Новини
Ракурс

Правила, за якими живе людина війни, має знати кожен українець

«Коли ми просимо людину стати солдатом, це означає, що ми просимо її назавжди відмовитися від людських слабкостей, колишніх цінностей, — каже Френк Пьюселік, ветеран в’єтнамської війни, психолог, один із розробників системи реабілітації ветеранів військових конфліктів в США, постійний консультант Корпусу миру. — Ми просимо її вийти у світ божевілля та навчитися в ньому виживати. Війна радикально змінює людей. Одна з трагедій війни — у солдата, який повернувся в мирне життя, є два шляхи: або він стане прекрасним прикладом для наслідування, або дійде до в’язниці чи самогубства...


.

У В’єтнамі загинуло 58 тис. американських солдатів, а протягом наступних десяти років понад 60 тис. звели рахунки з життям. Колишні солдати заповнили в’язниці (вони становили 50% усіх ув’язнених). Війна зруйнувала сім’ї: 90% сімейних пар не пройшли цього випробування. Після війни у В’єтнамі в США не було спеціальної психологічної допомоги для військових. Цю систему довелося будувати з нуля після всіх трагедій. Вважаю, що в Україні ситуація набагато гірша, бо війна йде на території країни».

Психолог (його думці можна довіряти, адже він брав участь у реабілітації ветеранів шести різних конфліктів, Україна — сьома за рахунком) вселяє надію, що якщо діяти правильно, ми зможемо попередити щонайменше 80% самогубств і витратити десять років на відновний процес, а не 30–40, як у США.

Солдат повертається з війни у мирне життя. Як зауважує Ф. Пьюселік, повернути тіло додому просто, складніше повернути свідомість. Вдома колишній солдат продовжує жити на інстинктах, завдяки яким йому вдалося вижити у пеклі війни. Наше суспільство наївно очікує від людини, яка вбивала і в якої смерть стояла за спиною, що вона відразу увілляється в соціум, піде працювати бібліотекарем чи зварювальником. Ніби за помахом чарівної палички, перетвориться на люблячого, ніжного чоловіка і батька, турботливого сина.

Військові психологи вважають це великою помилкою. Після бойових дій усі солдати потребують психологічної реабілітації. Їм необхідно пройти спеціальну програму, щоб перейти від правил війни до правил цивільного життя, адже після запеклих боїв вони небезпечні, немов дикі тварини. Наприклад, в Ізраїлі військових, які вийшли із зони бойових дій, відправляють на своєрідний «карантин» — у мультифункціональний реабілітаційний центр (про який ми, на жаль, поки можемо тільки мріяти), де бійці перебувають, як правило, від трьох до чотирнадцяти днів — і тільки після цього повертаються додому.

Люди, що побували в зоні АТО, це люди з новою ментальною реальністю. У них підвищене почуття справедливості, власне життя для них втрачає колишню цінність. Їх почуттями легко маніпулювати. Події в Мукачевому й під Верховною Радою в останній день літа — гірке тому підтвердження.

У Ла Страда (міжнародна правозахисна організація, основний напрямок — протидія торгівлі людьми, а також дискримінації жінок і дітей; фахівці центру також надають психологічну та юридичну допомогу жертвам домашнього насильства) сьогодні виділяють в Україні три категорії сімей, де насильство стає головною проблемою. Це переселенці з окупованих територій; ті, хто залишився жити в так званих республіках; і сім’ї, де чоловік повернувся із зони АТО. Експерти б’ють на сполох, адже остання категорія найчисленніша. Бійці, повернувшись із фронту, перебувають у важкій депресії й апатії. Як правило, вони зриваються на батьках, дружині й дітях. Нерідко доходить і до рукоприкладства. Як результат — розлучення, алкоголізм і навіть випадки самогубств.

Практично з перших днів війни в Україні проходять професійні семінари, конференції, круглі столи з психологічної допомоги бійцям АТО, однак загальнодержавної стратегії для таких проектів досі не існує. Окремі проекти з реабілітації реалізуються в індивідуальному порядку, відповідно до бачення їхніх авторів, а також спонсорів.

Система реабілітації як така в нашій країні відсутня, її потрібно будувати з нуля. В Україні налічується 29 госпіталів для ветеранів війни, проте вони задіяні дуже мало. На жаль, досі не відпрацьований алгоритм направлення (переведення) поранених учасників АТО з відомчих госпіталів у госпіталі ветеранів війни (вони є в різних системах фінансового підпорядкування — міністерств оборони та охорони здоров’я).

Тільки 30 червня 2015 року було ухвалено в першому читанні законопроект №2686, згідно з яким військовослужбовцям, військовозобов’язаним та резервістам надається безкоштовна психологічна реабілітація з відшкодуванням вартості проїзду до установи.

