Звернення
Великий Народ, як і самостійна держава,
визначається не лише спроможністю захистити свої кордони від ворогів.
Умовою існування держави є набуття нового виразу власної,
притаманної лише її Народові форми духовної ідентичності.
Леопольд фон Ранке
Вельмишановний пане Президенте!
Засвідчуючи свою високу повагу до інституту Президента України, виходячи зі смертельної небезпеки, яка нависла над Україною, усвідомлюючи свою відповідальність перед нинішнім та прийдешнім поколінням, намагаючись збавити наш та інші народи світу від величезного і непоправного лиха та людського горя, які несе з собою будь яка війна, повні рішучості у наших спільних та узгоджених діях заради відновлення суверенітету Українського народу, поновлення і збереження миру та забезпечення безпеки, вважаємо своїм обов’язком звернути Вашу увагу на обставини, що вимагають невідкладних дій з Вашого боку як глави держави. Дій виключно у межах повноважень, визначених Конституцією України, бо усе інше не буде гідним великого Українського народу та його тисячолітньої історії державотворення.
СУВЕРЕНІТЕТ
Прагнення Українського народу до власної політичної незалежності є природним правом. Осмислення цього права набуло виразу духовної ідентичності Народу – національної ідеї Українського народу.
Національна держава – це втілення національної ідеї у формі власної державності. Фундаментальною умовою її існування є беззастережне безумовне і безперервне здійснення Народом своєї влади у якості державної.
Конституція України визначає форму державного устрою Української держави, тобто засади її урядової системи – механізму здійснення влади Українського народу як державної. Прийняття чи зміна Конституції України є виключною прерогативою її суверена – Народу України.
Таке право є природним, неподільним і безумовним. Воно не може бути скасоване чи узурповане кимось. Воно є фундаментальною причиною ЗАБОРОНИ змінювати Конституцію в умовах війни.
Суверенітет – це реалізація природного права Українського народу на власну політичну незалежність як безперервний процес здійснення Народом своєї влади у якості державної відповідно та у межах своєї Конституції.
Суверенітет є неподільним, безумовним та безперервним. Його здійснення у повному обсязі є обов’язковою умовою незалежності та спроможності держави.
Відповідно до статті 5, статті 75, статті 83 та частини дванадцятої, статті 85 Конституції України Народ здійснює свою владу через органи державної влади на засадах парламентської демократії як форми урядової системи України.
Парламентська демократія – це такареспубліканська форма урядової системи, у якійголову уряду призначає парламент.
(Надання Верховною Радою згоди на призначення Прем’єр-міністра України Президентом, як це було, відповідно до частини 12, статті 85 Конституції України у редакції 1996 року є тут тотожним, бо вирішальним для визначення форми та засад урядової системи парламентською демократією є, насамперед проголошення України республікою (стаття 5) та Верховної Ради – парламентом України (стаття 75)!)
Україна, відповідно до статті 5 Конституції України є республікою.
Відповідно до статті 75 Конституції України єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент – Верховна Рада України, яка (відповідно до статті 83 та частини дванадцятої, статті 85 Конституції України Конституції України)призначає Прем’єр-міністра та увесь склад Кабінету Міністрів України.
Стаття 113 Конституції України визначає Уряд України «вищим органом у системі органів виконавчої влади», який забезпечує державний суверенітет (відповідно до частини першої, статті 116 Конституції України).
Таким чином, відповідно до Конституції України механізм здійснення владиУкраїнського народу як державної (здійснення суверенітету) спирається на два фундаментальних принципи:
1) демократичний принцип – легітимність уряду забезпечена виключно шляхом демократичних (вільних, на основі загального, рівного і прямого виборчого права) виборів;
2) республіканський принцип –Прем’єр-міністра та увесь склад Кабінету Міністрів України призначає Верховна Рада України, оскільки демократичні вибори уряду безпосередньо (прямі вибори уряду), самі по собі не гарантуватимуть політику (такого) уряду такою, що буде спрямована на створення умов, необхідних для досягнення добробуту людей як можливості реалізації їх природного права прагнути щастя.
Сукупність безумовного дотримання та беззастережного виконання цих обох принципів у повному обсязі є фундаментальною умовою здійснення суверенітету Українським народом.
Це означає, що суверенітет може здійснюватися виключно за умови беззастережної легітимності органів державної влади, через які народ здійснює свою владу як державну. Втрата легітимності навіть одного з них автоматично веде до втрати можливості здійснювати свою владу як державну у повному обсязі, тобто до втрати суверенітету Українського народу.
Характерними рисами пануючого зараз в Україні політичного класу є:
цілковите ігнорування власної відповідальності за стан справ в Україні та відсутність усвідомлення, що вони є справжньою його (стану) причиною;
відмова від ініціювання конструктивного суспільного та політичного діалогу, щодо визначення важливих викликів (війна, мир, пенсії, тарифи, економіка, інфраструктура, культура тощо) та адекватних відповідей на них, тобто дискусії про політику, мандат на реалізацію якої вони просять на виборах;
правовий нігілізм,яскравим прикладом чого є, зокрема, Ваші укази та призначення на посади в АП, СБУ, Генеральному штабі ЗСУ, спеціальних службах тощо;
відсутність якісної відмінності між урядом та опозицією і це не лише через те, що усі вони (Президент, члени Уряду, депутати ВР, АП тощо – тобто, весь політичний клас) називають (та самі вважають себе)владою, а через те, що вони здійснюють владні повноваження, порушуючи засади, які визначають легітимність цих органів державної влади.
