Новини
Ракурс

Переселенці зі сходу: тікати не можна залишитися

«Холод війни сковує думки, почуття, емоції, розум. Розуміння того, що кожен вибух, постріл — це чиєсь життя, неймовірно важко...

Сусіди-команда, всі біжать один до одного на допомогу... Ранок-перекличка. Один йде в магазин — запитує старих, що принести. Кулак! Єдиний кулак! Ланцюг! Канат! Нитка — з молитов, сліз, гіркоти, болю, надії і віри! Ми, виходимо з підвалів, телефонуємо, жартуємо, посміхаємося, бо віримо... » Це уривок одного з постів у Facebook Олени Степової. Вона, як і багато інших жителів Сходу України, залишилася на малій Батьківщині.

Гіркі та одночасно смішні історії з її життя дають читачам-співвітчизникам сили не тільки пережити страшні дні, жити і працювати, а й б'ють ворога часом сильніше, ніж армія. Віра і гумор перемагають страх, паніку, істерику, не дають впасти в порожнечу відчаю: «У нас почалося життя в підвалах. Але ми (не подумайте) не нарікаємо. Ми терпляче перечікуємо і молимося за тих, хто жене з нашого двору колорадську заразу. Підвальне життя виявилося не таким вже й похмурим, павутинним, холодним і страшним. Ну, це ж ми, сельчани! Чи нам сумувати!


.

Ділимося досвідом. Порада від т. Галі. У підвалі можна щипати качок. У них теж було АТО. Тепер вони тушонка... Порада (секретна) від молодят))). Якщо в підвалі молода подружня пара, і більше нікого, то є шанс через 9 місяців порадувати дідусів і бабусь новими громадянами України...

У підвалах можна в'язати, вишивати, читати, грати на приставці, читати рецепти, а потім зжерти все, що на полицях, тому що після рецептів жерти хочеться жесть як...

Можна грати в дартс, для цього заготовте фото політиків, нардепів (особливо Царьова, всі тільки в нього і влучають). Головне, взяти більше ковдр. Холодно, блін, 3 години, навіть з наливочкою... Ще потрібно вивести з підвалу дріт, вище, щоб зв'язок брав (це точно не розповім, мужики хімічили)...

Не варто брати в підвал одночасно чотирьох котів і собаку. Якщо берете, то беріть більше зеленки, лейкопластиру (буде чим зайнятися). Не варто залишати на столі в клітці улюбленого щура дитини (піщану білку, хом'яка, свинку, папугу — хто яку живність накупив) — полізете рятувати, навіть якщо буде повний Армагендець...

Так, і знаєте, що найпрекрасніше в підвальному житті — СВІТЛО сонця, коли вилазиш, і проїжджає по вулиці БТР із сонячно-блакитним прапором. Заради цього варто потерпіти. Все буде Україна!».

А що чекає на тих, кому все ж таки довелося тікати від війни? Як, наприклад, Вадиму (прізвище з етичних міркувань не називаємо, в Донецьку залишилася його сім'я), підприємцю, учаснику донецького Майдану: він потрапив до чорного списку так званої ДНР. Вадим відмовляється називати себе біженцем, мовляв, за визначенням комісії з біженців ООН, біженці — це люди, які покинули територію своєї держави. «Ми — тимчасово переселені особи, які не мають прав. Фактично ми кинуті державою напризволяще. Не будемо говорити про переконання людей, які втекли від війни. Звичайно, їхні мізки промиті телевізором, в тому числі російським. Але це звичайні люди, які не беруть у руки зброю. Своїм працевлаштуванням, розселенням ми займаємося самостійно або нам допомагають волонтери з «Донбас SOS», «Євромайдан SOS», «Волонтерської сотні»... Ці люди звалили на себе цю відповідальність. Замість держави», — каже Вадим.

Максима привезли до Києва з Красноармійська (Донецька область) на лікування. Його, керівника центру української культури і духовності «Джерело», було поранено на донецькому Майдані. Він також перебуває в чорних списках «Дірки» (так вони називають ДНР), а друзям у рідному місті не раз доводилося зривати листівки з його фото і написом «розшукується особливо небезпечний бЕндерівець!»

