• Світові новини
  • Юридичні новини
  • Погода
  • Новини України
Ракурс

Прокуратура: процесуальне керівництво безладом

Правоохоронці не мають жодного мотиву збирати докази на користь підозрюваної особи, як того вимагає закон. І це — реальна правова політика держави

Уже п'ять років минуло відтоді, як новий Кримінальний процесуальний кодекс зробив прокурора центральною фігурою досудового розслідування на тлі істотного зменшення компетенції прокуратури з інших питань. Втім, сьогодні можна впевнено стверджувати, що новація навіть приблизно не запрацювала так, як це мало би бути.

Напевно, для когось це непоганий привід вкотре вилаяти досі в усьому винного Андрія Портнова і «продажні суди». Але річ у тім, що, по-перше, новела справді була логічною і прогресивною, (зокрема, передбачаючи, що прокурор має керувати всім процесом досудового розслідування, і мало бути зрозуміло, з кого запитувати про результат або допущені порушення). По-друге, нова влада мала доволі часу, аби виправити хиби.

Втім, найголовніше,  що значну частку проблемних питань, які насправді не дали змоги якісно  реалізувати нову роль прокурора, можна було зняти доволі просто. І для цього не потрібна законодавча ініціатива, політична воля першої особи держави чи дружня парламентська більшість. Накази генерального прокурора цілком могли врегулювати левову частку питань, що перетворили роботу прокуратури на посміховисько для того, хто спостерігає збоку, і доволі сумну річ для того, хто потрапив всередину цих жорен. Але жоден з генеральних прокурорів, що по черзі гріли високе крісло на Різницькій, не спромігся зробити цього.

Зокрема, досі, після п'яти років роботи нового КПК, не існує стандартів роботи процесуального керівника в кримінальному провадженні. Годі й казати про якусь там ефективну взаємодію із судом і слідством, якщо собі самим не дати ради.

Надзвичайно ґрунтовне фахове дослідження поточного стану справ в цій царині мало б невідкладно стати основою для дій, якщо вже не спромоглися самі проаналізувати сумні реалії власного життя. Оприлюднене потенційно вельми корисне дослідження, про яке розповідав «Ракурс», — це політично коректні, виважені констатації реального стану справ, що ґрунтуються значною мірою саме на відгуках і спостереженнях людей із системи. Прикро, що, на відміну від гучних безтолкових вистав із затриманнями-арештами-відпусканнями, цей аналіз, який містить відповідь на головне запитання — «що робити?» — не викликав особливого інтересу преси, відповідно — і громадськості. Хоча ідеться в ньому про те, що може зачепити кожного. 

КПК чітко визначає поняття «фактичне затримання». Це не стає на заваді тому, щоби правоохоронці на практиці все одно розмежовували фактичне і процесуальне затримання, рахуючи всі терміни з моменту складання відповідного протоколу. Наслідком цих «вишуканих» хитрощів маємо таке: як стверджують експерти, 67% затримань відбувається в кабінетах слідчих. Так у протоколах і вказується місце затримання!

Фантастична статистика, яка могла би свідчити, що левова частка всіх підозрюваних чомусь затято дерлася в кабінет слідчого, де їм наче медом намастили, і саме там їх і було затримано. Ясна річ, насправді ці дані свідчать не про те, що більшість затриманих попередньо втекла з божевільні, а про те, що значна частка правоохоронців не зауважила, який рік надворі і який КПК є чинним. Попри ухвалення нового КПК, вони продовжують рахувати всі строки з моменту оформлення протоколу, як було передбачено старим.

Мало того, поширеною є практика неформального погодження затримання підозрюваної особи з прокурором, а часто-густо ще й зі слідчим суддею на предмет «закриєш — не закриєш». Якщо консенсусу досягти не вдалося… прокурор протоколу затримання не складає, а затримання взагалі жодним чином не обліковується. А немає протоколу — немає проблем. Принаймні, у правоохоронців. Тож «фактичне затримання» насправді є виключно на сторінках КПК. З усіма наслідками для затриманих у реалі — «в кабінеті слідчого».

