Вбивства суддів: не розкрито жодне

П'ять років тому, у грудні 2012 року, в Харкові жорстоко вбили суддю Володимира Трофімова. Суддю Фрунзенського районного суду м. Харкова було застрелено у власній квартирі вранці, в часовому проміжку з 8.30 до 10.30. Бандити вбили також дружину судді Ірину, їхнього 29-річного сина Сергія та його цивільну дружину Марію. В убитих злочинці відрізали голови й забрали їх із собою в заздалегідь приготованих целофанових пакетах. Трагедія сталася в День працівників суду, що підкреслювало особливу зухвалість злочину.

Мотив убивства слідство офіційно так і не прояснило. Побутову версію — можливе вбивство сім'ї пасинком Трофімових — майже одразу було виключено. Версія, що причиною жорстокого вбивства стала професійна діяльність судді, виключала таку складову, як помста за неправомірно винесений вирок (рішення). Володимир Трофімов характеризувався і колегами, і учасниками судових процесів як порядний суддя-законник «старої школи», що судив «строго за законом». Значних заощаджень або дорогої нерухомості не мав, ведучи скромний, розмірений спосіб життя. Таким чином, у слідства залишилося лише дві версії: а) вбивство як помста за проявлену суддею принциповість в якійсь із цих справ; б) метою вбивць було заволодіння унікальною колекцією судді.

На користь версії вбивства з помсти свідчив той факт, що саме вбивство мало чи не ритуальний характер, хоча й виконувалося однозначно професіоналами (подробиці читачі легко знайдуть в мережі). До того ж з'ясувалося, що Трофімов з 26-річним стажем був суддею так званого спецсуду і мав допуск секретності №1 (розглядав справи особливої секретності, учасниками в яких проходили співробітники спецслужб, він же давав дозволи на прослуховування чиновників). Кому міг перейти дорогу суддя Трофімов (або кому вбивством судді Трофимова хотіли «розчистити дорогу» в судді спецсуду з найвищим допуском секретності напередодні російського вторгнення в Україну навесні 2014 року) — слідство досі офіційно не встановило.

Є і ще одна версія: вбивство судді через його колекцію, але тут історія також темна. По-перше, принаймні більшу частину колекції судді (нумізматика, фалеристика, порцелянові статуетки, але головне — картини) злочинці з собою не забрали, хоча очевидно нікуди не поспішали. Чи зникло щось із колекції взагалі — також досі невідомо. Натомість відомо, що виявлені слідством цінності, які пристрасний колекціонер Трофімов збирав усе своє життя, були зібрані в пакети і коробки, останні ж обмотані скотчем без опечатування та опису. Що є грубим порушенням КПК і положень відомчих інструкцій. Ці речові докази, принаймні, до Революції гідності, зберігалися в будівлі Харківського УВС (тепер обласного управління Нацполіції). Подальша їхня доля невідома. У ЗМІ зринала інформація про те, що найціннішою частиною колекції покійного Трофімова був живопис. І що саме живописом із зібрання Трофімова перед його смертю цікавилися інші відомі українські колекціонери.

Чи так це насправді, має знати нинішній глава МВС Арсен Аваков — житель Харкова, найбільший в цьому місті колекціонер живопису, а нині — міністр внутрішніх справ. Міністр, чию квартиру з бронедверима в Харкові від обшуку НАБУ по іншому кримінальному провадженню завзято захищало місцеве управління Нацполіції зовсім нещодавно. Неначе там зберігався не розкрив до «рюкзаків Авакова», а запасники Національної художньої галереї.

Що знаково: ані за Захарченка-кривавого, ані за Авакова-революційного харківські менти у справі Трофімова не просунулися ані на сантиметр. Звісно, пояснень цьому феномену і міністр, і генпрокурор знайдуть безліч — «це було до нас», «упущено фактор часу», «попереднє слідство напороло косяків» і нарешті «та ви взагалі уявляєте, перед якими викликами ми стоїмо?!». Але все це цинічна брехня і словоблуддя. Злочинів, що їх не можна розкрити, практично не буває. А якщо вони не розкриті — значить, за цим стоїть або чиясь персональна пожива, або політичний інтерес. Але в будь-якому разі за цим стоїть зрада людей у погонах, які не захищають ні громадян, ні державу.