Відмовляючись від власної відповідальності за поганий стан демократії та кризу правової держави; приховуючи за відсутністю суспільного і політичного діалогу свою неспроможність на його ведення як конструктивного; підмінюючи нездатність формулювати відповіді на виклики, перед якими стоїть Український народ (реальну політику), популістськими, здебільшого демагогічними гаслами; замовчуючи свою цілковиту залежність від олігархічних ЗМІ та самих олігархів, продаючи їм фактично послуги у здійсненні державної влади від їхнього імені, нинішній політичний клас України свідомонищив легітимність органів державної влади, унеможливлюючи здійснення суверенітету її Народом!
Відповідно до частини першої статті 17, частини першої статті 65 Конституції України, відновлення умов для здійснення суверенітету в повному обсязі, як і його захист усіма можливими засобами є справою всього Українського народу і обов’язком кожного громадянина України, у тому числі і Ваша, Вельмишановний панеПрезиденте.
Необхідність негайного початку процесу відновлення таких умов – це одна із обставин, що змусила нас, при засвідченні усієї належної поваги до посади Президента України, звернутись до Вас з нагадуванням про необхідність зосередитися над вивченням та усвідомленням Вами функцій, повноважень та обов’язків, що покладає на Президента Конституція України.
Ваша спроможність це зробити визначить Ваше місце в історії України.
Це є тим «виходом із власної незрілості» (Immanuel Kant) як стану залежності, неспроможності до самовизначення та усвідомлення особистої відповідальності, у якому Ви перебуваєте виключно «зі власної вини».
Зрілість державного мужа – це вираз внутрішньої і зовнішньої здатності до самовизначення і осмислення особистої відповідальності не лише за себе, свою родину та знайомих, а за всю країну, Президентом якої Вас обрали. Зрілість – це стан незалежності. Виключно її наявність надає Вам право говорити від імені України та визначає спроможність піклуватися про неї.
Це і є та лінія, що відділяє зараз:
Ваше майбутнє як державного мужа, що зумів забезпечити бездоганним виконанням своїх повноважень та обов’язків Президента України можливість відновлення умов для здійснення Українським народом свого суверенітету як мирного демократичного процесу трансформації України у національну державу;
від
історичного небуття в списку тих, хто ним так і не став, чим зрадив Український народ, вважаючи, що має право свавільно володарювати в Україні або дати можливість це робити комусь іншому через себе.
Українська держава може існувати як суверенна і незалежна лише в формі національної держави Українського народу. Безперервний процес здійснення своєї влади у якості державної на підставі та у межах власної конституції (тобто, здійснення суверенітету) робить нас Нацією, «існування якої – це щоденний плебісцит» (Ernest Renans) за право нею бути!
Тисячолітня історія державотворення України містить багато важливих уроків, без усвідомлення яких, усі наші мрії про політичну незалежність Українського народу, так і залишаться нереалізованими.
В основі всіх наших роздумів про майбутнє України лежить розуміння, що воно є можливим виключно за умови, що Український народ відновить у повному обсязі, здійснюватиме та захистить свій суверенітет, спираючись для цього у тому числі на міжнародне право, а також на спільні та узгоджені з демократичними країнами світу і міжнародними організаціями, як ООН, ЄС та НАТО дії.
ВІЙНА РОСІЇ – ДВА ВИМІРИ
«Війна – це продовження політики іншими засобами»
Карл фон Клаузевіц
Щоб унеможливити реалізацію природного права Українського народу на політичну незалежність, тобто запобігти процесу становлення України як національної держави, Росія спланувала, розв’язала і веде війну проти України.
Ця війна має два виміри, які визначають її характер:
війна, що спрямована на знищення легітимності органів державної влади та збереження досягнутого status quo, за якого здійснення суверенітету Українським народом є неможливим;
війна, що порушує міжнародний мир та базові принципи міжнародного права, у тому числі відповідні конвенції, щодо правил ведення війн та відповідальності за цивільне населення і полонених.
Дії Російської Федерації становлять смертельну загрозу для безпеки усього світу. Усвідомлення цієї небезпеки тісно пов’язане з необхідністю визнання дій Росії війною; визнання не лише офіційного, а насамперед як умов, у яких політичні процеси, що є звичайними для мирного часу, в умовах війни мають іншу форму або взагалі не відбуваються.
За відсутності визнання стану війни, Росія не може бути визнана відповідно до міжнародного права агресором, тобто стороною конфлікту, яка порушила міжнародний мир та зобов’язана, раз веде війну, безумовно дотримуватися міжнародних конвенцій, щодо правил ведення війн та відповідальності за цивільне населення і полонених.
