Блеф замість санкцій

2 вересня відбулося засідання Ради національної безпеки і оборони України (РНБО), на якому, судячи з офіційного прес-релізу, вона підтримала пропозиції уряду щодо антиросійських санкцій. Однак навряд чи це рішення буде матеріалізоване указом президента, оскільки нинішнього главу держави, судячи з усього, цілком влаштовує політика лавірування, коли Україна, зберігаючи обсяг економічного співробітництва з Росією, отримує кредити від Заходу. А головне, що при цьому він спирається на підтримку впливової частини українців, що досить комфортно почуваються в ситуації, коли слухняне телятко з двох мамок смокче.

Закон ухвалений, але не діє

Закон України «Про санкції» було ухвалено Верховною Радою 14 серпня 2014 року, тобто через п’ять місяців після того, як Росія офіційно заявила про включення Криму до складу своєї федерації. Президент підписав його ще через місяць — 10 вересня, що саме по собі свідчить про надзвичайну «актуальність» питання.

Цим законом передбачено, що з боку української держави можуть застосовуватися спеціальні економічні обмежувальні заходи стосовно іноземної держави чи іноземної юридичної особи, якщо дії останніх створюють реальні або потенційні загрози нашим національним інтересам. До таких шкідників також прирівняні юридичні особи місцевого розливу, якщо вони перебувають під контролем іноземної юридичної особи.

Санкційний арсенал розділений на 25 пунктів. Найцікавішими є блокування активів, тобто тимчасове обмеження права особи користуватися та розпоряджатися належним їй майном, обмеження торговельних операцій, припинення транзиту територією України, зупинення виконання економічних та фінансових зобов’язань, а також припинення дії торговельних угод і міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Як написано в законі, рішення про застосування секторальних санкцій щодо іноземної держави або невизначеного кола осіб певного виду діяльності ухвалюється Радою національної безпеки і оборони України, вводиться в дію указом президента України та затверджується постановою Верховної Ради. Приблизно такий же механізм передбачений і щодо персональних санкцій, тільки в цьому разі без участі парламенту. За рік, що минув після набуття чинності законом, жодного такого указу не було.

Слід зазначити, що Кабінет міністрів у цьому питанні демонстрував неабияку активність. Так, 11 вересня 2014 року, тобто за день до набуття законом чинності, уряд видав розпорядження №829-р, яким вносив на розгляд РНБО пропозиції щодо застосування обмежувальних заходів, а в додатках із грифом «для службового користування» містився перелік тих, до кого вони будуть застосовуватися. Однак Рада національної безпеки і оборони України так і не знайшла можливості дати путівку в життя цим пропозиціям.

Активність країн Заходу в цьому питанні була набагато більшою. Так, Сполучені Штати Америки ще 17 березня 2014 року заморозили активи сімох російських високопосадовців, назвавши ці санкції найгострішими від часу завершення «холодної війни». Наприкінці квітня того ж року США та країни Європейського Союзу припинили нову інвестиційну діяльність в Росії, наприкінці липня запровадили торговельні обмеження, а 12 вересня американські санкції торкнулися фінансового, енергетичного та оборонного секторів Росії. В Україні того дня лише набув чинності санкційний закон, а до того (й після теж) усі обмеження стосувалися тільки заборони на в’їзд окремим особам.

Указу так і не було

У засобах масової інформації частенько мусувалася думка про те, що західні країни, мовляв, недостатньо активно запроваджують санкції проти країни-агресора. Але мало хто звертав увагу на повідомлення про те, що їм у цьому перешкоджав не хто інший, як сама українська держава. Так, наші чиновники по лінії Міністерства закордонних справ неодноразово просили їх відкласти введення нових санкцій проти осіб та установ у Росії та на Донбасі. Про це, зокрема, відверто розповів голова МЗС Польщі Гжегож Схетина, посилаючись на слова Павла Клімкіна про те, що таке рішення буде контрпродуктивним.

Причину таких прохань зрозуміти неважко. Так, за два дні до ухвалення закону України «Про санкції» Верховною Радою був ухвалений абсолютно протилежний за цілями й завданнями закон про створення вільної економічної зони «Крим», що служив інтересам великокаліберних промисловців і підприємців, які мають бізнес на окупованому півострові, а, крім того, є акціонерами українського парламенту. Неважко здогадатися, що санкції США та ЄС проти Росії були їм економічно невигідними, й ця проблема не могла залишити байдужим зовнішньополітичне відомство України.

Така політика не раз викликала невдоволене здивування західних країн, але команда Петра Порошенка віртуозно знаходила вихід із найгостріших ситуацій. Так, 25 січня відбулося засідання Ради національної безпеки і оборони України, про підсумки якого на сайті цього відомства було опубліковане повідомлення такого змісту: «Для посилення тиску на Росію РНБО ухвалила рішення щодо обов’язкового застосування на території України санкцій, запроваджених країнами ЄС, Швейцарською конфедерацією, США та країнами Великої сімки стосовно Російської Федерації та внесла пропозиції щодо їх посилення». З цього речення аналітики зробили висновок, що це було вимушене рішення, продиктоване вимогами зарубіжних партнерів України. На відміну від пропозицій вітчизняного уряду, які можна безкарно покласти під сукно, ігнорування цих вимог могло вилізти боком у питаннях із кредитами.

