Новини
Ракурс

Екс-голова Верховного суду Віталій Бойко: Гарантії незалежності суддів зникають

Віталій Бойко, голова Верховного суду України 1994-2002 р.


.

— Хоч як дивно, але найкращі закони щодо створення умов для діяльності судів на засадах їх незалежності створив перший склад Верховної Ради, де була переважна більшість членів Комуністичної партії. Тоді дуже обережно ставилися до тиску на суддів, припустимого впливу на них. Нині на словах усі за те, щоб суд був неупереджений, а справи вирішувалися на законних підставах, з іншого боку — суспільству нав’язується, в тому числі найвищими посадовими особами держави, думка про тотальну продажність суддів, відбувається пікетування, що супроводжують судові процеси, намагання за допомогою тиску натовпу схилити суддю до ухвалення певного рішення. Мені це нагадує репресії 1937 року.

 Дивуєшся правовому нігілізму наших політиків, які публічно оцінюють рішення суддів, не скасовані 

вищою судовою інстанцією. Годі й казати про намагання змінити весь суддівський корпус.

Найбільше мене турбує те, що гарантії незалежності суддів зникають. Я боюся, що вони зникнуть і з Конституції.

— Що слід зробити, аби почала з’являтися довіра до суддівської влади?

— Ми маємо пережити цей період, коли суспільство розгойдалося так, що вже немає правових обмежень. Зокрема, обмежень з точки зору можливостей своєї поведінки по відношенню до правосуддя, я вже не кажу до суддів. Суспільству нав’язується думка, що рішення приймаються в угоду якимось політичним силам, і певні активні елементи суспільства теж намагаються на це вплинути.

Ясна річ, це не може не впливати на суддів. Закон каже: суддя приймає рішення виходячи із закону і свого внутрішнього переконання. Суддя — особлива людина в системі здійснення правосуддя, саме він має визначити, вірити комусь чи ні, на підставі оцінки всіх обставин справи. І якщо його оцінка комусь не до вподоби, починається те, що називається паплюженням.

— Цю безперечно неправомірну ситуацію породило передусім безсилля людей перед владою судді, який ухвалює часом вельми сумнівні рішення. Ясна річ, невдоволення суддями різні сили використовують у власних інтересах, вдаючись до вирішення особистих питань, добиваючись потрібного рішення по конкретних справах чи намагаючись «звалити» певного неугодного суддю. Такого розвитку подій можна було би уникнути, якби півтора роки тому суддівська спільнота продемонструвала волю до змін. Ця спільнота мали сказати: тільки ми маємо право наводити порядок тут, всередині системи, і ми здатні на це. І головне — продемонструвати це, чого не було зроблено, і наслідки, сумні для всього суспільства, всі ми спостерігаємо сьогодні…

— Я з вами згоден. Водночас, якщо передати питання очищення суддівської структури іншій структурі державної влади, а не органам самоврядування, тоді прощавай незалежність. Є стандарти Європи: органи, які мають відношення до оцінки судової діяльності, мають переважно складатися з колишніх і діючих суддів. Я свого часу майже десять років був членом Вищої ради юстиції. В нас ніколи не було проблеми щодо звільнення чи покарання за порушення закону певного судді. Але все-таки є багато нюансів, які впливають на судове рішення, і ніхто не може оцінити це краще, аніж судді, звісно, з допомогою і за участі юристів — представників інших гілок влади, прокурорів, адвокатів. Але все-таки кількість суддів має бути визначальною. Це стандарти Європи. Там дуже чітко розписано, що і як слід робити, і воно спрацьовує.