Прокурор: «Не по кожному фактичному затриманню складається протокол. А тільки по тих, по яких узгоджено тримання під вартою. Людину запросили, поспілкувались, три дні її переконували в райвідділі й потім вирішили, що подаватимуть клопотання про домашній арешт або зобов’язання. Ніхто вже не складе протокол про затримання».

«Три дні її переконували в райвідділі»!

За 2016 рік кількість затримань порівняно з 2013 роком зменшилася на третину. Аж ніяк не через гуманність правоохоронних органів, а тому, що значна кількість фактично затриманих осіб на папері перетворилася на «запрошених», «доставлених» та «свідків».

Суто організаційна, але красномовна «дрібничка». Досі немає певного порядку інформування прокурора про те, що його призначено процесуальним керівником у кримінальному провадженні і що є затримана особа. Це відбувається «волею долі» — різними, наперед не визначеними шляхами. Прокурор може дізнатися про це, особисто порпаючись в ЄРДР, йому може повідомити про це слідчий чи керівник органу прокуратури, а може просто надійти копія відповідної постанови, по якій затримано особу. Скажіть на милість: це важко було унормувати за п'ять років?

Окрім того, як драматично, буває, складається доля недобровільного, ясна річ, «клієнта» правоохоронців, є також серйозні «внутрішньовидові проблеми». Це взаємодія між слідчим і процесуальним керівником. На додачу ці проблеми мають ще й свій місцевий колорит, залежно від традицій регіону. Немає чого дивуватися: у нас і судова практика різниться від регіону до регіону, про що добре відомо компетентним учасникам ринку юридичних послуг — легальних і не дуже. Щодо нашого питання, то йдеться, зокрема, про нерозуміння процесуальним керівником своєї ролі в розслідуванні; брак важелів впливу на слідчого, який ігнорує вказівки прокурора; а ще і нездорову, через те, що ніяк не виписана у відповідних документах, конкуренцію між слідчим і процесуальним керівником за право «захомутати» слідчого дорученнями та вказівками, що має і наукову назву — «перетин повноважень».

Окреме лихо: впродовж останніх трьох років істотно зменшується кількість угод про визнання винуватості підозрюваної особи. Дійство, знайоме нам із закордонних фільмів, коли підозрюваний сидить рядком з адвокатом і натхненно торгується з прокурором за вирок, чітко розуміючи, які докази проти нього є або можуть бути. Наголосимо: торгується цілком буденно і законно, це ж закордонне кіно! За словами експертів, наприклад, в США понад 90% справ закриваються таким чином, тож можна уявити собі економію часу і ресурсів. Натомість у нас набуває поширення інша процедура: так зване скорочене судове провадження (ч. 3 ст. 349 КПК), що реалізується, на відміну від угоди, без адвоката, з усіма відповідними наслідками для обвинуваченого. Зате правоохоронцям так, ясна річ, простіше.

Не можна залишити поза увагою і легендарну статистику правоохоронних органів. Вона традиційно йде як найвищий ступінь порівняння — одразу після «брехні» і «нахабної брехні». Прокурори різних рівнів звично крутять статистикою, наче циган сонцем, штучно регулюючи показники закриття кримінальних проваджень. Як і належить хронічній хворобі, періоди загострення або ж рецидиви мають сезонний характер. У прокурорів «напади» спостерігаються у всі звітні періоди: поквартально, щопівріччя, і зовсім зле стає — на кінець року… І хоч кіл на голові теши, офіційна статистика не буде відображати, приміром, всієї кількості проваджень, що мали бути зареєстровані протягом звітного року. Покажуть лишень «кількість облікованих кримінальних правопорушень», не включаючи до них закриті.

Аналізуючи графіки, представлені в дослідженні, дуже просто побачити закономірність: крива «закриття проваджень» утворює піки, які дивним чином збігаються зі строками подання прокурорами й слідчими поквартальної та піврічної звітності. З опитування прокурорів, які здійснюють процесуальне керівництво, випливає, що серед чинників, що впливають на прийняття ними рішення про закриття чи незакриття кримінальних проваджень, найпопулярнішими є: прагнення забезпечити відповідність статистичних показників показникам попередніх років та намагання зберігати навантаження на певному рівні.