Проте в цьому разі обіцянка виявилася цяцянкою, оскільки рішення РНБО так і не було введено в дію указом президента. 12 серпня вже нинішнього року Кабінет міністрів видав нове розпорядження №808-р, яким на додаток до попереднього було внесено на розгляд до Ради національної безпеки і оборони України ще два «чорних списки» юридичних і фізичних осіб, щодо яких пропонується запровадити санкції. Конкретні імена знову заховано за грифом «для службового користування», але дуже сумнівно, що РНБО ухвалить щодо цих пропозицій позитивне рішення, а президент введе його в дію своїм указом.

В чому секрет економічної зброї Путіна?

Аналізуючи таку кволу політику щодо антиросійських санкцій, можна дійти однозначного висновку: керівництво української держави боїться як вогню економічної війни з Росією, і в нього на це є поважні причини, оскільки в РФ, судячи з усього, є всі інструменти для того, аби перекрити йому кисень. Причому це стосується як президента, так і прем’єра. Арсеній Яценюк неодноразово обіцяв направити до міжнародних судів у Гаазі, Страсбурзі та Стокгольмі багатомільярдні позови про відшкодування збитків, завданих Україні російською агресією, але жодним словом не обмовився про те, що Україна не повертатиме тримільярдний борг країні-агресору, хоча такий крок цілком передбачений законом «Про санкції».

Аби зрозуміти причину такої боязні, слід повернутися у червень 2014-го, коли Петро Порошенко, підписуючи у Брюсселі Угоду про асоціацію між Україною та ЄС, відтермінував до 1 січня 2016 року запровадження найціннішої її складової — створення зони вільної торгівлі між ними. А ще краще — в осінь 2013-го, коли несподівано для багатьох Віктор Янукович відмовився підписувати угоду загалом.

Отже, 18 вересня 2013 року на історичному засіданні Кабінету міністрів, присвяченому євроасоціації, сповнений оптимізму очільник уряду Микола Азаров розповідав, що ставки мита для європейських товарів, котрі ввозяться в Україну, знизяться удвічі — з 4,95 до 2,42%. А от для українських товарів, що вивозяться до країн ЄС, аж у 15 разів — з 7,6 до 0,5%. Причому якщо для нашої продукції «зелена вулиця» відкриється одразу, то для європейської — протягом чотирьох років. Зі слів прем’єра, це дуже вигідно для сільського господарства, харчової промисловості й металургії, але небезпечно для автомобілебудування, яке потребує кардинальної модернізації. Проте для цієї галузі домовилися про значно довший перехідний період, і лібералізація торгівлі її продукцією попервах охопить не всі 100, а лише 95% товарообігу, тож навіть після підписання Угоди, мовляв, лишається час підстелити соломку, щоб не так боляче падати.

Були передбачені нібито всі підводні камені майбутньої угоди. Тож причиною несподіваного реверсу, що стався два місяці по тому, могла бути лише обіцянка Путіна перекрити Україні який-небудь «кисень», при чому його перекриття було для тодішнього керівництва української держави питанням життя або смерті. З цього приводу цікаво почитати щорічне послання Януковича до парламенту «Про внутрішнє та зовнішнє становище України в 2013 році». Його текст, звичайно, писав не сам пан «проффесор», а цілий колектив фахівців, однак викладені ними думки цілком співпадали з точкою зору замовника.

Отже, там було написано, що потенціал зростання української економіки, який базується на очікуванні сприятливої зовнішньоекономічної кон’юнктури на товари з низькою часткою доданої вартості, вичерпано. Що потрібні нові стимули для внутрішнього реінвестування в галузі з високою часткою доданої вартості. Що ці нові стимули слід шукати в зоні вільної торгівлі, бо високі стандарти й технічні вимоги ринку Євросоюзу змушуватимуть підвищувати й стандарти українського виробництва, що позитивно позначиться на посиленні конкурентоздатності національної економіки й експортоспроможності вітчизняних товарів. А найголовніше, що було сказано в цьому посланні, це те, що рівень технологічного розвитку більшості країн пострадянського простору (читай Росії) не дає змоги розглядати інтеграцію з ними як чинник модернізації економіки України.

Таким чином, і Азаров, і Янукович все знали, все розуміли, та коли постала загроза «перекриття кисню», різко дали задній хід. Хоч як це дивно, але після перемоги революції новообраний президент Петро Порошенко в економічному плані фактично проводить ту ж саму політику орієнтації на Росію. Нагадаємо, що в червні 2014-го Євросоюз в односторонньому режимі відкрив свій ринок для українських товарів, хоча Україна при цьому відтермінувала запуск на свою територію європейських товарів за пільговим митним режимом. Ніхто не сумнівається в тому, що ця відстрочка була зроблена під тиском російського керівництва, яке дуже не хотіло, щоб в Україну хлинув потік дешевих і якісних товарів з Європи. Очевидно, Порошенко мав серйозні підстави вважати, що «перекриття кисню» з боку Росії матиме дуже негативні наслідки для значної частини населення України, й тому пішов на поступки. Напевне, за таких умов годі й думати ще й про якісь економічні санкції проти неї.

З’ясувати, що то за важіль, яким Росія так ефективно впливає на українських президентів, — завдання не лише для економістів, а й для юристів, оскільки ті у своїх розрахунках оперують офіційними статистичними даними, а вони в нас надзвичайно викривлені контрабандними схемами. Можливо, це таємний реекспорт газу під ширмою транзиту, можливо, необлікований збут продукції високотехнологічного науковомісткого машинобудування, яке повністю орієнтоване на російського споживача, можливо, ще щось. Тепер час українському суспільству з’ясувати, в чому цей важіль, а головне — знайти йому противагу.