На прикладі так званого «Мінського процесу» добре видно, що попри усю важливість та очевидну необхідність переговорів щодо негайного припинення вогню, так довго, поки Росія не є суб’єктом такого переговорного процесу, тобто офіційно визнаною стороною конфлікту – агресором, що порушив міжнародний мир, будь-які переговори варто розглядати виключно, як черговий засіб ведення війни Росії проти України.
Фактично контролюючи формат перемовин «Мінського процесу» від самого початку, Росія використала його для того, щоб отримати від українського уряду не лише офіційну індульгенцію за війну; вона перетворила його на свого спільника у її здійсненні!
Історична роль «Мінського процесу» полягає насамперед у тому, що це був старт нової стадії війни, де знищення легітимності органів державної влади стало справою і тих, хто дав згоду на участь в перемовинах у Мінську без того, що їх стороною є Росія як агресор!
Не визнаючи війною доконані факти здійсненої Росією збройної агресії, серед яких чисельні масштабні військові операції Росії (із захоплення, знищення та затоплення українських військових човнів, аеродромів та аеропортів, військових баз, військові операції біля Дебальцеве, Іловайська, Савур-могили, Донецького аеропорту тощо) та анексію Криму актами збройної агресії органи державної влади України втратили свою легітимність, перетворившись тим самим на інструмент здійснення цієї агресії.
Знищення легітимності органів державної влади України, автоматично веде до втрати суверенітету її народу; дозволяє фактично захопити територію України без того, що Росія як агресор змушена нести за це відповідальність та прийняти на себе обов’язок дотримуватися міжнародного права, щодо правил ведення війн та відповідальності за цивільне населення.
Характер воєнних операцій Росії, яким фактично дав старт «Мінськ», спрямований на знищення суверенітету України шляхом ініціювання та реалізації політичних та суспільних процесів у ній, метою та результатом яких є знищення умов для відновлення легітимності органів державної влади України, визначає нинішню війну, як гібридну.
Тепер усі політичні процеси в Україні підпорядковані виключно логіці збереження досягнутого спільними зусиллями Росії та органів державної влади України, status quo, за якого здійснення суверенітету Українським народом є неможливим.
КОЛАБОРАЦІОНІЗМ
Колабораціонізм, тобто співпраця з ворогом в умовах збройного конфлікту, англійською Quisling, має декілька форм. Заперечення наявності стану війни – це центральна з них, що має виправдати (міждержавну) співпрацю (в усіх її формах) уряду держави, проти якої здійснено збройну агресію, та уряду держави, що її здійснила.
Через заперечення об’єктивного стану війни, що виражається зокрема у бездіяльності (невиконанні обов`язків, покладених Конституцією на відповідну посадову особу у випадку війни (збройного конфлікту)), або у діях, що можливі лише за умов відсутності стану війни,– таких як вибори до органів державної влади (зокрема, вибори до ВР, відповідно до частини четвертої, статті 83) чи внесення змін до Конституції (відповідно до статті 157 Конституції України),– вони сприяють продовженню війни (адже такими діями вони не визнають наявність стану війни), чим стають дієвою її (війни) частиною, перетворюючись на інструмент її здійснення.
Фактами заперечення об’єктивного стану війни органами державної влади України є:
відповідні заяви та рішення Кабінету Міністрів України щодо продажу електричної енергії в Криму і на Донбасі та інших форм торгівлі з суб’єктами, що знаходяться на окупованих Росією територіях (і не тільки українських, а і сусідніх держав, зокрема Республіки Молдова) або з Росією тощо;
рішення судів України, де уряд України, як відповідач, заперечував факт війни і суди виносили рішення на користь такого заперечення. Таких судових рішень було упродовж п’яти довгих років війни чимало. До таких слід віднести також ВСІ рішення Конституційного суду, якими він дозволив внесення змін до Конституції України (попри заборону самої Конституції це робити, якщо держава знаходиться у стані війни). Сенс внесення таких змін до Конституції, очевидно полягав не в необхідності внесення власне цих змін до неї, а у самому факті їх здійснення – Конституційний суд України дозволив початок процедури внесення змін, чим засвідчив нібито відсутність стану війни(за якого внесення змін до Конституції, відповідно до статті 157 Конституції України було би неможливим);
Лист МЗС України за №414/22-196/54-347, що 28 лютого 2014 року був спрямований Урядом України до МЗС Росії. У ньому Уряд України двічі «засвідчує свою повагу Урядові Російської Федерації» та вважає, що »…має честь повідомити МЗС Російської Федерації про загострення в Україні внутрішньополітичної ситуації…»!!! Слова Уряду України, що він «користується цією нагодою, щоб поновити МЗС Російської Федерації запевнення у своїй високій повазі», на фоні того факту, що на цей день вже відбулося силове захоплення російським спецназом приміщень Верховної ради та уряду Автономної республіки Крим, вказують на те, що це не була нота протесту, як цього вимагає дипломатичний протокол у випадку, коли підрозділи збройних сил Росії захопили приміщення органів державної влади України, полонивши тим самим громадян України, що були там на цей момент. Це ОФІЦІЙНА відмова Уряду України визнавати такі дії Росії збройною агресією!