А як же оцінюють копітку прокурорську роботу? Значною мірою, «на глазок». Від радянських часів і донині аналіз статистичних показників залишається головним способом оцінювання роботи окремих прокурорів та органів прокуратури загалом. Заведено робити це таким чином.

Обліковуються лише статистичні й аналітичні дані. Змістовні характеристики та узагальнення не надаються. До того ж щодо більшості категорій органи прокуратури не роблять подібних узагальнень навіть для власних потреб — певне, необхідності такої немає.

Варіативність даних визначається підзаконними актами ГПУ, а не на підставі законів. Мабуть, в якійсь іншій державі це було б цілком нормально, але ж у нас закономірно призводить до нестримного розгулу звітної «творчості». До того ж ст. 6 закону «Про прокуратуру» прямо передбачає, що прокурорське керівництво всіх рівнів зобов’язане звітувати, зокрема, на пленарних засіданнях відповідних рад, у ЗМІ, про свою діяльність шляхом надання узагальнених статистичних та аналітичних даних! Узагальнених даних — а не оперуючи поняттями «все добре».

Але ж не тільки вони такі хороводи з цифрами водять. Є й інші «рахівники». Водночас досі різні органи кримінальної юстиції не мають єдиної електронної бази даних з інформацією про результати своєї діяльності. Відтак непоодинокими є випадки істотних розбіжностей між даними різних органів. Позаяк «дебет» з «кредитом» сходитися не хочуть, на різних етапах формування статистичної звітності, як вказують дослідники, відбувається «механічне зведення показників». Здійснюється воно відповідними підрозділами спочатку на рівні регіональних прокуратур, а потім і в ГПУ. Ми ж розуміємо, яка суть стоїть за цим інтелігентним евфемізмом «механічне зведення показників». Фактично це ніщо інше, як підтасовка, довільне жонглювання цифрами.

Під час дослідження процесуальні керівники та слідчі неодноразово повідомляли про поширеність практики «ручного» коригування статистичних показників роботи прокурорів та органів досудового розслідування. Зокрема, йшлося про кількість закритих кримінальних проваджень.

Слідчий: «Вибило відсоток закритих не 65, а 64,9, і прокурор телефонує: давай ще п'ять справ закрий. Дійшло до абсурду: ми приїжджаємо звіт здати за півріччя, і враховують процент закритих справ, наприклад, тисячу проваджень ми розпочали, а закрили 500, відсоток закриття у нас 50%. Прокурор каже: «Так не піде, ми звіт не приймаємо. У вас відсоток закритих 50%. Їдьте додому, ще доклацайте, щоб було 65%».

Слідчий: «Приїжджає прокурор області, каже: у вас поганий відсоток закриття, їдьте дозакривайте. Приїхали, «дозакрили», вийшло 650. Давайте звіт сюди...»

Ще одне промовисто політкоректне твердження дослідників, яке слід читати між рядків: «Прокурори не до кінця розуміють свою роль у забезпеченні прав і свобод підозрюваної особи». Виходячи зі змісту загальновідомих вітчизняних реалій, цілком доречно було би перефразувати на «прокурори від початку і до кінця геть зовсім, навіть приблизно, не розуміють цієї своєї ролі». Ба більше, вона багатьом із них глибоко осоружна з низки об'єктивних і суб'єктивних причин.

Виявилося, що переважна більшість прокурорів вважають: порушення прав людини під час досудового розслідування майже не трапляються. Чверть має думку, що на певні порушення прав затриманої особи можна не звертати уваги, якщо завдяки цьому будуть отримані докази її причетності до вчиненого злочину.

Прокурор (заступник керівника регіональної прокуратури): «Закон не зобов'язує процесуального керівника перевіряти дотримання прав затриманої особи. Прокурор визначально має обвинувальний ухил... Основне завдання прокурора — спрямування справи до суду. Він повинен зібрати докази, контроль за дотриманням прав для нього є факультативним».

Відповідно, немає фактів внесення прокурорами — процесуальними керівниками відомостей про порушення прав підозрюваного до ЄРДР. Та і де ж їм взятися, за таких підходів.

Ну і в «найкращих традиціях» — максимально зволікають з повідомленням особі про підозру в разі, якщо така особа не затримується. Тобто фактично щодо особи проводиться досудове розслідування, а вона не може реалізувати свої права, передбачені статусом підозрюваного.

