Новини
Ракурс

Будинок скорботи: як живеться літнім мешканцям останнього притулку?

8 лют 2013, 10:28

«И пока свой день последний не увидит тот, кто смертен,

На земле не называйте вы счастливым никого» (Софокл).


.

У різних країнах існують неоднакові підходи як до визначення старіння, так і ставлення до нього. Наприклад, пенсійний вік варіюється у діапазоні від 55 до 70 років. У багатьох суспільствах, переважно у традиційно аграрних культурах, старість вважають ознакою мудрості, і літні люди мають чималий вплив на суспільство.

Процес старіння досліджує наука геронтологія, яка вивчає не лише фізіологічні зміни, а й місце осіб похилого віку в суспільстві.

Виділення геріатрії в окрему спеціальність, та й саму назву «геріатрія» (аналогічно педіатрії) запропонував у 1904 році американський учений Ігнац Нашер (1863–1944). Раніше цей напрям називався герокомією, «опікою над старими» (герокомія у перекладі — старик, піклуватися).

Хто дбає про старих?

У кожній державі є свої служби, які опікуються літніми людьми або супроводжують їх у той або інший спосіб. В Україні, як відомо, є спеціальна соціальна служба із досить великим штатом, що представлена в усіх містах і районах України. Що цікаво, у штаті нашої соціальної служби неймовірна кількість чиновників, які працюють із документами, а от простих соцпрацівників, тобто того персоналу, що безпосередньо обслуговує хворих і немічних, катастрофічно мало. У Великобританії навпаки — невелика кількість посадовців і великий штат обслуговуючого персоналу.

А ще у нашій країні є державні геріатричні пансіонати, чиї функції офіційно визначено так: стаціонарні соціально-медичні установи для постійного проживання громадян похилого віку, ветеранів війни та праці, інвалідів, які потребують стороннього догляду, побутового і медичного обслуговування.

До них потрапляють з різних причин. Для когось це єдиний притулок і принаймні гарантія бути після смерті похованим. А для декого — насилля з боку обставин, закону та часу...

Чи замислювалися ви колись про внутрішні переживання людей, які з власної волі чи в силу певних обставин опинилися у системі геріатричних пансіонатів нашої держави? Як почуваються люди, котрі змушені були зробити такий вибір, ті, хто з різних причин був позбавлений власного гнізда?

Колись їх називали підопічними, від слова «опіка», а нині — мешканцями. У новому слові начебто менше залежності та більше простору для вияву особистості у таких установах. Перейменування торкнулося й самих закладів. Колись вони називалися будинками престарілих, тепер — геріатричними пансіонатами. Відбулися деякі зміни, що стосуються передусім формальних речей на кшталт зміни номерів рахунків фінансування, структури і назв відділень та збільшення чи, навпаки, скорочення штату персоналу й кількості ліжко-місць. Хоча не можна не зауважити, що суттєво поліпшилися умови проживання громадян у цих установах, тобто матеріальні умови перебування. Однак не писатиму, як їх там добре утримують чи як добре годують, і тим паче не збираюся нікого агітувати туди переселитися!

Бо мій власний 13-річний досвід, отриманий у процесі роботи у такому закладі, де я спочатку працювала масажистом, потім психологом, говорить про те, що назва змінилася, але це нічого не змінило по суті. Пізніше, коли я працювала міжнародним експертом у соціальній сфері, і місцем моєї роботи стали різнопрофільні соціальні установи Волинської та Рівненської областей, зрозуміла, що є певні особливості (читай — вади), притаманні всім без винятку таким закладам. Там ніхто навіть не намагається зрозуміти, що суб’єкт, який потрапив до такого закладу, — це ЛЮДИНА, особистість зі своїм внутрішнім світом, зі своїми потребами, своїм минулим, переживаннями, часом нестерпними. Мій досвід змушує мене спробувати бодай через маленьку шпаринку показати життя людей, які змушені жити у таких «прекрасних» установах.