Зі слів Максима, сьогодні він перебивається житлом по знайомих, іноді ночує в церкві: «Я звернувся по допомогу на урядову гарячу лінію, щойно вийшов з лікарні. Отримав відповідь: можете переночувати в хостелі за 65 гривень. Шановні, я сам знаю чимало адрес хостелів за меншою ціною. Кажу: в мене немає грошей! — Так у вас, напевно, є знайомі або родичі — позичте у них. Візьміть кредит у банку. — А де ж мені сьогодні переночувати? — Ночуйте на залізничному вокзалі. Тобто допомоги ніякої. Розмовляв з працівниками департаменту соціальної політики на Комарова, 7, запитав у них, чим вони займаються. Мені відповіли, що моніторять соціальні мережі, збирають активістів і їх координують. Але це просто ганьба! Адже волонтери і так це роблять!»

«Мені 52 роки, влаштуватися на роботу в Києві в такому віці вкрай складно, — продовжує розмову Вадим. — Якщо ти не в змозі відкрити свою справу (а в столиці зробити це досить непросто — повірте мені, я цим зараз займаюся), то в цьому віці ти просто кинутий. У людей старших 45 років немає перспектив. Це величезна проблема. Мені не потрібні гроші від держави, я хочу їх заробляти. Тоді такі, як я, самі знімуть житло і куплять їжу. Забезпечте наш правовий режим! (19 червня у Верховній Раді зареєстровано і ухвалено в першому читанні проект закону 4998-1 «Про правовий статус осіб, які змушені покинути місця проживання внаслідок тимчасової окупації Автономної Республіки Крим, м. Севастополя та обставин, пов'язаних із проведенням антитерористичної операції на території України». Законопроект викликав багато запитань у громадськості, а правозахисники звернулися до Президента з проханням ветувати його: на їхню думку, він не спрощує життя переселенців, а навпаки, ускладнює. — Ред.)

Потрібний нормальний Центр зайнятості. Мені кажуть: іди охоронцем! Я можу мити машини або посуд у McDonald's, але навіщо? Адже маю великий досвід керівництва, створення підприємств. У Донецьку проблема з банками. Я залишився без грошей, без справи... Якщо у мене зареєстрована фірма в Донецьку, чому я не можу її перереєструвати на нову адресу? Виявляється, для цього знадобиться мінімум два тижні».

На думку Максима, в Україні менеджмент хворий: «Багато переселенців приходять до Центру зайнятості для пошуку роботи. Їм видають величезний список, куди можна звернутися. Потім ходиш за списком, а тобі кажуть: «Навіщо ви сюди прийшли? Ми не давали адреси». Люди витрачають останні гроші і час надарма. Мені здається, що волонтерів, які вже проявили себе, слыд посадити на ці місця. Нехай отримують гроші за свою роботу. Адже вони роблять в тисячу разів більше, ніж держава!»

Зі слів вимушених переселенців, волонтерам все ж вдається знайти людям роботу, в той час як у Центру зайнятості це поки виходить нечасто. Багато людей впадають у депресію, коли розуміють, що тут вони нікому не потрібні. Всі сподіваються незабаром повернутися назад, додому, до свого життя.

«Донбасу сьогодні в першу чергу потрібен мир. Мир без знищення терористів, які приїхали з Росії, неможливий, — каже Вадим. — Ніхто не розуміє ціни миру доти, доки до них не прийшла війна. Я чув розмови найманців з Чечні — це люди, які приїхали заробляти гроші. Може, я висловлю жорстку думку: людину, яка не належить до української армії, але взяла в руки зброю, має бути знищено. Наші військові їдуть не воювати з жителями Донбасу, вони їдуть звільняти свою Батьківщину — Україну. У переважній більшості люди зі зброєю — це кримінальні елементи чи найманці, або агенти, завербовані в Росії.