Безсумнівними фактами заперечення об’єктивного стану війни є ВашУказ від 21 травня 2019 року № 303/2019 «Про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України та призначення позачергових виборів» і рішення Конституційного Суду України від 20 червня 2019 року № 6-р/2019.
Перераховані вище факти стосуються судових та політичних процесів в середині України. Їх варто доповнити запереченнями факту війни, засвідчених органами державної влади України за її межами.
Серед таких, беззаперечно контракти, укладені Урядом України (чи з його дозволу) на постачання та транзит електричної енергії на окупований Росією Крим та на окуповану Росією частину Республіки Молдова (відповідно до Рішення Конституційного суду Республіки Молдова від 2 травня 2017 року частина її території (Придністров’я) визнана такою, що окупована Росією); контракти на продаж Росії та на придбання зброї у Росії, її (зброї) частин, вузлів чи комплектуючих деталей, зокрема ракетних двигунів та деталей до них, вузлів гелікоптерів тощо; категорична відмова Уряду України денонсувати Міжурядову угоду про безвізовий режим з Росією та ініціювати денонсацію більше ніж 370 інших угод з РФ та її урядом.
Особливе місце тут, у якості прикладу займає позов Уряду України до Міжнародного Трибуналу ООН з морського права, що у Гамбурзі, через події у Керченській протоці від 25 листопада 2018 року. Сам текст позову та виступ уповноважених Урядом України представників перед Трибуналом мав переконати Трибунал, що ці події не носили характер воєнних дій.
Варто звернути увагу на ту обставину, що події у Керченській протоці 25 листопада 2018 року не можуть не бути епізодом війни, якщо Україна офіційно визнає анексію Криму збройною агресією, внаслідок якої уся Керченська протока попала у зону окупації її Росією!
Але у такому випадку Міжнародний трибунал з морського права не міг би розглядати цю справу. І головною причиною для цього є той факт, що Україна у Законі України «Про Ратифікацію Міжнародної конвенції з морського права 1982 року та Угоди про імплементацію частини XI Конвенції Організації Об’єднаних Націй з морського права 1982 року» від 3 червня 1999 року № 728-XIV « ... не визнає обов’язкових процедур, які ведуть до обов`язкових рішень, для розгляду спорів щодо розмежування морських кордонів, спорів, пов’язаних з історичними затоками, та спорів стосовно військової діяльності».
Маємо зауважити, що УСІ позови, що подавала Україна (її Уряд) до міжнародних судів, з 2014 року аж донині, вказували виключно на необхідність розгляду суперечок між Україною та Росією, що пов’язані з порушеннями міжнародних угод та зобов’язань, що з них випливають! У жодному з позовів Україна не вказувала на здійснену Росією збройну агресію!
Наведені тут факти дозволяють зробити висновок, Уряд України не визнаючи анексію Криму, військові операції Росії та окупацію частини території Донбасу війною, свідомо сприяє здійсненню та продовженню війни; унеможливлює правову визначеність статусу бійців ЗСУ, що приймають участь у захисті України, статусу полонених, захоплених Росією та комбатантів, що воюють на її боці!
МІЖНАРОДНИЙ МИР
Підтримувати міжнародний мир і безпеку і з цією метою приймати ефективні колективні заходи для запобігання та усунення загрози миру і придушення актів агресії або інших порушень миру і проводити мирними засобами, в згоді з принципами справедливості і міжнародного права, залагоджування або вирішення міжнародних суперечок або ситуацій, які можуть призвести до порушення миру.
Статут Організації Об’єднаних Націй
Початком війни має вважатися день, коли було прийняте рішення розпочати її планування. Ми зараз ще не маємо можливості достеменно назвати цю дату. Очевидно, що вона лежить наприкінці минулого тисячоріччя, якщо аналізувати її (війни) нинішню фазу та сягає на сотні років назад, якщо брати до уваги дії Московії, спрямовані проти реалізації природного права Українського народу на політичну незалежність, тобто проти становлення його національної держави.
Війнаформально триватиме аж до моменту, поки згідно з нормами міжнародного права Росія буде визнана державою, що порушила міжнародний мир, вчинивши збройну агресію проти України.
Порушення міжнародного миру, планування та здійснення збройної агресії (відповідно до Статуту ООН, Женевських конвенцій 1949 року та Резолюції 3314 (ХХІХ) Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1974 року, Статті 8 біс Римського Статуту міжнародного кримінального суду) – це злочин проти усього людства!
Забезпечити відновлення міжнародного миру та безпеки – це справа й обов’язок усієї світової спільноти. Для цього уповноважені органи усіх міжнародних організації, зокрема таких як ООН, ОБСЄ, НАТО, ЄС, ПАРЄ мають зробити усе належне для того, щоб змусити РФ негайно припинити вогонь, звільнити захоплені території та усіх полонених, а за тим – укласти угоду про мир з Україною, зі статусом міжнародної, що врахує провину за порушення Росією міжнародного миру та змусить відшкодувати всі збитки, яких вона завдала Україні війною, в усіх її проявах.