Навряд чи додає позитивних емоцій нашим захисникам кількість грошей, що виділяються на їхнє лікування та харчування у медичних закладах. Якщо, наприклад, у Вінниці, Дніпропетровську, Харкові, Львові в госпіталях ветеранів війни намагаються укластися на харчування в 40 грн на день на одне ліжко-місце, то у столиці ситуація й геть плачевна: вартість меню Київського міського шпиталю не дотягує до 15 грн на добу. Що вже казати про забезпечення медикаментами!

На психологічну реабілітацію українських військових у цьому році державою було виділено близько 50 млн грн. Якщо подивитися, скільки в 2015 році наших захисників демобілізується, прості арифметичні розрахунки покажуть, що на одного бійця на рік вийде менше 1000 грн. На реабілітаційні центри, звичайно, навряд чи цих коштів вистачить, але оплачувати роботу психологів при поліклініках і госпіталях можна вже сьогодні.

Розпорядником цього бюджету призначена Державна служба у справах ветеранів війни та учасників АТО. Проте ці гроші поки не можуть бути використані (а можуть і взагалі не бути освоєними цьогоріч) через те, що як державні медичні установи, так і приватні практично проігнорували тендер.

«Щоб охопити по максимуму територію України для надання психологічної реабілітації учасників АТО, було запропоновано 116 лотів, які покривають по п’ять районів у кожній області, — розповідає Артур Дерев’янко, голова Державної служби у справах ветеранів війни та учасників АТО. — Ми хотіли задіяти як медичні, так і немедичні, державні та недержавні установи для надання психологічної допомоги військовослужбовцям. У підсумку маємо результат: 10 серпня відбулося розкриття тендерних пропозицій, зі 116 лотів зіграли тільки шість. Це Київ, Харків, Кіровоград та Кіровоградська область».

Чиновник висловив здивування, що медичні установи, які мають можливість займатися реабілітацією військових, насамперед, госпіталі ветеранів війни, не вийшли на тендер. «Мені здається, що люди, які хочуть отримати замовлення на надання цих послуг, не пішли на збір пакету документів на тендер», — вважає А. Дерев’янко.

Можливо, що більш вірогідніше, у нас просто не вірять у чесність тендерів? Знаєте, чому на тендери з держзакупівель виходять і перемагають одні й ті ж компанії, а інші їх просто ігнорують? Здавалося б, зараз непрості часи для бізнесу, на рахунку кожна копійка. Основних причин три: гіпотетичний учасник не вірить у те, що його не викинуть з тендеру за «неправильну документацію», а тому не хоче витрачати часу; не вірить, що після виграшу підряду він отримає за поставлений товар (послуги) гроші і не буде роками судитися; бізнесу не потрібні проблеми з правоохоронцями. Виграний тендер — це майже гарантована «бесіда» з голодними кураторами від прокуратури-міліції. Є ще другорядні причини, наприклад, погана поінформованість про тендери або невміння скласти документацію. Як розімкнути це замкнуте коло? Напевно, потрібні показові чесні тендери. Корупційні у нас робити навчилися добре, а чесні — ні.

Ще один нюанс. Є госпіталі, в яких учасники АТО не хочуть лікуватися, адже ставлення до них таке, що бажання переступати поріг цього закладу просто не виникає. Щоправда, є й такі, які активно працюють без вказівки зверху. Кіровоградський госпіталь ветеранів війни ввів у свій штат посаду психолога, залучив волонтерів, з ними уклали договори. Фахівці працюють з тими, хто перебуває безпосередньо на полі бою, привозять у госпіталь і супроводжують їх до моменту виписки з лікувального закладу. Чому б не взяти цю модель на озброєння іншим?

Безумовно, є величезна різниця між тим, що ми зробити повинні, і тим, що ми зробити можемо, зважаючи на обмеженість коштів. Однак є прості речі, які можна було зробити вже вчора. Замість політичних ток-шоу на телебаченні, що найчастіше не несуть конструктиву, а тільки продукують агресію, запустити програми для наших захисників і населення. Люди повинні отримувати якісне пояснення того, що відбувається. Повинні бути розроблені освітні програми для різних груп населення: що ви можете зробити, якщо ви член сім’ї, ветеран, друг. Тим більше, що експерти світового класу готові за першим покликом допомогти Україні в розробці подібних програм.

«Це мало статися вчора. Кожен день ми чекаємо. Нічого не відбувається. І що далі відкладаємо, то буде гірше. Трагедія насувається. Це бомба з годинниковим механізмом. Я бачив багато разів, як подібні бомби вибухали», — каже Ф. Пьюселік.

