Новини
Ракурс

Правосуддя для неповнолітніх: діти — зростаюча небезпека для дорослих і один для одного

Словосполучення «ювенальна юстиція» давно на слуху, але тих, хто розуміє, що справді криється за цим терміном, небагато, а про те, що це може торкнутися кожної сім'ї, мало хто замислюється.

Ювенальна юстиція в перекладі з латини означає правосуддя для неповнолітніх. Здавалося б, усе логічно. Діти — це не маленькі дорослі, отже й правосуддя над ними має бути особливим, враховуючи дитячу (підліткову) психологію. Виділення ювенальної юстиції в окрему категорію дозволило б дотриматися особливого порядку роботи з неповнолітніми. Річ розумна, адже з дітьми мають працювати «дитячі» фахівці, що мають профільну освіту. Ювенальний суддя повинен добре орієнтуватися не лише в положеннях закону, а й досконало знати психологію дітей і підлітків, йому повинні бути зрозумілі питання виховання, психології, педагогіки. Також очевидно, що система правосуддя щодо дитини, яка існує в нашій країні, не може залишатися без змін, оскільки спрямована радше проти дитини і не здатна її захистити.

То чому ж, наприклад, у Росії (де проекти ювенальної системи вже давно працюють у пілотних регіонах) чимало сімей налякані цим словосполученням, а проти запровадження ювенальної юстиції виступають відомі люди, громадські організації, православна церква? Прихильники «ювеналки» кажуть про те, що система реабілітації неповнолітніх жертв злочину і захисту злочинців, які ще не стали дорослими, не ідеальна. До того ж ювенальна юстиція вже давно працює в багатьох розвинених країнах (США, Франції, Норвегії, Великій Британії, Фінляндії), і цей факт також є одним із головних доводів її прихильників. Супротивники ж кажуть про руйнування найдорожчого, що залишилося з небагатьох цінностей у нашому суспільстві — інституту сім'ї. То все ж, ювенальна юстиція — добре це чи погано?

Річ у тім, що сьогодні існує кілька моделей ювенальної юстиції: англо-американська, континентальна і скандинавська. Тому в деяких державах цей термін означає лише спеціальні судові органи для малолітніх, а в інших пішли далі: тут існують також спеціальні установи, що займаються питаннями дитинства і захистом неповнолітніх.

Якщо говорити про першу модель — ювенальну кримінальну юстицію, що передбачає особливий підхід до неповнолітніх правопорушників, що йде не до покарання за злочин, а до профілактики та настановлення на шлях істинний, роботу психологів та ресоціалізацію, — здавалося б, тут усе правильно. Адже ні для кого не секрет, що діти, потрапивши в «жорна правосуддя», виходять звідти найчастіше ще професійнішими злочинцями. Але чи настільки ідеальний західний підхід?

Перехід від караючого правосуддя щодо малолітніх злочинців до реабілітаційно-виховного має раціональне зерно: дитина через психологічні особливості не може нарівні з дорослим відповідати за свої проступки. Але й надмірний гуманізм щодо малолітніх правопорушників може призвести до абсолютно зворотного від очікуваного результату — розмивання у дітей граней соціально допустимої поведінки.

Якщо звернутися до статистики, в Європі за останнє десятиріччя кількість злочинів, скоєних малолітніми злочинцями, збільшилася на третину. У Великій Британії дитяча злочинність молодшає: за повідомленнями поліції, в жіночій банді з Брікстона є навіть десятирічні дівчатка, які відрізняються особливим підлітковим садизмом. У містечку Селбі така банда покалічила стареньку пенсіонерку лише за те, що вона зробила одній з дівчаток зауваження. У тій же Великій Британії кожен третій підліток 14-15 років зізнався, що бодай раз у житті вчиняв правопорушення. За даними лондонської поліції, в місті орудує близько 170 молодіжних банд.

Не дивно, що дослідження, проведене британським благодійним фондом Barnardo's, показало: майже половина британців (49 %) вважають, що діти представляють зростаючу небезпеку для дорослих і один для одного. А 43 % вважають, що треба «щось зробити», аби захистити британців від дітей.

«За французьким ліберальним законодавством, діти до 13 років взагалі непідсудні. Якщо на паризькій вулиці двометровий громило вириває у вас сумочку і штовхає ногою в живіт, причому серед білого дня, то він робить це не тому що такий сміливий, а тому, що знає — він нічим не ризикує, йому 17 з половиною років і, в гіршому разі, після сотого приводу до поліцейського відділку йому дадуть три місяці умовно. У газетах такого громилу ласкаво називатимуть «дитиною». Повна кримінальна відповідальність у Франції починається з вісімнадцятирічного віку. У березні 2002 року в газетах промайнуло повідомлення, що в Нантерре заарештовано вісімнадцятирічного юнака, який тероризував це паризьке передмістя протягом трьох років. Він виривав у літніх людей сумки й гаманці, а якщо старенька впиралася, то він її бив. Поліції були чудово відомі його подвиги, але вона не стала його заарештовувати, який сенс? Приведуть «дитинку» в дільницю, і того ж дня, після душеспасительної бесіди суддя випускає її на волю. І от тільки в березні, коли милий хлопчик досяг повноліття, його заарештували, почали розслідування і з'ясували, що на совісті у пустуна понад 500 (!) пограбувань і побиттів. Він їх вчиняв від чотирьох до семи на день. Думаю, що така регулярність і працездатність навіть дорослому запеклому злочинцю не під силу». (так описує ювенальну юстицію російський письменник-емігрант Анатолій Гладилін у своїй книзі «Шахраї, ласкаво просимо до Франції!», який прожив в цій країні понад 30 років).