До моменту вступу в силу угоди про мир, як невід’ємної складової частини міжнародного права, маємо кваліфікувати усі процеси, дії та заяви органів державної влади України, Президента України та їх представників, виходячи з того, що Україна, перебуває у стані війни з Росією.
Відповідно до визначення війни згідно з нормами міжнародного права, зокрема Статуту ООН та Римського статуту міжнародного кримінального суду, вся політика Російської Федерації щодо України має кваліфікуватися як воєнні дії.
Слід зазначити, щоз моменту офіційної Заяви про право на оборону відповідно до статті 51 Статуту ООН, спрямованої Урядом України до ООН, міжнародно-правовий статус Росії буде автоматично визначено таким, що Російська Федерація є стороною конфлікту, яка порушила міжнародний мир, здійснивши збройну агресію проти України, чим беззаперечно є доконаний факт анексії нею Криму та окупації частини території Донбасу.
Визнання дій Росії щодо України збройною агресією як процедури, передбаченої для цього міжнародним правом – це фундаментальна умова для мирного процесу відновлення суверенітету Українського народу за безпосередньої участі міжнародної спільноти у ньому.
Така процедура передбачає наявність офіційного визнання Україною самого факту здійсненої проти неї збройної агресії, як факту порушення міжнародного миру (де-юре це свідчення, що анексії Криму не відбулося внаслідок невдалої воєнної операції самої України, що означало би, що вона порушила міжнародний мир першою) та офіційного звернення Уряду України до ООН про надання допомоги Україні (у тому числі технічної) в організації її (у тому числі колективної) оборони.
Укладання мирної угоди, яка має стати частиною міжнародного права, можливе лише в ході публічного міжнародного процесу, тобто за умови, коли підготовка (обговорення, формулювання) текстів і здійснення процедури її прийняття, шляхом належної ратифікації, спиратиметься на Конституцію України та міжнародне право, незалежно від того, як до цього ставиться Москва зараз (тобто визнає вона свої дії війною, чи ні).
Початок цього процесу, наголосимо ще раз, вимагає дотримання процедури (визнання дій Росії щодо України збройною агресією), зазначеної вище, результатом якої має стати:
офіційне, оформлене у належній формі (тобто у відповідності до норм Конституції України та міжнародного права, зокрема Статуту ООН та Римського статуту міжнародного кримінального суду) визнання Україною самого факту здійсненої проти неї Росією збройної агресії, без визначення дати її початку, якщо така відбулася без офіційного оголошення Росією війни Україні.
Не обмежуючи початок війни якоюсь умовною датою ми дамо органам слідства Міжнародного кримінального суду можливість притягнути до відповідальності тих, хто давав наказ про початок планування нинішньої (фази) війни.
При цьому маємо розуміти, що війна є об’єктивним фактом, який існує незалежно від того, чи його визнає Уряд, якийсь інший орган державної влади або Президент України.
ПРАВО НА ОБОРОНУ
І якщо нашою відповіддю на застосування воєнної сили Росією, крім відновлення боєздатності українських збройних сил, мало би стати звернення до ООН про допомогу в організації оборони, у тому числі колективної, що автоматично означало би визнання стороною конфлікту Росії, яка порушила міжнародний мир, то відповіддю на гібридну складову її воєнних операцій, спрямованих на знищення легітимності органів державної влади України, має стати створення належних умов для відновлення їхньої легітимності.
Наявність легітимності органів державної влади визначається не лише відповідністю засадам Конституції процедури їх формування (принцип демократичної легітимації) та спроможністю виконувати ті функції, що покладені на них Конституцією (республіканський принцип), а і безумовною незалежністю один від одного та від кого би це не було, як то Президента, олігархів, ЗМІ, урядів інших держав тощо.
Для цього Парламент має бути легітимним, тобто спроможним сформувати урядову більшість та уряд зі свого складу. Це означає, що виборів, як процедури демократичної легітимації парламенту, недостатньо. Його легітимність визначається спроможністю здійснити у повній мірі республіканський принцип – сформувати уряд, до складу якого можуть увійти виключно ті депутати, що набули мандату для роботи у законодавчому органі державної влади у складі фракцій тих політичних сил, що увійшли до складу урядової більшості.
УРЯДОВА КОАЛІЦІЯ
Однією із умов реалізації парламентом республіканського принципу, є чітке функціональне розмежування між урядовою більшістю і опозицією.
Якщо урядова більшість може бути сформована однією політичною силою, то додаткова процедура легітимації програми уряду, сформованого нею, не проводиться. Адже уряд формується політичною силою, програма якої на виборах отримала мандат на формування уряду.
Якщо урядову більшість можна сформувати лише через формування коаліції двох і більше політичних сил, що мають свої фракції у парламенті, то програмою такого уряду є так звана коаліційна угода.
Урядові коаліції можуть створити лише ідеологічно близькі політичні партії. Коаліційна угода є максимально можливим перетином тих положень програм цих партій, на реалізацію яких вони отримали мандат на виборах.
Коаліційна угода завжди вимагає додаткової процедури демократичної її легітимації як програми коаліційного уряду. Цю функцію здійснює найвищий орган політичних партій, що входять до складу урядової коаліції, визначений статутом партії – з`їзд партії.