Те, що УМВС у Харківській області змінило вивіску, а штат — форму, ніяк не позначилося на «мусорському» підході до розкриття резонансних злочинів, спрямованих проти державних інститутів.

Вбито суддю зі спецдопуском №1 — і десятки, сотні українських генералів з численних правоохоронних органів не в змозі організувати розкриття? Тоді навіщо потрібні Україні всі ці численні генерали Нацполіції, СБУ і ГПУ, серед яких немає жодного, здатного розкрити знаковий для цілої країни злочин?..

* * *

Точно таку саму ситуацію можемо спостерігати в іншій резонансній справі з убивством судді. Згадаймо вбивство судді Шевченківського райсуду м. Києва Сергія Зубкова.

2 жовтня 2012 року Голосіївський суд столиці під головуванням Галини Бондаренко виніс вирок за вбивство судді Сергія Зубкова — довічне ув'язнення батькові й 13 років в'язниці синові — Дмитру та Сергію Павліченку відповідно. Пізніше Апеляційний суд підтвердив вирок.

21 березня 2011 року було дуже жорстоко вбито суддю Сергія Зубкова, який, в тому числі, розглядав справи, пов'язані з незаконною забудовою центру столиці. Зокрема, Софіївської площі в історичному центрі Києва, де земля воістину золота. Суддю Зубкова було заколото шилом, порізано ножем і застрелено біля власної квартири. Скоро міліція рапортувала про розкриття злочину, затримавши киянина Дмитра Павліченка і його сина Сергія. Причому на Дмитра Павліченка (батька) УБОЗ вийшов вже за дві години — після звірки відбитків пальців на місці злочину з наявними в картотеці МВС.

Де раніше «наслідив» Дмитро Павліченко і чому відбитки його пальців опинилися в картотеці МВС (притягувався? був затриманий в нетверезому стані?..) — невідомо. Але завдяки цій «знахідці» слідству вдалося розкрити злочин по гарячих слідах.

Не будемо заглиблюватися в деталі — читачі самі можуть знайти їх у мережі. Відзначимо лише те, що і син (першим), і батько (після сина) Павліченки відразу після затримання «розкололися» і показали, як убивали суддю. Повторили це і на відтворенні на місці вбивства. На тому ж місці вбивства, де були виявлені й інші докази, що свідчать про пряму участь батька і сина Павліченків у вбивстві судді Зубкова.

Але відразу після цього почалося. У ЗМІ з поганою репутацією з'явилися десятки замовних публікацій, які закидали слідству «заказуху» і розправу з непричетними. Інформаційна кампанія була настільки потужною, що на тиражовані «доводи адвокатів» Павліченків купилися і ЗМІ з гідною репутацією. Тим більше що слідство дійсно допустило кілька проколів з КПК, а тези адвокатів розганялися потужною хвилею на платній основі.

Слідом за інформаційною кампанією в Києві та інших великих містах почалися маніфестації футбольних фанатів під гаслом «Свободу чесним! Свободу Павліченкам», акції проводилися і на футбольних матчах. Натовпами фанатів керували невидимі диригенти, а їхні «марші» відбувалися на диво злагоджено: ніколи до цього і ніколи після вболівальники «Динамо Київ» і юні спортсмени зі спортклубів Києва та області, які приєдналися до них, чомусь не могли зібрати 3–5 тис. на скільки-небудь значущий громадський захід, а «за Павліченків» — збирали. Таким чином здійснювався тиск на слідство і суд.

Формальний привід обурюватися фанати мали: начебто один з убивць, Сергій Павліченко, був членом цього товариства, яке ляльководи водили «на повідку». Симпатії більшості громадян, звичайно ж, були на боці «фанатів» і сімейства Павліченків. Ось тільки ляльководи цієї масовки, що стояли за вбивством судді, у ЗМІ старанно нівелювали факт того, що Сергій Зубков мав рідкісну для судді в Україні репутацію в'їдливого законника і порядної людини, яка живе відповідно до своїх статків.

І, звичайно ж, за кадром залишилися замовники цього вбивства — слідство хотіло дотягнути до суду хоча б убивць. Які на той час вже відмовилися від усіх даних раніше показань — як і залякані невідомими четверо (!) свідків убивства. Очевидно, що замовники цього вбивства, злякавшись швидкого піймання Павліченків і їхнього «розколу» на слідстві, а отже — і свого викриття, зробили все можливе, щоб витягнути невдах, поки ті не здали і «господарів». І на це довелося добре витратитися.

Протягом усього 2012 року тривав суд, і під час кожного засідання в залі суду і біля нього був натовп «підтримки». Для порівняння: у справі розстрілу Небесної сотні після втечі до Росії підсудних з «Беркута» напівпорожній був навіть зал... Тобто у справі Павліченків ми маємо справу або з проплаченою масовкою, або з рекрутованою зі спортклубів молоддю. 

А ще був сайт, присвяченій справі їх звільнення (www.theyarenotkillers.com) — його відвідали десятки тисяч користувачів інтернету. А ще фурор викликав мультиплікаційний ролик, в якому історія сім'ї Павліченків викладається від імені наймолодшого з них — Івана. Так ось цього ролика за колишньою адресою вже теж немає. Більше не потрібен?

«Хто виходить на вулиці для участі в подібних акціях? Який рівень освіченості вказаних осіб? Де вони працюють? Звідки в цих людей кошти для існування та гроші на проїзд до місць проведення мітингів? Хто є організатором таких акцій та хто їх оплачує? На підставі чого їх учасники вирішили, що Павліченки невинуваті? Хто навіяв їм цю думку? Чи знайомилися вони з матеріалами справи? На підставі чого політики доходять висновку про відсутність доказів невинуватості осіб, засуджених за скоєння особливо тяжких злочинів? По якому праву публічні люди з космічною дурістю речуть з екранів ТБ, зі сторінок ЗМІ про ті речі, в яких абсолютно не розбираються?» — всі ці запитання адресувала в порожнечу голова Голосіївського суду столиці Олена Первушина.

Попри шалений тиск ляльководів і облогу суду організованою юрбою, і слідство, і суд двох інстанцій встояли: батько і син Павліченки отримали строк. Але їх, під шумок перемоги Майдану, звільнила Верховна Рада. 24 лютого 2014 року депутати визнали Дмитра і Сергія Павліченків... політв'язнями. Це рішення Ради і дає нам уявлення про ступінь могутності тієї особи або тих осіб, які замовили вбивство судді Сергія Зубкова. До речі, політпроект «наша Надя» — теж плід розуму і старань цих осіб...

...Уже незабаром чоловік, схожий на Дмитра Павліченка, активно колобродив у Києві на мітингах під егідою «Українського вибору». У тих самих структурах крутиться і Павліченко-молодший. Ну що, «свободу чесним?»

Але якщо вбивці Павліченки — «політичні» і стали жертвою «кривавого режиму Януковича», то все ж хто вбив суддю? Ситі обличчя лідерів Революції гідності не дають нам ані відповіді на це запитання, ані навіть шансу на відповідь. Тому що всі вони все розуміють і прізвища винних в убивстві судді Зубкова — знають. Але розкрити вбивство «якогось судді» — це не їхній бізнес. На цьому не зробиш грошей, а ворогів — наживеш.

* * *

Вбивства Трофімова і Зубкова були на слуху у громадськості тільки через особливу зухвалість їх скоєння. А скільки людських трагедій інших суддів залишилися ніким не поміченими, не розслідуваними і, відповідно, — безкарними?

Нагадаємо лише кілька таких злочинів.

