Новини
Ракурс

Про те, як українським бізнес-групам продають іноземні банки

Про тенденції банківського сектора України йшлося на щорічному національному форумі «Злиття та поглинання в Україні».


.

 

Одну з головних тенденцій, про які йшлося на форумі, можна сформулювати так: великі західні фінансові гравці йдуть з ринку України, продаючи свої банківські активи, частки в українських банках. Нюанси цих продажів, які віддзеркалюють стан української економіки, можуть бути цікавими не тільки тим, хто збирається купити/продати банк чи юристам, які супроводжують такі правочини, але й пересічним громадянам, бо яскраво демонструють і ставлення держави до бізнесу, і ставлення великого бізнесу до громадян.

 

Процес виходу іноземних банків з українського бізнес-простору розпочався ще чотири роки тому. «Це відбувається не тому, що є нагальна потреба у грошах, і навіть не тому, що хтось дуже хоче купити їхні активи за високою ціною, а передусім через те, що напередодні світової економічної кризи змінилося регулювання фінансових ринків у Євросоюзі. Тому великі гравці змушені змінювати структуру своїх активів, позбавлятися тих активів, які погіршують загальногрупові показники ефективності та ліквідності.

 

Не дивно, що саме українські активи потрапили у розряд тих, що потребують реструктуризації. І тому за останні півроку відразу кілька великих українських банків було виставлено на продаж. Нині відбувається або дуже активний відбір покупців, або навіть завершення угод», — розповів адвокат Дмитро Корбут.

 

За чотири роки змінилися підходи до ціноутворення. Якщо раніше власники банківських активів намагалися реалізувати їх за ціною, яка значно перевищувала їх реальну вартість, то тепер фінансові установи готові «продатися» за зниженими цінами. І деякі українські бізнес-групи готові такі активи купувати. Бо це є непоганим вкладанням.

 

По-перше, ці банківські структури можуть бути використані для обслуговування інтересів холдингів, що їх купили. По-друге, їх з часом можна буде продати за ціною, що значно перевищуватиме нинішню.

 

За словами Д. Корбута, українські «дочки» зарубіжних банків більш цікаві для купівлі, ніж суто українські, бо вони свого часу одержали як гарне фінансування від своїх материнських структур, так і належний європейський рівень управлінських стандартів. Тож активи доволі привабливі.

 

Якщо подивитися на структуру угод, то вона визначається тим, наскільки покупець і продавець готові йти назустріч одне одному, поступатися якимись позиціями. Хоч як дивно, але найцікавіші моменти угоди відбуваються на етапі вибору покупця/продавця. Доволі часто українські бізнес-групи не хочуть «підв’язувати» новий банк до свого холдингу. Для цього в нашій країні є певні очевидні причини. Тому задля купівлі банку відкривають нову фірму. Але коли виникає потреба взяти дозвіл на купівлю банку в державних регуляторів (Національного банку України та Антимонопольного комітету України), з’ясовується, що це непросто. По-перше, це тривалий процес: НБУ розглядає заяву протягом трьох місяців, а АМКУ — упродовж 45 днів. А по-друге, ніхто не гарантує, що відповідь регуляторів буде позитивною.

 

«Якщо АМКУ більш лояльно ставиться до таких новостворених компаній, то Нацбанк зовсім не схильний довіряти компаніям, в яких немає ані тривалої історії, ані власних коштів, ані можливості, щоб гарантувати угоду від моменту підписання до моменту завершення. Це ускладнює процес», — продовжує юрист.

 

Але «підміна особи» відбувається не тільки з боку покупця. Досить часто великі європейські бізнес-групи, які продають свої українські активи, замість себе виставляють у ролі продавця проміжну компанію. Зазвичай угоди такого роду укладаються за англійським правом. «Ключовим нюансом таких угод є право покупця позиватися до продавця, яке зберігається за ним протягом тривалого часу. Тож, якщо при укладенні угоди покупця якимось чином ввели в оману, і виникли збитки, він може через судове рішення отримати належну компенсацію. Ця особливість дає покупцю значну перевагу, а юристам продавця доводиться вишукувати шляхи забезпечення гарантії для задоволення можливого позову.

 

Інколи ці вимоги заганяють продавця у глухий кут, і йому доводиться шукати інші схеми взаємодії з покупцем. Наприклад, робити розстрочку оплати або під видом відкритого ескроу-рахунку (ескроу — депонування коштів у третьої особи з тим, щоб вони були видані одержувачу лише після виконання певної умови. — «Ракурс») приховано фінансувати купівлю власних активів.

 

Ще однією особливістю таких угод є те, що їх неможливо провести без брокера. Цього вимагає норма закону про купівлю-продаж акцій публічних компаній, якими є банки. Позитивним у цій ситуації є те, що саме наявність третьої особи в момент завершення правочину може забезпечити одночасність виконання сторонами своїх зобов’язань. Тобто брокер виступає таким собі ескроу-агентом. Але є в цьому і ложка дьогтю: сам брокер може бути прямим чи непрямим конкурентом об’єкта продажу, тобто банку. І наявність у нього на руках документів з дуже докладною (часто — конфіденційною) інформацією про банк не на користь самому банку.