Саме після затвердження з’їздами політичних партій, скликаних на умовах дотримання належних процедур (районі конференції та збори місцевих осередків партії делегують своїх представників), коаліційної угоди вона набуває статусу програми коаліційного уряду.
Тим самим, з’їзди тих політичних партій, що отримали мандат на формування уряду, своїми рішеннями від імені усього суспільства надають програмі коаліційного уряду належну демократичну легітимацію, бо це випливає із самої логіки їхньої перемоги на виборах.
Ця засада та процедура, що нею визначена, вимагає, щоб до складу парламенту потрапляли виключно політичні партії, а не просто окремі громадяни, що не зможуть увійти до фракції політичної партії, бо не є членами цих партій.
Це стосується у однаковій мірі, як фракції урядової більшості, так і парламентської опозиції. Остання не зможе виконувати функцій здійснення демократичного контролю за органами виконавчої влади, якщо не буде сформована як фракція політичної партії.
Порівнюючи наведену тут процедуру формування парламенту та уряду, які визначені засадами чинної Конституції України, з тим, як відбувалося формування та функціонування цих органів державної влади в Україні в останні десятиліття, стають очевидними системні процеси, спрямовані на знищення їхньої легітимності.
Це дає можливість стверджувати, що закон про політичні партії, закон про регламент Верховної ради, закон про вибори, тобто усі закони, що покликані визначити процедуру формування і функціонування парламенту та уряду, як центральних органів державної влади, були свідомо сформульовані та прийняті з порушенням засад Конституції України такими, щоб не допустити легітимності органів державної влади ні на стадії формування цих органів, ні на стадії виконання ними їхніх конституційних функцій.
Так, закон про політичні партії не визначає чітко статус загальноукраїнської політичної партії та не вимагає наявності місцевих осередків партії, що мають статус юридичної особи. Це призвело до абсурдної ситуації, коли політичні партії існують лише на папері, щоб отримати державне фінансування на свою нібито статутну діяльність. Партія при цьому реально складається із однієї організації, що має статус юридичної особи.
Апогеєм процесу системного знищення умов легітимності органів державної влади як на етапі створення, так і на етапі виконання конституційних функцій, є Закон про Регламент Верховної ради, який залишився без суттєвих змін ще з 2010 року.
Усвідомлення цього факту, вказує на те, що суверенітет Українського народу знищувався системно!
Ті політичні партії, які висловили публічно свою безумовну і беззастережну згоду на участь у дострокових виборах до Верховної Ради України, призначених на 21 липня 2019 року, своєю участю у такому виборчому процесі свідомо сприяють продовженню війни, перетворюючись на інструмент її здійснення.
Вони зацікавлені у проведені дострокових виборів до парламенту у липні 2019 року лише за умови, що не буде змінено умов їх проведення на такі, що гарантуватимуть легітимність Верховної ради!
Цим вони прагнуть запобігти налагоджуванню необхідної, ефективної, визначеної засадами парламентської демократії співпраці Президента України та Верховної ради, адже це заблокує прийняття важливих для України рішень, серед іншого:
ратифікацію Римського статуту міжнародного кримінального суду;
скасування Урядом України Міжурядової угоди з РФ про безвізовий режим;
низки звільнень та призначень на посади в органах державної влади – спецслужбах, Національному банку, прокуратурі, місцевих державних адміністраціях тощо.
Насправді вони намагаються зберегти умовний рейтинг, якого досягли лідери цих політичних сил на президентських виборах як їх відносний результат або той, що публікують як технологію маніпуляції належним олігархам ЗМІ – адже вказується на рейтинг політичних сил, яких ще не існує в природі.
Вони хочуть отримати можливість скористатися з права (відповідно дочастини 11 статті 107, Закону України «Про вибори народних депутатів України») не подавати декларацію про майно, доходи, витрати і зобов’язання фінансового характеру кандидатами у депутати, адже її подання не передбачене під час позачергових виборів.
Вони пробують приховати за нетривалою виборчою кампанією той факт, що у них відсутні не лише реальні осередки партії на місцях, а й реальні відповіді на виклики і проблеми, перед якими опинилася Україна, на вирішення яких вони можуть попросити на виборах до Верховної ради мандат, як на програму уряду;
Вони намагаються зберегти і продовжити традицію корупції у політичних партіях у формі продажу місць у закритих списках політичних партій, що є формою колабораціонізму; чим грубо порушують норми Конституції; нехтують фундаментальними засадами етики та християнської моралі; унеможливлюють набуття Верховною радою належної, визначеної засадами Конституції України ЛЕГІТИМНОСТІ.
А тим часом перевертні
Нехай підростають
Та поможуть москалеві
Господарювати,
Та з матері полатану
Сорочку знімати.
Помагайте, недолюдки,
Матір катувати.
Тарас Шевченко
Вельмишановний пане Президенте!
Засвідчуючи Вам свою повагу, виконуючи свій обов’язок перед Українським народом, нагадуємо Вам про необхідність отримання Вами належної допомоги від Конституційного суду України в частині тлумачення Ваших повноважень, як глави держави.