Спортзал, басейн, чудова кухня і виноградники... Це опис не будинку відпочинку, а центру «Уітікон», колонії для неповнолітніх  у швейцарському кантоні Цюрих (один із найфешенебельніших районів цього містечка). Наші уявлення про дорослість тут дещо інші: вік місцевого контингенту коливається від 18 до 25 років. Двадцятирічний хлопець засуджений до чотирьох років позбавлення волі за особливо тяжкий злочин — подвійне вбивство, яке відбуває у «закритому» відділенні — аналогу особняка. Але зовсім скоро перейде у відкрите — тобто зможе їздити додому на вихідні. Ув'язнені в «Уітіконі» отримують не лише загальну освіту, а й опановують професійні навички: столяра, слюсаря, маляра або дизайнера інтер'єру. У вільний час можуть дивитися телевізор, відвідувати спортзал або спілкуватися один з одним. А також заробляють. Невелика частина заробітку видається їм на руки, решта зберігається на спеціальному рахунку. Тобто, виходячи з установи, колишні злочинці мають непогану суму для старту нового життя (зі слів директора центру «Уітікон», близько 10 тисяч євро). Фото: Камера в центрі «Уітікон»

У Швейцарії ювенальна юстиція ще молода — була введена в 2007 році. На чільне місце поставлено виховання. Найчастіше ювенальний суд обмежується попередженнями або тижнем примусових робіт. Позбавлення волі є крайнім заходом, до якого вдаються тільки в разі скоєння дуже тяжких злочинів. Але дитина може «сісти» і в 10 років, такі випадки були.. Верхня вікова межа «підліткової відповідальності» — 22 роки. Після цього молоду людину вже карають по-дорослому.

Однак чимало тих, хто одного разу потрапили в місця позбавлення волі (описані вище), перевиховуватись не прагнуть. Навіщо? Адже тут їх утримують, добре годують і розважають. Важлива деталь: потрапляють сюди небагато, адже з дітьми активно займаються не тільки батьки, але й держава: існують різноманітні безкоштовні клуби за інтересами, де діти танцюють, грають, співають, займаються спортом, ходять у гори...

А тепер звернімося до іншого напрямку ювенальної юстиції, що викликає палкі суперечки, — захист прав дітей. Адже, як показує практика західних країн, кримінальна юстиція для неповнолітніх найчастіше стає прологом для утворення в державі ювенальної системи. Захист прав дітей передбачає створення спеціальних соціально-наглядових служб на місцях з дуже широкими повноваженнями: вони можуть втручатися в життя сім'ї, в таку інтимну сферу як відносини батьків та дітей, у процес виховання дитини. Це саме те, чого найчастіше побоюються батьки: «До нас у квартиру вломляться, заглянуть у холодильник, побачать, що там чогось не вистачає, а ми, може, просто з вечора в магазин сходити не встигли, звинуватять нас у поганому поводженні з дітьми та віднімуть».

Звісно, це все перебільшено... Але досвід «ювенальних» країн показує, що дітей можуть вилучати з сім'ї з досить розмитих і безглуздих причин: відсутність дитячих іграшок у потрібній (кому?) кількості, виконання дитиною домашньої роботи (трактується як використання дитячої праці, хоча дитина може бути вже досить дорослою, адже, згідно з Конвенцією ООН, це особа до 18 років), ремонт у квартирі, наявність домашніх тварин, дитина часто і голосно плаче, і горезвісне «в холодильнику відсутній необхідний асортимент продуктів». Звичайна сім'я може потрапити на вудку соціальних служб за дзвінком (навіть анонімним) пильних співгромадян, сусідів. Адже в засобах масової інформації весь час звучать нагадування бути пильними і повідомляти про всі випадки порушення. «Стукають» на своїх батьків і діти. Психологи Ірина Медведєва і Тетяна Шишова, виходячи зі свого багаторічного досвіду, вважають, що з легкістю на батьків найчастіше скаржаться діти-маніпулятори, егоцентрики, розпещені й розпущені. Саме такі «освічені» щодо своїх прав чада болісно реагують на будь-які зауваження, шантажуючи батьків погрозами.

