Реформа судової влади України: 2010−2014 роки

Ця частина нашої оповіді присвячена реформі судової влади в Україні у період з 2010 по 2014 рік.

Про те, як починалася реформа судової влади в Україні (1991‒2001 роки), читайте за покликанням.

З подіями наступного періоду реформування судової влади, у 2001‒2010 роках, можна ознайомитись за покликанням.

Судова влада України в період 2010‒2014 років, або Реформа Портнова

Після перемоги Віктора Януковича на виборах 2010 року його команда одразу розпочала відновлювати контроль президента за судовою владою. Рішенням Конституційного суду від 30 серпня 2010 року було повернуто повноваження президента за Конституцією 1996 року. Вказане рішення спричинило загострення соціально-політичного конфлікту в українському суспільстві і викликало значний резонанс у юридичній спільноті, частина якої не визнала його обґрунтованість і легітимність.

В липні 2010 року було ухвалено нову редакцію закону «Про судоустрій та статус суддів» і внесено зміни до основних процесуальних кодексів. Першою великою зміною стало повернення до чотириланкової системи судової влади: місцеві суди — апеляційні суди — Вищі спеціалізовані суди (касаційна інстанція) — Верховний суд України (перегляд справ за винятковими обставинами).

Було ліквідовано військові суди та створено Вищий спеціалізований суд з розгляду цивільних та кримінальних справ України, якому були передані повноваження Верховного суду України щодо касаційного розгляду відповідних справ. Значна частина суддів Верховного суду України перейшла на роботу в новостворений суд. Процесуальні можливості Верховного суду України були максимально можливо обмежені: питання допуску справ до розгляду їх Верховним судом України вирішувалося вищими спеціалізованими судами.

Вирішуючи спір за результатами президентських виборів у 2004 році, Верховний суд України продемонстрував, що може вийти за межі, встановлені для нього іншими гілками влади, і винести політичне рішення навіть у разі відсутності відповідного законодавства. Чинна влада була зацікавлена в тому, щоб Верховний суд України більше не мав навіть шансів почати розгляд подібної справи. Крім того, створення Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних та кримінальних справ дозволяло провести певну фільтрацію суддів при їх переведенні в новий суд: неугодні діючій владі судді не мали шансу на таке переведення.

Остаточно певну опозиційність Верховного суду України до новообраного президента було придушено шляхом показових репресій: голову Військової колегії Верховного суду було звільнено і позбавлено статусу судді (ЄСПЛ у 2013 році зобов’язав державу Україна поновити його на посаді судді), а щодо зятя і доньки голови Верховного суду України Василя Онопенка було відкрито кримінальну справу, і врешті-решт його було звільнено з посади.

Замість децентралізованої системи кваліфікаційних комісій було створено Вищу кваліфікаційну комісію суддів України як постійно діючий орган, що централізовано здійснював діяльність з добору кандидатів у судді, переведення їх із суду в суд та притягнення до дисциплінарної відповідальності. Було запроваджено дуже жорсткі і начебто прозорі механізми відбору кандидатів на посаду судді вперше.

У процесуальному законодавстві новелою стало запровадження автоматизованої системи розподілу справ, яка в порівнянні з раніше існуючою системою розподілу справ головами судів виглядала значно більш справедливою та прогресивною.

Істотні зміни в судовій владі викликало ухвалення нового КПК України. Цей кодекс декларував рівність та змагальність сторін та передбачав досить широкі гарантії прав для підозрюваних та обвинувачених, однак містив у собі й системні недоліки. Зокрема, було запроваджено жорсткий судовий та прокурорський контроль за діяльністю слідчих органів, що трохи зменшило кількість зловживань з боку слідчих, але в рази збільшило документообіг і фактично позбавило слідчі органи самостійності. Було запроваджено повідомчу процедуру відкриття кримінальних проваджень, але водночас позбавлено можливості оскаржувати дії слідчих на цьому етапі досудового слідства.

