Верховний суд: спроба номер два

Рік тому сягнула своєї кульмінації тривала історія юридичної боротьби, що виникла, можна сказати, на рівному місці. Відомий підприємець Олександр Громико отримав рішення на свою користь у Верховному суді, за яким сторона, що ніколи не була учасником цієї судової справи, стала нею заочно (справа №910/8328/23 (757/51177/21-ц)). Цей прецедент вразив навіть досвідчених юристів.

Якимось незбагненним чином Олександр зміг переконати Верховний суд у тому, що, будучи підписантом договору від власного імені, а також єдиним позивачем у справі, він не мав на це повноважень, а його власноручний підпис на договорі нічого не вартий і його слід залишити поза увагою. Небезпечний судовий прецедент полягає в тому, що будь-хто може від свого власного імені укласти договір, скористатися його результатами, а потім через рік заявити: «Я не мав на те повноважень від третьої особи», навіть не залучивши цю третю особу стороною або хоча б учасником спору – і вийти сухим із води, ще й з грошима, які заплатив за повністю отримані послуги. Щоправда, зауважимо в дужках, не будь-хто, а тільки той, хто має впевненість, що система прикриє.

Нині справа, ще раз пройшовши всі кола української судової системи, знову чекає на розгляд у Верховному суді вже з приводу реституції на користь пана Громики (ст. 216 ЦКУ), як наслідок недійсності договору. Але є одне але. Аби якось домогтися незаконного рішення про визнання недійсним договору, по якому обидві сторони вже давно повністю виконали свої зобов’язання, Олександру доводилося стверджувати під присягою, що він не підписував саме цей договір, який з часом був визнаний недійсним. Натомість він заявляв, що підписував якийсь інший договір, якого ніхто не бачив навіть після ухвали суду витребувати у пана Громики той інший договір.

Тепер ці самі свідчення, які він вважав перевагою у справі про визнання договору недійсним, раптом стали для нього перешкодою у справі про стягнення (реституцію) з причини недійсності договору. Тож ці свідчення Олександр намагається переписати заднім числом.

“Ракурс” докладно розповідав історію питання та висвітлював судовий розгляд.

Тепер уважно спостерігаймо, чи вдасться пану Олександру вдруге перевернути сталу юридичну реальність догори дригом із Верховним судом, чи найвища судова інстанція все ж таки погодиться  з позицією апеляції, яка продемонструвала, зокрема, зваженість і здоровий глузд.

У 2020 році пан Громико від власного імені підписав з ФОП Щ. договір про надання агентських послуг для своєї компанії. Проте через рік після отримання цих послуг в повному обсязі за умовами договору він змінив свою думку і вирішив відмовитися від власних зобовʼязань. Олександр попросив суд визнати договір недійсним, заявивши, що підписував його нібито не він, а його компанія, тому він перевищив повноваження, підписавши договір від її імені. Хоча компанія не є ні стороною договору, ні підписантом, ні платником по договору, ні стороною справи в жодній інстанції і ніколи не заявляла про порушення своїх прав. Така “явка з повинною” Верховний суд цілком влаштувала і він з проханням пана Олександра погодився, не зважаючи на закон. 

Тобто пан Громико уклав договір агентських послуг від власного імені, підписання якого ніколи не заперечував і на виконання якого передав винагороду 135 000 доларів США.

Через півроку після виконання всіх умов оспорюваного договору агентом та сплати йому  коштів за фактом виконання послуг, Олександр спочатку звернувся до правоохоронних органів із заявою про злочин, не згадавши про договір, який сам підписав. Мовляв, у нього… просто виманили кошти. Коли під час слідчих дій з’ясувалося, що кошти ніхто не виманював, а вони були передані за підписаним ним договором після отримання послуг, пред’явив агенту позов про визнання недійсним договору та почав стверджувати, що стороною договору є не він, а третя, не долучена до справи ооба, яка стороною договору не є і ніколи його не підписувала. Як на підставу позову послався на те, що оспорюваний договір укладено ним з перевищенням повноважень.

Нині Олександр звернувся до Верховного суду з новою ідеєю. 

Тепер він, судячи з касаційної скарги, збирається переконати Верховний суд, що не тільки його підпис на договорах – то пусте, але і слово, яке він дає під присягою, нічого не варте.

Упродовж кількох років Олександр в найрізноманітніших ситуаціях і контекстах  заявляв, що заплатив ФОП Щ. 135 тисяч доларів США як передоплату за ремонт та оренду, а не як агентську винагороду. