністю по 10 тис. кубометрів, цистерни з олеумом та аміаком, залізниця…

 

Генпрокуратура України повідомила, що за останні десять років площа полігонів і звалищ для захоронення відходів зросла в Україні більш як удвічі. Понад тисяча із більш як 6 тис. цих об’єктів не відповідають нормам безпеки, більше третини — не паспортизовані. Генпрокуратура імітує титанічну активність у боротьбі з правопорушеннями у сфері поводження з відходами. Якщо вірити її повідомленням, за результатами проведених прокурорами у 2012 році перевірок до відповідальності притягнуто 3,8 тис. посадових осіб, з яких майже половина — органів державного контролю, до суду направлено 79 кримінальних справ. Пред’явлено 112 позовів про відшкодування 32,5 млн грн, з яких 52 задоволено на суму 12,5 млн.

 

Однак універсальні принципи екологічної політики «забруднювач платить», «правопорушник компенсує збитки» в Україні практично не діють. За офіційним повідомленням Державної екологічної інспекції України, загальна сума розрахованих збитків за порушення вимог природоохоронного законодавства у 2012 році становила 1,660 млрд грн. З метою відшкодування збитків, заподіяних державі, ця інспекція пред’явила претензій і позовів на загальну суму 995 млн грн. Натомість у 2012 році до держбюджету було стягнуто лише 47,3 млн грн, що становить 5 % від суми пред’явлених претензій і позовів та 47 % від показника стягнутих у 2011 році коштів.

 

Мінприроди нарешті відреагувало на критику громадських організацій стосовно багаторічного порушення ним норми ст. 25-1 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» про щорічну розробку, розміщення в інтернеті, друк окремим виданням і внесення на розгляд Верховної Ради Національної доповіді про стан навколишнього природного середовища. Впродовж 2012 року міністерство «ударними темпами» повертало багаторічні борги у справі доступу до інформації, внаслідок чого на його офіційному веб-порталі все ж з’явилися три заборговані національні доповіді: за 2009, 2010 та 2011 роки. Доповідь за 2008 рік, схоже, вже не розроблятиметься ніколи — і на те нема ради.

 

У більшості областей України станом на кінець 2012 року відсутні діючі регіональні програми охорони довкілля: термін дії попередніх минув у 2010—2011 роках, але звітів про їхнє виконання, а скоріше, невиконання, жодна з обласних держадміністрацій не подала, порушивши тим норми п. 3, 5 ст. 119 Конституції України.

 

Водночас територіальні органи Мінприроди після ухвалення 16 жовтня 2012 року одіозного Закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо оптимізації повноважень органів виконавчої влади у сфері екології та природних ресурсів, у тому числі на місцевому рівні)» перебувають у стані радикальної реорганізації: ліквідовуються державні управління охорони довкілля, станом на січень 2013 року 21 державна екологічна інспекція в регіонах припинила своє існування.

 

У системі природоохоронних органів нині панує справжня руїна — наймасштабніша за всю історію української незалежності втрата досвіду, кадрового потенціалу, ресурсів. Тим часом державні адміністрації не поспішають перебирати на себе функції ліквідованих структур Мінприроди, зокрема, й розробляти програми охорони довкілля на перспективу.

 

*За матеріалами доповіді правозахисних організацій «Права людини в Україні — 2012»

 

МIНIСТЕРСТВО ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я УКРАЇНИ

Н А К А З

13.04.2007 № 184

Про затвердження методичних рекомендацій «Оцінка ризику для здоров’я населення від забруднення атмосферного повітря»

 

 

Таблиця. Класифікація рівнів ризику

Рівень ризику

Ризик протягом життя

Високий (De Manifestis) — не прийнятний для виробничих умов і населення. Необхідне здійснення заходів з усунення або зниження ризику

>10-3

Середній — припустимий для виробничих умов; за впливу на все населення необхідний динамічний контроль і поглиблене вивчення джерел і можливих наслідків шкідливих впливів для вирішення питання про заходи з управління ризиком


10-3 – 10-4

Низький — припустимий ризик (рівень, на якому, як правило, встановлюються гігієнічні нормативи для населення)

10-4 – 10-6

Мінімальний (De Minimis) — бажана (цільова) величина ризику при проведенні оздоровчих і природоохоронних заходів

< 10-6

 

 

Підготувала Наталя ІВАНОВА


Помітили помилку?
Виділіть і натисніть Ctrl / Cmd + Enter