 

Ще одним доволі доволі ризикованим ампектом при купівлі-продажу банків є те, що сам процес дуже розтягнений у часі. На все це йде щонайменше півроку навіть за дуже активної роботи юристів. Та чи буде через півроку (рік, півтора) за такої нестабільної економічної ситуації все ще актуальною ціна? Чи справді покупець отримає той самий банк, який він хотів мати півроку (рік, півтора) тому? Адже банк, що продається, — це «жива» структура. Він функціонує, тож його фінансові показники весь час змінюються.

 

Юристи рекомендують у таких випадках узагалі не фіксувати ціни угоди, прив’язуючи її до фінансових показників банку. Це стимулюватиме власника активів до сумлінної роботи, не дасть йому розслабитися або використати ситуацію задля якоїсь нечесної гри.

 

Однак ціну угоди потрібно вказувати і в документах, що подаються до Нацбанку, і при повідомленні про намір придбати акції публічної компанії через спеціалізовані ЗМІ (як того вимагає законодавство). Тож її прораховують приблизно і трохи збільшують, вказуючи при цьому, що ціна індикативна. Ця умовна ціна угоди і фігурує в офіційних джерелах.

 

Наступний елемент таких операцій, на який теж потрібно звернути увагу, — це те, що інтереси продавця — власника банку не завжди збігаються з інтересами українського менеджменту. Власнику важливо показувати більш-менш пристойні фінансові показники, але він уже не хоче робити вливання додаткових коштів задля досягнення цієї мети. А менеджменту важливо дотримуватися українського законодавства та вести якщо й не прибутковий, то хоча б такий бізнес, що спрямований на виживання структури у сучасних умовах. Поява у такій ситуації третьої особи — покупця — може внести хаос у і без того заплутані відносини власника та менеджменту, бо з’являється третя зацікавлена сторона, чиї інтереси в жодному разі не збігаються ні з інтересами власника, ні з інтересами менеджменту банку.

 

Єдиний вихід із такої конфліктної ситуації, за словами Дмитра Корбута, — введення у структуру банку спостерігача, який слідкуватиме за діяльністю банку і матиме більше прав, ніж власник, члени правління або наглядової ради. Наприклад, право вето на певні угоди, що потенційно можуть погіршити фінансовий стан банку. Та якщо спостерігач формально є представником покупця, то його дії (накладання вето) можуть бути розцінені як негативний контроль, а це вже потребує дозволу АМКУ. Без цього дозволу такі дії — порушення антимонопольного законодавства. Єдиний вихід — дистанціювати спостерігача як від однієї сторони угоди, так і від іншої.

 

Спостерігачем повинна бути незалежна особа, в якої немає формальних відносин із сторонами угоди. Це сторонній консультант, радник із незалежним статусом і максимальним доступом до інформації, який має великий вплив на наглядову раду банку. Забезпечити належне ставлення до спостерігача можна такою умовою: якщо продавець у чомусь порушить положення про роль спостерігача, це дає змогу покупцю вийти з угоди.

 

До речі, якщо ще три-чотири роки тому і покупець, і продавець прагнули забезпечити собі можливість виходу з «гри», то тепер продавець намагається всіляко попередити вихід покупця з угоди. Навіть якщо ціна угоди виявиться на час завершення операції невигідною для продавця, банк усе одно буде проданий покупцеві. Бо завдання продавця, чиї інтереси лежать далеко за межами України, — не стільки отримати прибуток від угоди, скільки «скинути» баластні активи, забезпечуючи тим самим ефективну роботу і стабільні позитивні показники всієї фінансової групи.

 

Не можна не звернути уваги на ще одну особливість таких угод. В українських банках є велика група кредитів, які з точки зору вітчизняного банку не є ризикованими, а тому не потребують додаткового резервування коштів. Але покупцеві стає зрозуміло, що цих кредитів ніколи не повернуть, незважаючи на те, що вони бездоганно оформлені, та й самі позичальники — начебто пристойні компанії, що мають достатньо коштів. Покупець має право вимагати резервування коштів на такі сумнівні кредити, а це істотно впливає на визначення ціни угоди. Дмитро Корбут рекомендує: для того, щоби завершити угоду без втрат, варто почати обговорювати ризикову політику вже на першому етапі відносин.

 

Ще один нюанс. Згідно з вимогами українського законодавства щодо придбання акцій українських публічних компаній, покупець пакета акцій (10 % і більше) має повідомити правління компанії та громадськість про свої наміри. А крім того, запропонувати міноритарним акціонерам викупити і їхні частки за ціною, що не нижча від ціни акції, яку визначено угодою. Але це у фінансовому плані нереально. Тож і покупець, і продавець за згодою сторін оголошують, що продаж пакета акцій відбудеться за ціною, яка значно, в рази або і десятки разів, менша за реальну. І тут починається найцікавіше. Стурбовані новиною про підозріло дешевий розпродаж активів, вкладники починають штурмувати відділення банку, щоб відізвати свої депозити, а банк, в якого насправді все гаразд (чи щойно було все гаразд), починає виправдовуватися перед ринком, мовляв, цінова політика залежить не від фінансового стану банку, її диктують домовленості покупця і продавця. Юрист радить покупцям/продавцям пам’ятати про це і шукати такі формати повідомлень про наміри, які не зашкодили б репутації банку.


Помітили помилку?
Виділіть і натисніть Ctrl / Cmd + Enter