Суддя Київського адміністративного апеляційного суду 33-річна Оксана Дурицька начебто потонула. Її тіло знайшли в затоці Дніпра в столичному районі Оболонь 7 вересня 2011 року. Рідкісний випадок: і міліція, і прокуратура, і СБУ наполягали на версії про вбивство, пріоритетною вважаючи причину «в зв'язку з професійною діяльністю». Справу також порушили за ст. 115 КК (умисне вбивство).

Слідство встановило: Оксана Дурицька в компанії трьох молодих чоловіків вживала спиртні напої на одному з київських пляжів, після чого з одним з них пішла купатися в Дніпро, але з води вже не вийшла. При цьому слідство поставило під сумнів «побутову» версію людської трагедії: оперів насторожили нестикування в показах «знайомих» Дурицької, які в той вечір були з нею. Насторожила їх і розв'язана кимось кампанія в ЗМІ з дискредитації покійної судді і явного вигороджування одного з учасників вечірки — того самого, який пішов з Дурицькою купатися. Майже всі ці публікації, як одна, з'явилися на сайтах з репутацією «заказушних» і були спрямовані на дискредитацію загиблої судді, виставляючи її в аморальному світлі. Це було брехнею.

Крім цього, з пляжу, де сталася трагедія, хтось перегнав у двори прилеглих будинків мерседес Дурицької, знявши з нього номери. Опера були впевнені, що це зробили для того, щоб ускладнити слідству встановлення картини події і пошук «компаньйонів» Дурицької...

Але слідство і в цій справі було класично знищено: після отримання перших результатів — передано іншим слідчим і «розсипано»; подальша доля його невідома.

Важливо відзначити: колеги покійної не вірять у версію «вона потонула». Вважаючи, що суддю вбили, представивши її вбивство як нещасний випадок. 

В контексті вбивства Оксани Дурицької важливою є така деталь: батько покійної Михайло Дурицький, теж суддя, в минулому очолював Старокиївський (він же пізніше — Печерський) суд столиці. Він пішов з роботи після того, як у під'їзді будинку, де він жив, був жорстко побитий, в результаті чого став інвалідом. І цей злочин не було розкрито. На пенсії він прожив недовго — у нього зупинилося серце.

Наголосимо, що, як і у випадку з його дочкою, Дурицький все життя прожив у скромній двокімнатній квартирі на околиці спального району Києва. Він не мав ані властивих нинішнім його живим колегам заміських вілл, ані дорогих авто, ані коштовного годинника. Але ті, хто його пам'ятають, відзначають скромність колишнього судді, знання законів і принциповість, що гальмувала кар'єру.

...20 січня 2009 року на лісовій галявині під Києвом знайшли згорілий Nissan, що належав Михайлові Михайлюку, судді Вищого господарського суду України. У машині був обгорілий труп людини. Експерти встановили: чоловіка, труп якого знайшли в автомобілі, спочатку вбили, потім затягли в салон автомобіля, після чого спалили. Друзі та знайомі Михайла Михайлюка не вірять у версію про його самогубство. Але загибель судді міліція швидко визнала саме самогубством — начебто, закрившись в авто зсередини, він сам себе облив бензином і підпалив. Що стало причиною такого небувалого в історії України-кримінальної суїцидального вчинку — міліцейське і прокурорське начальство не пояснило. Ознайомитися з матеріалами слідства журналістам правоохоронці не дали. Хто тоді очолював МВС? Юрій Луценко. Зрозуміло, що нинішній генпрокурор Луценко навряд чи захоче повернутися до встановлення істини і в цій справі.

Про суддю Михайлюка публіці відомо мало: в 1998 році він висувався в народні депутати України під №50 списку СДПУ(о), але в парламент не пройшов. У 2006 році ГПУ порушила щодо нього кримінальну справу за «завідомо неправдивий вирок», а у 2007 році президент Віктор Ющенко нагородив цього суддю званням Заслуженого юриста України. Була людина — і немає людини...