Людина, яка щойно потрапила у такий заклад, дуже тривожиться. В неї одномоментно з’являється і потреба у спілкуванні, і небажання спілкуватися, тобто виникає так званий внутрішній конфлікт. Кожен це переживає або ж долає по-різному. Проблема наших соціальних установ у тому, що на внутрішній світ клієнта від початку ніхто не зважає, мовляв, є інші більш вагомі питання щодо тієї особи. Так, точно є, але вони швидко вирішуються... А ті переживання маскуються у різні симптоми. Часто людина занурюється у власну хронічну хворобу, хтось «губиться» у стакані горілки. Хтось ридає і проситься додому. А хтось вживається і навіть пробує якось по-новому проявити себе. Але це трапляється рідко.

Та хоч би як відбувався процес адаптації людини до нового соціального середовища, він завжди супроводжується фрустрацією. Відомо, що фрустрація в нашому випадку виступає у вигляді конфлікту між потребами людини та обмеженнями, які накладаються закладом соціального обслуговування. А наслідки тієї фрустрації є різними залежно від самої особистості та її поведінкових особливостей.

Стінка на стінку

Опиняючись у геріатричному пансіонаті, людина автоматично потрапляє у різні проблемні ситуації, які виникають у взаєминах між членами цього закладу. Насамперед це стосунки між самими мешканцями. Жити без спілкування з іншими «товаришами по нещастю» неможливо, без цього не відбудеться соціальної адаптації людини. Тож потреба у спілкуванні є, але коло спілкування доволі обмежене. І, безумовно, у таких установах існують вічні конфлікти між різними верствами населення. «Заслужений вчитель» бажає весь час бути у центрі уваги, щось постійно розказує, повчає, а той, хто свій досвід здобув на лаві підсудних чи присвятив себе згубним звичкам, бачить потребу в дещо іншому способі спілкування. А хтось хоче просто десь сховатися та забутися...

Та, крім конфліктів між різними соціальними прошарками, є ще й конфлікти поколінь. Бо у таких пансіонатах живуть не тільки літні люди. Є ще й молоді інваліди, котрі часто відокремлені від світу активних людей. І в них є свої потреби. Їм, наприклад, конче потрібні інвалідні візки, причому кожному свій, індивідуальний, такий, що підходить саме для такого хворого. І в разі поломки «транспортного засобу» людина залишається сам на сам зі своєю проблемою. А ще молоді пацієнти хочуть мати у закладі комп’ютери, якісь засоби комунікації чи щось інше «із світу молодих». Тут, власне, і стикаються суперечливі потреби молодості і старості. Як на мене, то досить негативним є те, що в одному місці проживають люди різних вікових категорій — від 16 років і аж до глибокої старості. Особливо зважаючи на те, що ніхто не хоче розмежовувати їхніх зовсім різних потреб. І до молодих інвалідів застосовують ті ж рамкові правила, що й до недієздатних людей зі старечим маразмом.

Безумовно, «молода» категорія мешканців точно не може розуміти та сповідувати інтересів людей похилого віку. Як і навпаки. Перебуваючи у різних статусах, кожен із молодих чи літніх мешканців пансіонату намагається по-своєму опанувати ситуацію, довести свій пріоритет. Доволі часто між представниками різних вікових категорій виникають сварки і суперечки з вираженням вербальної агресії відносно чи то конкретної особи, чи то всіх представників того чи іншого покоління. Та, виявляється, сварка з брутальною лайкою — не найгірший варіант стосунків. Гірше, коли як засіб опосередкованого примирення чи порозуміння використовується споювання молодого мешканця літнім девіантним алкоголіком.

На жаль, такий деструктивний вигляд має їх «мирне» співіснування.

Без права на щось своє

Втім, «війна і мир» мешканців — це лише півбіди. Особливо гострою проблемою є стосунки між мешканцями пансіонату та працівниками. Працівники доволі часто поводяться зверхньо, з позиції «благодєтєля»: «Ми тебе годуємо, одягаємо, лікуємо, і що тобі ще потрібно? І все це тобі надається безплатно». Але, шановні, по-перше, держава стягує з людини плату за всі ці «насичувальні» послуги. По-друге, є мешканець і, як наслідок, є робоче місце для працівника. Такі взаємини породжують неповагу один до одного.