Результатом таких змін у судовій владі стало значне збільшення навантаження на слідчі органи та, як наслідок, вибірковість правосуддя: належним чином провести досудове розслідування, повідомити про підозру та спрямувати обвинувальний акт до суду слідчий мав можливість лише у випадку, якщо такі дії були узгоджені з його керівництвом, прокурором, який здійснював процесуальне керівництво, та слідчими суддями, які санкціювали ті чи інші слідчі (розшукові) дії.

Відбулися зміни і в системі адвокатури. Було ухвалено закон «Про адвокатуру і адвокатську діяльність», який певною мірою розширив процесуальні права адвокатів і передбачив їх повне виведення з-під впливу держави, а також передачу органам адвокатського самоврядування повноважень надавати особі право на зайняття адвокатською діяльністю та позбавляти її такого права в порядку дисциплінарної відповідальності. Внаслідок цього виникли нові конфлікти і проблеми уже всередині адвокатської спільноти, але це виходить за межі досліджуваної теми.

З формального боку майже всі зміни, які відбувалися в законодавстві, були прогресивними і демократичними. Однак саме в цей період рівень довіри суспільства до судової влади став мінімальним. Для цього існували об’єктивні причини.

Влада в країні була зосереджена в руках однієї політичної сили, яку очолював президент Янукович. Лояльні до нього особи обіймали більшість ключових посад в органах прокуратури, СБУ, МВС, у Вищій раді юстиції, Вищій кваліфікаційній комісії суддів, Державній судовій адміністрації, органах суддівського та адвокатського самоврядування та становили більшість серед суддів Конституційного суду, Верховного та вищих спеціалізованих судів, серед голів апеляційних та найбільш важливих місцевих судів (Окружного адміністративного суду м. Києва, Печерського та Шевченківського районних судів м. Києва тощо).

Якщо за часів президента Кучми уособленням впливу влади на суддів була фігура Медведчука, то за часів Януковича таких фігур стало вже декілька. Зокрема, такими вважалися Сергій Ківалов (керівник Одеської юридичної академії, член Вищої ради юстиції України з 1997 року, голова парламентського комітету з питань правосуддя), Андрій Портнов (юрист, член ВРЮ з 2009 року, заступник голови Адміністрації президента, який був куратором судової реформи), Віктор Татьков (голова Вищого господарського суду України, член ВРЮ з 2010 року, близький друг Януковича), Ігор Темкіжев (голова Вищого адміністративного суду, член ВРЮ), Ігор Самсін (голова Вищої кваліфікаційної комісії суддів, колишній суддя Верховного суду України), за кожним з яких стояли певні групи суддів. Попри певну конкуренцію між ними загалом їхні дії координувалися і не суперечили «генеральній лінії партії влади».

Розглядаючи справу за позовом судді Олександра Волкова до України, ЄСПЛ визнав, що одночасне перебування Ківалова на посаді члена Вищої ради юстиції та голови комітету ВР з питань правосуддя призводило до монополізації контролю за судовою владою. За аналогію такі самі висновки можна зробити і щодо інших членів ВРЮ, які одночасно обіймали високі посади в судовій системі.

Аналізуючи тогочасні можливості політичного впливу на судову владу, слід зазначити, що судді перестали перебувати у прямій залежності від інших гілок влади та отримали формальну юридичну незалежність. Водночас політичний вплив на судову систему не просто залишився, а навіть посилився. Змінилися лише способи впливу — вони стали більш прихованими й опосередкованими. Янукович, на відміну від Кучми, не дозволяв собі публічно давати вказівки чи погрожувати суддям, однак його команда жорстко контролювала всі резонансні судові справи.

Теоретично автоматизована система розподілу судових справ мала забезпечувати випадковий їх розподіл між суддями, однак одразу після її впровадження з’явилися як легальні, так і нелегальні способи втручання в її роботу. В кожній гілці судів з’являлися свої вертикалі з довірених суддів, на яких розподілялися всі важливі справи. Таким чином, була створена система контролю за розглядом важливих справ у судах всіх інстанцій. Суддівська спільнота розділилася на суддів, які входили до «вертикалі», та всіх інших. Ті судді, які були лояльні до влади, отримували певну індульгенцію та мали можливість лобіювати вирішення справ, де вони мали особисту зацікавленість. Решта суддів розглядали лише малозначні справи й постійно перебували під загрозою бути притягненими до дисциплінарної відповідальності чи стати жертвою провокації правоохоронців.