Кажуть, що заважає суддівська недоторканність. В той період, коли панувала одна політична сила, в часи Радянського Союзу, для того щоби притягнути суддю до кримінальної відповідальності, потрібна була згода президії Верховної Ради України. Я не пам’ятаю, щоб Верховна Рада відхилила подання прокурора про притягнення судді до кримінальної відповідальності за вчинений злочин. Всі бачили, в чому суддя провинився: чи вирішував шкурне питання, чи хтось помилився в оцінці його рішення, яке він постановив іменем України. Якщо воно не скасовано, то важко й говорити про те, що суддя припустився помилки. Хоча були випадки, що рішення оскаржити не можна, а воно ж явно не законне, договірне. Це слід виправляти. Раніше існував цей механізм виправлення в порядку нагляду. Зацікавлена особа зверталася до голови Верховного суду, той перевіряв, і якщо він вбачав, що рішення незаконне, виносив протест.

— Це було ефективно?

— Так, це було ефективно. А зараз ми так далеко зайшли в цьому великому протесті, що взагалі позбавили Верховний суд функції вищого судового органу в державі.

— Тепер ідеться про повернення повноважень.

— Але цьому йде страшенний супротив. Коли приймався закон про судовий устрій, було чотири питання, з яких ми дуже сперечалися: відношення в Міністерстві юстиції до судової системи, усе фінансування судової системи йшло через Мін’юст. Друге питання: відносини вищих судів з Верховним судом, тобто чи можна оскаржити рішення вищого спецсуду. Третє питання — призначення судді. Президент узяв на себе ці повноваження, ми вважали, що це неправильно. Коли писали закон про судовий устрій, знову виник спір: хто призначає голів суддів? Бо через голову можна мати певний вплив на суд. Четверте питання — обсяг прав органів суддівського самоврядування.

— Як може суддівська спільнота продемонструвати свою готовність до самоочищення?

— Раніше, якщо при розгляді справи обласним чи Верховним судом скасовували попереднє рішення і бачили, що воно було прийняте в результаті грубого порушення закону, суд мав винести окрему ухвалу і порушити питання про відповідальність судді. Кожен суддя чекав результатів такого перегляду, знаючи, що вони могли бути негативними для нього. Скажімо, порушено строки розгляду, неправильно застосований закон тощо. Водночас судовий орган не має права адміністративних повноважень. Я думаю, що тут громадяни повинні проявляти активність щодо певних випадків і стосовно поведінки судді, і його незаконних рішень. Слід писати скаргу до суду вищого рівня.

Можливості реагувати на всілякі суддівські несправедливості є — і через Вищу спеціалізовану комісію, і через Вищу раду юстиції. Є закон про кримінальну відповідальність за завідомо неправосудне рішення. І крику дуже багато, але щось я не чув, щоб за таке реально притягували до відповідальності, бо наші правоохоронні органи неспроможні довести, що суддя свідомо виніс неправосудне рішення.

Механізми є, ми їх просто погано використовуємо для того, щоб реагувати адекватно.

Водночас панує правовий нігілізм, нерозуміння і небажання розуміти закони — в усіх, починаючи з генерального прокурора і закінчуючи рядовим громадянином. Колись кримінальна палата Верховного суду приймала рішення щодо застосування вищої міри покарання чи 15 років позбавлення волі. Проблема полягала в тому, що на той момент смертну кару як найвищу міру покарання скасували, а довічне позбавлення волі ще не ввели. В цій ситуації Верховний суд прийняв рішення присудити 15 років позбавлення волі, бо іншого законного варіанту не було. І прокуратура порушила кримінальне провадження проти всіх суддів Верховного суду і направила його до Вищої ради юстиції.

Дуже важливо змінити ставлення виконавчої і законодавчої влади до тих органів, які вирішують питання щодо судової системи. Вища рада юстиції, яка формується у складі суддів і прокурорів, представників Верховної ради, не працювала понад рік, а саме від її рішення залежить і оновлення суддівського корпусу.

Понад 300 суддів чекають звільнення у зв’язку з досягненням граничного віку, за станом здоров’я і за власним бажанням. Понад 10 мільйонів гривень зарплати виплачено людям, які не працюють за спеціальністю. Суддя не працює, а зарплата йому йде. Оце характерне ставлення влади до проблем. Загалом вищі посадові особи постійно подають приклад явної неповаги до судової системи в цілому.


Помітили помилку?
Виділіть і натисніть Ctrl / Cmd + Enter