При усій належній повазі, яку засвідчуємо Вам цим листом, беремо на себе відповідальність нагадати Вам, що Президент України не є органом державної влади. Український народ обирає свого Президента, і Ви тут не євинятком, виключно як «гаранта державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина»!
Український народ не здійснює свою владу через Президента! Суверенітет Народу здійснюється виключно через парламент, уряд та суди, легітимність яких ми маємо негайно відновити. Ви обрані Українським народом, щоб гарантувати йому можливість це робити у мирний спосіб на підставі процесу демократичної легітимації.
На підставі статті 102 Конституції України просимо Вас зосередитися на беззастережному виконанні своїх обов’язків, визначених та обмежених Конституцією України, спрямованих на відновлення та захист суверенітету України.
Для цього потрібно невідкладно:
керуючись необхідністю негайного відновлення умов для здійснення всеосяжного і безумовного суверенітету Українського народу, що реалізується виключно шляхом здійснення його влади у якості державної;
спираючись виключно на засади конституціоналізму, Конституції України та норм чинного міжнародного права, зокрема Статуту ООН, Хартії ООН з прав людини, Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, низки інших міжнародних договорів, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України (відповідно до статті 9 Конституції України);
усвідомлюючи, що наразі, через відсутність внесення змін до законів, що покликані визначити та забезпечити легітимність процесу формування парламенту, колабораціонізм та корупцію в органах державної влади і парламентських політичних партіях відсутні умови для проведення виборів до Верховної ради такими, що забезпечили би демократичну легітимність самого процесу виборів і спроможність Верховної ради сформувати зі свого складу Уряд України, який отримав би належний мандат на реалізацію своєї програми;
1. Скасувати свій Указ від 21 травня 2019 року № 303/2019 «Про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України та призначення позачергових виборів».
2. Відмовитись публічно від закликів до участі у виборчому чи політичному процесі та будь-якої підтримки тих політичних партій, що не є демократичними за своєю суттю, існують виключно формально, завдяки корупції у системі органів державної реєстрації, адже не пройшли належного, визначеного засадами парламентської демократії процесу їх формування (були «придбані» у когось, «отримані у подарунок», наче політична партія – це село з кріпаками, поводирем яким само названий «лідер» себе оголосив), та не спроможні через це виконувати функції, що покладені на них Конституцією України або свідомо порушують норми Основного Закону України.
3. Ініціювати розробку законопроектів про внесення змін до законів, що визначають легітимність органів державної влади, на етапі як їх формування, так і здійснення ними функцій, покладених на них Конституцією України, зокрема: закону про вибори, закону про політичні партії, закону про Регламент Верховної ради.
Першочергові зміни до законів мають сприяти створенню умов для відновлення легітимності органів державної влади, як єдиного інструменту здійснення влади суспільства у якості державної (реалізації права на суверенітет Українського народу). Серед таких, мають бути, зокрема:
скасування застави для участі у виборах для політичних партій, що мають статус демократичних загальноукраїнських, та спираються на зареєстровані у статусі юридичних осіб осередки партії у всіх адміністративно-територіальних одиницях в Україні;
скасування права на участь у виборах тих політичних партій, навіть після зміни їхньої назви, лідери яких продавали місця у списку партії, що отримували кошти із бюджету України до 2019 року включно;
скасування права на участь у виборах тих політичних партій, навіть після зміни їхньої назви, що заперечували об’єктивне існування стану війни з Росією, чим сприяли її здійсненню та продовженню, що є фактом їх свідомого колабораціонізму;
визначення однозначної і діючої для усіх однаковою мірою кваліфікації для участі політичних партій у виборах, основою якої є її та місцевих осередків партій суб’єктність, тобто такий статус партії, як демократичної та загальноукраїнської, що спирається на зареєстровані (у статусі юридичних осіб) осередки партії у всіх адміністративно-територіальних одиницях в Україні;
запровадження безумовного і для усіх без винятку чинного єдиного правила, за яким політичні партії можуть висувати для участі у виборах виключно членів своєї партії, робити це виключно рішенням уповноважених органів тих осередків партії (зі статусом юридичної особи, для забезпечення легітимності органу влади, до складу якого висувається кандидат), де цей кандидат був прийнятий до її лав;
запровадження безумовного і для усіх без винятку чинного єдиного правила, за яким політичні партії формують свій список кандидатів для участі у виборах до усіх органів державної влади виключно як відкритий, тобто такий, що формується де-факто і де-юре у процесі виборів, як їхній результат;
запровадження безумовного і для усіх без винятку єдиного правила, за яким політична партія може брати участь у виборах лише у випадку, якщо визначиться зі своїм кандидатом на посаду голови уряду, що має очолити список партії та не має права відмовитися від свого мандату, та прийняття її з’їздом програми уряду, що має бути реалізована у випадку, якщо партія зможе сформувати відповідну фракцію у Верховній раді, яка має абсолютну більшість від її складу;