Таким чином, було зроблено спробу монополізувати вплив на всі корупційні відносини в судовій владі: справи, які потенційно могли становити корупційний інтерес, перебували під неофіційним контролем — вони розподілялися на лояльних суддів і мали вирішуватися відповідно до вказівок. Суддям у цій системі відводилася роль мовчазних виконавців.

Перевантаженість українських судів у той період реформування судової влади призводила до постійної затримки у вирішенні спорів та, відповідно, до порушення процесуальних строків розгляду справ. Починаючи з 2010 року це порушення стало однією з тих підстав для дисциплінарної відповідальності, яка могла мати наслідком звільнення судді. Таким чином, було створено ситуацію, коли існувала можливість на розсуд членів ВККС чи ВРЮ абсолютно легально притягнути до відповідальності і звільнити будь-якого нелояльного суддю та прикрити порушення, допущені лояльними. Для цього треба було лише не поспішати з розглядом скарг: строк притягнення судді до дисциплінарної відповідальності становив шість місяців, і після його закінчення провадження за скаргою цілком законно закривалося.

Якщо додати до цього пресинг з боку правоохоронних органів, які почали використовувати у своїй практиці методи провокації, та право вирішального впливу, який органи прокуратури мали при розгляді кримінальних проваджень, то стає очевидним, що владою було створено цілком дієві неофіційні механізми контролю за лояльністю суддів.

Судові процеси проти лідерів опозиції Юлії Тимошенко та Юрія Луценка стали яскравими прикладами нового явища в українській правовій системі — вибіркового правосуддя. З цього приводу в той час особливої популярності набув відомий вислів «Друзям — усе, а ворогам — закон».

Прогалини і колізії в українському законодавстві та часта зміна правових позицій у практиці вищих спеціалізованих судів надавали суддям можливість маніпулювати відповідними нормами. Зокрема, процесуальне законодавство вимагає, щоб судове рішення було належним чином мотивоване. Цьому є логічне пояснення: сторони мають розуміти, чому суд вирішив спір так, а не інакше. Однак характерною судовою практикою України є замовчування судом доказів та доводів, які заважають йому обґрунтувати рішення потрібним чином. Для того щоб не мотивувати причини відхилення таких доказів, судді воліли просто не згадувати про них у тексті судового рішення або обмежувалися формальними відписками на кшталт «інші доводи не знайшли підтвердження».

Автомайдан — квінтесенція несправедливості судової влади

Квінтесенцією несправедливості судової системи того періоду стали справи проти активістів Автомайдану. Справи про адмінвідповідальність серед більшості юридичної спільноти завжди вважалися дрібними і другорядними, і більша їх частина стосувалася порушень правил дорожнього руху. Через величезну кількість таких справ їх розгляд рідко відбувався з жорстким дотриманням всіх формальних процедур, тим більше, що в багатьох випадках сторони не з’являлися або порушник не заперечував свою провину.

Під час акцій протесту 2013‒2014 років працівники ДАІ отримали негласну вказівку складати на активістів протоколи за нібито вчинені ними адміністративні правопорушення, санкція яких передбачала позбавлення права керування автомобілем, а головам відповідних судів було рекомендовано застосовувати такий вид покарання. Загалом працівниками ДАІ було складено близько 600 подібних адмінпротоколів, значна частина яких була просто сфальсифікована. За вказаними протоколами різними судами було постановлено близько 300 рішень про визнання активістів винними та позбавлення їх права керування транспортними засобами.

Це викликало хвилю суспільного обурення. Авторитет судової влади та рівень довіри до системи правосуддя зменшилися до критично низьких показників. Фабрикуючи справи проти активістів Автомайдану, інспектори ДАІ поспішали та часто робили юридичні і фактологічні помилки, але в багатьох випадках судді закривали на це очі. За таких умов складалося враження, що суди замість правосуддя здійснювали лише оформлення матеріалів, які їм передавали органи МВС. Це мало наслідком різку десакралізацію статусу суду як інституції.

(Далі буде)