Мою позицію в Донецьку підтримують не всі. Я знаю чимало людей, які пасивно підтримують ДНР. Вони хочуть отримувати і російську, і українську пенсії. Багаторічна промивка мізків далася взнаки повною мірою!! На мій погляд, ситуація на Донбасі вимагає якомога швидшого проведення операції зі знищення бойовиків. Ніхто не має домовлятися з людьми, які тримали в руках зброю, — це злочинці. Те, що вони нікого не вбили, ще слід довести. Решту потрібно переконувати. У першу чергу успішним економічним розвитком держави».

«Настрої в людей депресивні, вони перебувають в інформаційному вакуумі. Мені телефонують з рідного міста — там припинили  трансляцію останніх українських каналів, — розповідає Максим. — Газети знищуються. Натомість поштові скриньки переповнені листівками із проросійською агітацією. Люди дуже перелякані. Вони вірять, що прийдуть бандерівці, заберуть їхні домівки», — продовжує Максим.

На думку Вадима, протягом багатьох років ЗМІ Донбасу цілеспрямовано вели політику поділу України. «Вважаю, що в березні 2014-го механізм подальшого поділу України був посилений і дуже добре підготовлений. У мене багато знайомих з інтернет-середовища Донецька. Чим люди користуються? У першу чергу, це «Однокласники», «ВКонтакте», донецький форум, де постійно вливається інформація типу: «Укропи прийдуть, вас всіх переріжуть!» та «вбий правосека!» Люди дивляться російські канали. Якщо людину налякати, з нею можна робити все що завгодно: люди готові здавати сусідів, виходити на потрібні демонстрації і т. п.»

Волонтер Діана Макарова на своїй сторінці в Facebook опублікувала розповідь одного з військових про те, що багато жителів зони дії АТО бояться виїжджати звідти, адже потрібно проходити блокпости, де стоїть Нацгвардія. Російська пропаганда про бандерівців діє. Коли почалася активна фаза антитерористичної операції, ці люди все ж наважилися залишити свої домівки. Але їхали, немов на вірну смерть, практично на очах сивіли. І коли на блокпосту після недовгої розмови їх пропустили (у вас же діти!) і побажали щасливої дороги, вони ридали майже весь шлях до Харкова. «Ми їм доплачувати готові, тільки б вони виїхали звідси!» — каже військовий.

«Диверсійна мережа, яка вибудовувалася Росією роками, залишиться. Україну чекає нелегкий час, — каже Вадим. — Терористичних актів можна очікувати в будь-якій точці країни. Ми маємо приклад Туреччини з курдами, Ізраїлю з Палестиною. Ще років 7 тому терористи в Ізраїль просто пачками проникали. Зараз вони змушені копати підкопи, які ефективно відстежуються. Стіна працює. Нам потрібний загороджувальний бар'єр. Це наша безпека. Як досягти миру? Багато що залежатиме від того, як працюватиме СБУ, наскільки люди будуть уважні. Україні, на превеликий жаль, потрібно готуватися до життя за ізраїльським варіантом».

Останнім часом в інформаційному просторі нерідко зустрічаються (або вкидаються?) не дуже приємні історії про біженців зі Сходу. Не судімо — не дай Боже нікому втікати від війни. Ми всі дуже різні. Як вийшло, що ми, народжені в СРСР, по-різному ставимося до своєї Батьківщини? Хтось став громадянином України, інші залишилися в минулому. «Колись я написала, що Луганда і Діра мали бути, щоб люди усвідомили, що таке світло і що таке темрява, здобули Батьківщину. Хтось мені написав, що мені вдалося зупинити ненависть до Донбасу. Це була не ненависть, а туман. Ми раптом на цій війні стали іншими. Озирнулися, змужніли, стали мудрішими. Ми побачили одне в одному Україну» (Олена Степова).

PS Днями було опубліковано детальну інструкцію для переселенців і тих, хто хоче залишити зону АТО — «Дорожню карту».


Помітили помилку?
Виділіть і натисніть Ctrl / Cmd + Enter