Одна з головних причин всіх цих та багатьох інших негативних тенденцій — гарантовані прокурору наслідки різного ступеню тяжкості в разі винесення виправдувального вироку, а також за будь-яке пом’якшення становища підозрюваного. Тож правоохоронці не мають жодного мотиву збирати докази на користь підозрюваної особи, як того вимагає закон. І це — реальна правова політика держави, що б там не писалося в законах і як би ми не ганили окремі «гвинтики» цієї надстійкої системи.

До речі, законодавство України не містить визначення поняття «організація і процесуальне керівництво». Водночас однією з основних конституційних функцій прокуратури є «організація і процесуальне керівництво досудовим розслідуванням, вирішення відповідно до закону інших питань під час кримінального провадження, нагляд за негласними та іншими слідчими і розшуковими діями органів правопорядку». Немає і визначення поняття прокурорського нагляду за додержанням законів під час проведення досудового розслідування, що також не додає чіткості у розумінні суті процесуального керівництва.

В законі про прокуратуру цей термін згадується лише один раз: певне, випадково згадалося і до слова прийшлося там, де йдеться саме про заборону притягувати до дисциплінарної відповідальності прокурора, який здійснював процесуальне керівництво, у випадках виправдання особи або закриття щодо неї кримінального провадження судом. Але це — красива теорія. На практиці за такі речі «винного прокурора» відчутно б'ють гривнею, виносять догани й карають іншими добре напрацьованими способами, не передбаченими чинним законодавством.

Суддя:«Часто під час обшуку забирають те майно, на яке немає переліку, або яке не має значення для цього конкретного провадження, а по інших фактах не внесено. Або ж тоді вносять, але ж майно вважається тимчасово вилученим, і, звичайно, їм потрібно йти з відповідним клопотанням до суду. Або не відразу йдуть і порушують строки — не пізніше наступного робочого дня. Якщо має відношення до кримінального провадження, то тоді вимушений приймати рішення щодо відмови. Така є проблема. Є проблема, коли немає відношення, виносиш зобов’язати, повернути це майно, але люди тоді починають скаржитись, що не повертається майно, і знайти, в кого воно. Слідчий до прокурора посилає, прокурор — до слідчого. І оце — замкнутий круг. І тоді вже кінця краю не найдеш, і ходять по тому замкнутому колу».

Слідчий суддя: «Коли подають клопотання про накладення арешту на майно, то вони пишуть: просимо розглядати без участі власника, оскільки є загроза знищення цього майна або пошкодження.

— Особливо коли воно вже вилучено.

— Так. І тут, знову ж таки, починаєш відмовляти, тому що вони нічим це не аргументують. Просто фраза з кодексу. Воно ж простіше без власника, ніж з власником...»

Прокурор: «...Здебільшого виникають великі питання саме в Печерському суді щодо арешту майна. Вони пішли по такій практиці, що викликають всіх. Навіть якщо ти заарештовуєш мільйонні рахунки, вони відразу їх повідомляють, і за дві години гроші пішли з рахунку — і все. А суд скаже: вибачте, я їхніх прав мушу дотримуватися.

— Як часто у вас, якщо йдеться про арешт майна, без присутності?

— Так ми завжди намагаємося без їхньої участі...»

Особливо складна ситуація з неправомірно вилученим майном, про яке, наприклад, не було зазначено у відповідній ухвалі. 37% опитаних процесуальних керівників підтвердили, що така практика є доволі поширеною.

І ще кілька слів про дотримання прав людини під час обрання запобіжного заходу.

Адвокат: «...Так, цитує обґрунтування, просто цитує, що написано в статті. Суддя вчора йому ставить запитання, це був просто парадокс, каже: «Добре, самі ризики ви назвали, я їх почув, вони є в ст. 177, чим ви їх обґрунтовуєте?». Знаєте, що сказав прокурор? Він каже: «Та нічим я їх не обґрунтовую, немає у мене поки що доказів, щоб обґрунтувати ці ризики, але ці ризики, я вважаю, є, і особі потрібно обрати запобіжний захід — взяття під варту». Суддя каже: «Ви не зрозуміли, мабуть, мого запитання, що ризики є — я не побачив. Я почув, що ці ризики — ви кажете, що вони є, — а в чому вони полягають конкретно? Може втекти? З чого ви взяли, що він може втекти кудись?». «Я не можу конкретно назвати доказів, але я вважаю, що особу треба взяти під варту».