Психолог вважає, що кожна дружина, член сім’ї повинні знати, за якими правилами живе людина війни. Ці правила має вивчити кожен українець. Цих людей війна змінила безповоротно, проте спільними зусиллями можна успішно трансформувати військовий досвід і набуті навички в успішне життя у суспільстві.

Ф. Пьюселік навів шість чітких правил, які допомогли солдатам вижити на війні та якими вони продовжують керуватися в мирному житті:

1. Якщо ти не впевнений у тому, що тебе оточує, припини рухатися і почни ретельно оглядатися. Тобто, близькі повинні дати своєму воїну час зрозуміти, де він перебуває. Не потрібно тиснути, вимагати. Потрібно чекати. Коли чоловік мовчить, а дружина намагається підштовхнути його до розмови, наслідки можуть бути плачевними.

2. Знай, що тебе оточує. Ветерани будуть постійно оцінювати своє середовище, спостерігати. Зараз я можу сісти спиною до вікна. Людина з ПТСР (посттравматичний стресовий розлад) ніколи так не сяде, їй потрібно бачити, що відбувається навколо. 40 років тому я б вибрав місце біля надійної стіни, з хорошим оглядом дверей та вікна. Тому якщо вдома щось буде стояти або лежати не на своєму місці, це буде створювати дискомфорт для ветерана. Не можна пересувати предмети, меблі без його відома. Це можна робити тільки тоді, коли він це бачить або може взяти в цьому участь.

3. Плануй усе заздалегідь. Якщо мені потрібно буде вистрибнути у це вікно, чи здатний я вижити? Чи достатньо міцна ця стіна? На війні це правило використовується щохвилини: що робити, якщо... Тому якщо ваш ветеран домовляється з вами зустрітися о 10.00, не можна спізнюватися ні на хвилину, краще прийдіть раніше.

4. У випадку загрози — дій. Ти не можеш думати, так ти втратиш час, тебе вб’ють. Тому потрібно діяти швидко. Загроза = агресія, отже, часто супроводжується насильством. Тому ніколи не підкрадайтеся ззаду, не закривайте очі людині, яка повернулася з гарячої точки. Потрібно говорити: любий, я зараз підійду. Ви обов’язково повинні почути відповідь: добре. Якщо він не розчув або спить, а ви підійшли і поклали руку йому на плече, він може просто зламати її. Тому що це єдиний спосіб вижити на війні.

5. Нікому не довіряй, окрім друзів, які довели тобі свою відданість на війні. Відповідно, коли ветеран повертається додому, він не довіряє своїм старим друзям. Ви повинні вибудувати нову довіру. Дружині знадобиться на це два-чотири роки. Показуйте, що якщо ви щось говорите, обіцяєте, це обов’язково має бути зроблено.

6. Залишайся непередбачуваним. Не роби нічого двічі, бо тебе вб’ють. Не виходь з будинку в один і той же час, не йди одним і тим же маршрутом. Якщо ворожий снайпер стежить за тобою, він знає, що ти робиш у цей час. Тому не дивуйтеся, якщо на запитання, коли ти повернешся сьогодні ввечері, ваш ветеран відповість: ні, тобі не варто цього знати. Тут є певні суперечності. На вулиці залишайся непередбачуваним, а вдома все повинно бути так, як було.

«Мами повинні обов’язково навчити дітей основним правилам поведінки з татом, який повернувся з війни. Ці правила зможуть запобігти трагедії, — наполягає Ф. Пьюселік. — Чудова людина (я особисто його знаю), сержант спецвійськ повернувся додому з В’єтнаму з нагородами за відвагу. Якось він задрімав перед телевізором. Його шестирічний синочок вирішив показати татові свою нову іграшку — маленьку заводну вантажівку. Коли він почав заводити іграшку, звук був дуже схожий на клацання автомата Калашникова, коли знімаєш запобіжник. Ветеран однією рукою вбив свого сина, якого шалено любив. Він міг уникнути покарання, пройти лікування. Але покарав сам себе довічним ув’язненням.

Отже, правила. Щоразу, коли заходиш у кімнату, в якій перебуває тато, зупинись. Скажи: тату, я тут, я підійду? Тато повинен відповісти: звичайно, йди сюди. Гратися іграшками, особливо зброєю поруч із батьком — це не найкраща ідея. Якщо ти наставиш іграшковий пістолет на тата, ймовірно, він його розіб’є. Не лякай його, не підкрадайся, не намагайся гучними звуками розбудити батька. Намагайтеся, щоб добре спілкування батька і дитини тривало якомога частіше і довше. У тата все буде добре, він просто вчиться повертатися додому з війни».


Помітили помилку?
Виділіть і натисніть Ctrl / Cmd + Enter