запровадження безумовного і для усіх без винятку єдиного правила, за яким політична партія може брати участь у виборах лише тоді, коли кожен з її кандидатів оприлюднив не лише інформацію про свій фінансовий стан, включаючи фінансові зобов’язання свої, родичів та фірм, що з ним(и) пов’язані, а інформацію про розмір сплачених ним(и) податків за останні 5 років в Україні та в інших країнах, де працювали фірми, що з ним пов’язані;
запровадження процедури формування Уряду України, що відповідає засадам конституціоналізму, парламентської демократії та аналогічна тим, що діють у країнах ЄС, за якими, зокрема:
уряд формується виключно внаслідок виборів до Верховної Ради України, з її членів та фракцією політичної партії, що має абсолютну більшість;
у разі відсутності фракції, що має абсолютну більшість, формується Урядова коаліція з двох або більше фракцій політичних партій у Верховній раді;
коаліційна угода – це програма уряду, що має бути затверджена двома третинами делегатів позачергових з’їздів тих політичних партій, фракції яких увійшли до складу урядової коаліції;
вихід та перехід депутата до фракції, яка перебуває в опозиції, тобто, такої, що не увійшла до складу урядової коаліції, не може порушувати набутого у результаті виборів статусу (більшості) урядової фракції або урядової коаліції. Це означає, що його голос не може бути врахований при голосуванні у якості визначального для визначення наявності абсолютної більшості у фракції, що є урядовою або фракцій, що увійшли до урядової коаліції;
члени уряду залишаються членами парламенту на весь термін роботи уряду, і працюють у складі уряду;
кожен міністр отримує у якості заступників таку кількість парламентських державних секретарів, скільки фракцій політичних партій увійшло до складу урядової коаліції; одного державного секретаря, що є головою апарату міністерства та чиновником найвищого рангу у ньому. Персоналії парламентських державних секретарів визначають фракції політичних партій, що увійшли до складу урядової коаліції, а державного секретаря, голови апарату міністерства – міністром цього міністерства, за умов наявності у такого кандидата на цю посаду належної кваліфікації.
Сукупність таких Ваших дій закладе початок створення умов для процесу відновлення державного суверенітету Українського народу, становлення України, як Національної держави.
Безумовне дотримання засад парламентської демократії та конституціоналізму, тобто визнання права формувати і контролювати органи державної влади виключно за Українським народом, а не окремими групами і кланами, що використовують свою економічну могутність для того, щоб цього не допустити – це наш єдиний шанс! Лише такий, демократичний за суттю і мирний за своєю формою, процес трансформації виведе Україну на той омріяний багатьма поколіннями Українців незворотній шлях до Європи!
Ми маємо обов’язок це зробити! І не лише тому, що це як право і обов’язок записано у нашій Конституції! Ми винні це тим, хто віддав життя за наше право на це, за омріяну нами усіма вільну і успішну Україну!
Зараз ми усі несемо відповідальність за те, чи матимуть шанс прийдешні покоління Українців повести Україну далі, зробити її рівною серед рівних у великій родині демократичних країн Світу.
Легітимні органи державної влади, що обрані (парламент та ради) та сформовані на підставі демократичних процедур (Уряд та виконавчі органи влади) – ще не є безпосередньо вирішенням нагальних проблем, як-от погане медичне забезпечення, відсутність справедливості у тому числі соціальної, високі тарифи, низький рівень освіти та високі податки. Ні!
Це виключно передумова, за якої суспільство зможе саме визначити спосіб їх вирішення (політика і програма уряду), надаючи для цього мандат тим, хто спроможній їх (вирішення) реалізувати на основі закону, що є однаковим для усіх, незалежно від рівня матеріальних статків чи соціального стану.
Це лише перший крок, серед тисяч і мільйонів тих, що нам ще доведеться зробити як нації на нашому шляху до Європи!
Якщо Ви дійсно прагнете закінчення війни, що веде Росія, то докладіть усіх зусиль, щоб створити умови для відновлення суверенітету Українського народу, шляхом відновлення легітимності органів державної влади України, через які суверенітет здійснюється.
Ми маємо спиратися виключно на мирний демократичний процес формування органів державної влади України, легітимність яких визначається не лише самим процесом їх формування, а і забезпеченням здійснення ними функцій, що визначають їх інструментом реалізації права Українського народу на суверенітет.
Відмова від цього, Ваше подальше наполягання на тому, щоб провести дострокові вибори до Верховної Ради у липні 2019 року, добре усвідомлюючи, що наразі відсутні умови для відновлення легітимності парламенту, а у прямому наслідку і відсутність можливості сформувати легітимний уряд – це свідоме сприяння агресії Росії, спрямованої на знищення політичної незалежності України; Це акт колабораціонізму!
Члени правління Руху України за мир та злагоду користуються цією нагодою, щоб підтвердити Вам свою високу повагу і запевнити Вас у своїй відданості відновленню, збереженню та реалізації природного права Українського народу на всеосяжний і неподільний суверенітет своєї національної держави, повноправного її членства у ЄС та НАТО.
Віктор Іванович Шишкін
Микола Іванович Хавронюк
Олена Анатоліївна Шевчук
Юрій Кирилович Лазуто
Олексій Олексійович Заріцький