«Діти — передусім. Якщо ти ростеш у Швеції» — така об’ємна барвиста брошура поширюється Шведським інститутом інформації. На її перших сторінках сказано: «Інтересам дітей має приділятися першорядне значення». Ніхто ж не сперечається, правда? Але ось те, що інтереси дітей слід розуміти лише «використовуючи їх (дітей) досвід і знання», вже викликає запитання. Так, діти повинні знати свої права, але будь-яке хороше починання можна довести до абсурду. Особливо коли права дитини трактуються вище за інші права. Нерідко буває, що діти, підковані цими знаннями, поводять себе не просто нахабно, а зухвало. Показовий випадок на змаганнях з футболу за участю дітей з Фінляндії: підопічна дитина б'є по голові свого тренера пластиковою пляшкою, відповідаючи на всі його вмовляння: «А що ти мені зробиш? Я зараз прийду додому, напишу на тебе заяву, потім тебе буде так покарано!».

Якщо, не дай Боже, ви не відпустите своє чадо на дискотеку, чи не видасте кишенькових грошей або вирішите дати безневинну батьківську пораду — ви ризикуєте втратити свою дитину. Все це може кваліфікуватися як ущемлення її законних прав і свобод, якщо раптом ваш підліток спересердя вирішить поскаржитися на своїх «суворих» батьків до відповідних органів, забувши про п'яту Заповідь Божу.

Про те, що не все так гладко в «ювенальному королівстві», свідчить і виданий у Франції у 2000 році звіт «Про стан справ у судах у справах неповнолітніх і в соціальних службах, про розлучення дітей з батьками» генерального інспектора соціальних служб П'єра Навеса й інспектора юридичної служби Бруно Катала, в якому сказано: «Між законом і практикою застосування закону величезна різниця. Ніякої поваги до сім'ї, ніякої турботи про неї ювенальна юстиція не проявляє. Соціальні працівники та судді мають повну, безмежну владу над долею дитини. Співробітники соціальних служб часто забирали дітей за анонімними телефонними дзвінками... що та чи інша сім'я в небезпеці». У 2007 році той же П. Навес на французькому телебаченні після спілкування з батьками, розлученими зі своїми дітьми, підтверджує кричущі дані Асоціації допомоги батькам: половину вилучених дітей можна було б і не відбирати у батьків!

Показовий резонансний випадок російської актриси Наталії Захарової, яка вийшла заміж за француза і виїхала до цієї країни. Після народження дочки Маші стосунки з чоловіком не склалися, після розлучення за рішенням суду в сімейних справах дівчинка залишилася з мамою. Але за заявою батька ювенальний суд вилучив дитину в матері та... помістив дівчинку до притулку, а потім у прийомну сім'ю. Основна мотивація — «мати душить дитину своєю материнською любов'ю». Хоч як це парадоксально звучить, але в багатьох випадках у Франції вилучають дітей з рідної сім'ї саме з цим формулюванням. Незважаючи на широкий міжнародний розголос, втручання президентів двох країн, вже понад десять років Наталія не може повернути дочку. Адже ювенальна юстиція — це як держава в державі, «правовий Ватикан».

Що можуть зробити батьки, чиїх дітей забрали? У Франції вони подають апеляцію. Але, як правило, зі слів Наталії Захарової, апеляційний суд підтримує початкове рішення суду. Далі — касаційна скарга, яка коштує чималих грошей. Якщо ж суд визнає скаргу необґрунтованою, вас засудять до великого штрафу. До того ж батьки, чиїх дітей вилучили з рідної сім'ї і помістили в прийомну, зобов'язані частково оплачувати утримання своїх чад у чужій сім'ї, інші витрати покриваються державою. Багато хто вважає, що тому соціальні служби «полюють» за пристойними сім'ями — так простіше, адже з неблагополучною дитиною, щоб привести її в норму, слід серйозно працювати.  До того ж її рідні найчастіше не настільки платоспроможні. Можливо, тому батьки, які справді жорстоко поводяться з дітьми, часто залишаються безкарними.

У той час як наша країна тільки намагається зробити крок назустріч ювенальній юстиції, інші роблять крок назад. У Франції, яка має більш ніж 60-річний досвід ювенальної юстиції, останнім часом дедалі частіше з'являються повідомлення про те, що тамтешні юристи готові переглянути цілу низку її пунктів; а судді, незважаючи на нав'язувані їм гуманістичні принципи роботи з неповнолітніми, дедалі частіше заявляють про необхідність позбавлення малолітніх злочинців свободи як про один із елементів їх перевиховання. На батьківщині ювенальної юстиції, в США, у штаті Мічиган, кримінальну відповідальність було знижено до 7 років, а самі ювенальні суди скасовано в більшості штатів.


У Норвегії діти з прийомних сімей, ставши дорослими, об'єдналися у Фонд жертв ювенальної юстиції та відсудили у держави понад 60 млн євро. За зруйноване дитинство...

Про пілотні проекти ювенальної юстиції в Україні читайте в статті «Ювенальна юстиція: чим ризикують небайдужі батьки».


Помітили помилку?
Виділіть і натисніть Ctrl / Cmd + Enter

.