— Тобто зачитуються ті ризики, які в КПК є загальними, і вони просто їх перечитують?

— Він просто читає норму. «Може втекти та може переховуватись від суду або слідства, — суддя питає: — З чого ви взяли, що він може так вчинити?». «Я вважаю, що він може переховуватись від слідства». З того, що робить прокуратура, ще мене вбиває, коли дуже часто прокурори, у Львові принаймні, 90 випадків, коли стоїть і каже: «Особа перешкоджає слідству згідно зі ст. 63, відмовилась від дачі показів...»

Адвокат: «Одне з порушень, яке дуже часто допускається, особливо у справах, де багато підозрюваних осіб, — розглядається клопотання оптом, щодо всіх. Хоча це не передбачено, і це заборонено, і є роз'яснення ВССУ, яке говорить про те, що індивідуально, щодо кожного мають бути наведені аргументи та ризики, моменти, що характеризують.

— Звичайно, окремо по кожному.

— Ні, вони всі купою, семеро осіб, ось усім треба продовжити, тому що обвинувачення тяжке, ризики не пішли, все. А що, вибачте, це люди — абсолютно різні, в одного, може, немає родичів, а в іншого дружина вагітна й семеро дітей? Взагалі нічого не враховується, розумієте? Він сказав: ось це, все до купи...»

Зазначена тенденція щодо відсутності у клопотаннях про обрання запобіжного заходу належного обґрунтування щодо відповідних ризиків виявлена у 372 випадках з 491, що становить близько 76% від кількості досліджених.

Слідчий суддя: «...Фактично, приходячи в суд і підтримуючи такі клопотання, прокурор не може пояснити. Ставиш запитання: у нас же запобіжний захід обирається з метою забезпечення належної процесуальної поведінки, в чому неналежна процесуальна поведінка, що вас спонукало все-таки приходити з таким клопотанням? Тут все, знов ступор, знову ми не розуміємо. «Так треба». А кому треба, нащо треба, ми можемо лише здогадуватися. Прокуратура повинна чітко розуміти, що якщо особа не порушує процесуальної поведінки, навіть коли її підозрюють у вчиненні тяжкого чи особливо тяжкого злочину, то немає підстав навіть порушувати питання про обрання запобіжного заходу. Особа з’являється до слідчого».

Щодо продовження запобіжного заходу.

Слідчий суддя: «...У прокурорів — у нас є семеро підзахисних. Вона пише клопотання, що ризики не зникли. На сторінку написала клопотання. В підсумку: прошу продовжити запобіжний захід на 60 днів тому-то і тому-то. Я кажу: у нас же не оптовий ринок, у нас немає оптових продажів. В одного мого клієнта — 45 епізодів. У другого клієнта — два епізоди, у того — сім, у того — дев'ять. Ну, ти ж якось розмежуй...»

Продовжувати цей сумний перелік можна нескінченно. Але річ у тім, що, як зазначалося на початку, багато що виправити можна швидко та ефективно. І чимало вузьких місць не потребують жодних додаткових витрат з державного бюджету. Значну частину вищенаведених проблем цілком у змозі вирішити, за бажання, генеральний прокурор. А ще — спробувати змінити обвинувачувальний ухил, який занапастив тисячі людських доль, і ця трагічна історія триває. Дати право прокурорам безкарно відмовлятися від звинувачення, коли воно виявляється безпідставним і бездоказовим. Але для цього потрібне розуміння того, чим керуєш, і бажання справді змінити щось на краще. Просто спробувати якісно виконувати свою роботу, навіть якщо за це і не маячить миттєва винагорода і відчутний зиск. І можливо, колись вдячні нащадки назвали б такого діяча генпрокурором третього тисячоліття. А поки що ця вакансія вільна.

 

Читайте також: «Генеральний прокурор — мій керівник, який має останнє слово»



Помітили помилку? Виділіть текст, що її містить, та натисніть Ctrl+Enter
Версія для друку

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ






    Загрузка...