До речі, колеги покійного всі як один заперечували, що Михайлюк міг накласти на себе руки.

...А хто вже згадає, що в ніч на 26 жовтня 2005 року троє в масках викрали голову Рівненського районного суду Віктора Лопацького біля його будинку і на його ж машині вивезли за місто? Суддю прив'язали до електроопори за селом Глинськ Здолбунівського району та жорстоко побили, автомобіль — спалили. Кинувши жертву (можливо, вважаючи її мертвою), мучителі втекли. Але суддя з множинними переломами ребер зумів звільнитися від пут і врятуватися.

А в березні 2006 року по вікнах будинку судді Лопацького стріляв невідомий, але його так і не знайшли. Суддю було взято під цілодобову охорону спецпідрозділу «Грифон». Але в серпні 2011 року охорону з судді було знято нібито у зв'язку з його... відпусткою. І в перший же день відпустки, 16 серпня 2011 року, 47-річний Лопацький потонув, катаючись на моторці з двома знайомими. Офіційна версія: човен начебто перекинулася, знайомі виплили, а сам суддя — ні. Ця версія, схоже, влаштувала слідство. Слідство, яке так і не встановило виконавців і замовників перших двох нападів на суддю.

Іронія долі: земляк Лопацького — Юрій Луценко — напевно, знав суддю, але, бувши міністром МВС і генпрокурором, так і не встановив істину в жодній зі справ.

* * *

Сьогодні багато розмов і парадних рапортів перших осіб держави про судову реформу. Всі ці гасла — блеф, поки суддів в Україні безкарно вбивають. А цинізм і безкарність цих убивств свідчать про те, що їх замовники — на самісінькій верхівці влади в Україні. У першій сотні або навіть — в першій десятці «найкращих людей» нашої країни.

Навіть ці приклади дають однозначну відповідь на запитання, чи можуть українські судді в таких умовах зберегти і вірність присязі, і чисту совість, і життя одночасно. Звичайно, ні: з чимось доведеться розлучитися... І найкращі розлучаються з життям.

Можна платити суддям гідну зарплату, можна дати довічний статус, можна наділити — юридично — недоторканністю. Але коли кожен суддя в Україні знає, що його фізично можуть в будь-який момент убити, і винні в цьому залишаться безкарними — про який незалежний суд може взагалі йти мова? При цьому «нова влада» демонструє щодо фізичного захисту суддівського корпусу таке ж ставлення, як і влада попередня. І цьому є пояснення: заляканий смертельними розправами, суддівський корпус буде поступливішим і з нинішньою владою. Тому що сьогодні тільки влада — читай, Адміністрація президента — має реальні важелі для надання фізичного захисту (охорони) тому чи іншому судді. І навряд чи в цей перелік облагодіяних увійдуть принципові судді.

Так, є спецпідрозділ «Грифон» Мін'юсту, є «Альфа» СБУ, які мають досвід охорони суддів. Але ухвалення рішення про надання такої охорони — це прерогатива, щонайменше, перших осіб цих відомств. Найчастіше — «вказівка зверху», з АП. Про жодну «автоматизацію» права на захист судді навіть не йдеться. Грубо кажучи, жити судді чи не жити — вирішує влада. Тож про яку реформу правосуддя можна говорити, якщо суддя — беззахисний? Якщо жодне вбивство судді за всі роки новітньої історії України не було розкрито?

Цю систему треба швидко змінювати. Головне: будь-який замах на суддю має бути якомога швидше розкрито, виконавців і замовників — встановлено й засуджено. За розкриття таких злочинів мають нести персональну відповідальність перші особи Нацполіції, ГПУ і СБУ. Немає швидкого результату — відставка.

У тій атмосфері страху, в якій сьогодні перебувають залишки суддівського корпусу України, впевнено почуваються лише зрадники суддівської присяги. Тих, кого можна купити, — не вбивають.

Автор: Станіслав Бондаренко, спеціально для «Ракурсу»