Також є певна категорія горе-працівників, котрі страждають «комплексом бога». Такий працівник дозволяє собі осуджувати, висміювати, оцінювати якогось мешканця перед іншими. Вибирає такого собі цапа-відбувайла для вираження свого невдоволення життям. На жаль, із боку адміністрації такі речі рідко припиняються, що породжує хвилю конфліктів і завуальованих проявів влади над іншим.

Неприпустимо і те, що персонал не вважає за потрібне дотримуватися конфіденційності інформації про нову людину. Майбутній мешканець ще сидить на лаві в приймальній кімнаті, а пансіонат уже гуде про його минуле чи «розчленовує» його стосунки з найріднішими. Це пряме порушення з боку робочого колективу, що вкрай негативно позначається на процесі адаптації людини до нових умов життя. Людина не може залишатися людиною за таких умов. Важливо відчути та бодай частково зрозуміти тих людей, для яких уже назавжди втрачене те бажане і тепле, що називалося своїм чи рідним!

Показовою і типовою є ситуація, коли престарілий залишає за потреби якісь харчі — шматок хліба або чашку з недопитим чаєм у своїй кімнатці на власній тумбочці, а «всевидюче око» адміністрації це помічає. І представник адміністрації або чиновник із соціальної служби, як шуліка з неба, налітає і відбирає цей шматочок хліба, навіть точно знаючи, що та людина згодом захоче чимось заїсти свою гірку пігулку або просто втамувати голод, не за режимом, а так. Така дрібничка — можливість щось з’їсти не у їдальні — навіює теплий спомин про власну домівку і зменшує відчуття неволі (саме так ці люди часто називають тутешнє помешкання). У нашій країні чомусь вважають: якщо людина потрапила до такої установи, то вона вже не має права на щось особисте, інтимне та рідне. Усе, чим живе людина, віднині підпорядковане контролю з боку адміністрації, і остання схвалює або забороняє те, що могло би зігрівати людину, відірвану від її минулого.

У людини відбирають право вибирати або вирішувати. Можна припустити, що це відбувається з причини «якщо всіх слухати, то ладу не буде». Але ж у цих пансіонатах проживають не тільки хворі на старечу деменцію (недоумство), а й ті, хто в змозі конкретизувати власну потребу чи прокоментувати свій вибір.

Не стверджую, що всі працівники геріатричних пансіонатів — черстві та безжальні. Є різні люди, є, приміром, ентузіасти — соціальні працівники, які намагаються якось урізноманітнити дозвілля мешканців, організовуючи для них якісь заходи або гуртки за інтересами. Але ці ентузіасти часто зіштовхуються із тим, що їхні намагання не мають підтримки. Не в адміністрації, а у самих мешканців. Виявляється, організувати дозвілля старих людей не так і легко. Треба зважати на вікові особливості літніх людей, на те, що у них поганий зір, тож гурток із вишивання чи шиття підійде далеко не всім. Або на те, що старі люди у своїй більшості погано засвоюють інформацію, швидко втомлюються, майже 70 % із них мають проблеми зі слухом, тож якісь довгі лекції теж не матимуть успіху...

Мабуть, такі одиниці, як «Людина» та «Система», ніколи між собою не зможуть зрівнятися. Людина — вільна та свободолюбна, із власним досвідом, потребами чи бажаннями... Система — зобов’язуюча, декларативна та масова. І водночас їх об’єднує часткова потреба одна в одній — «людина в системі та система заради людини».

Хтось скаже, що я дещо очорнила працівника та обілила клієнта закладу. Можливо. Але я як психолог тримаю сторону більш слабкого і незахищеного, а ще вихолощеного минулим і сьогоденням. І не нам судити, хто і як прожив своє життя. І не нам відповідати за нього.


Помітили помилку?
Виділіть і натисніть Ctrl / Cmd + Enter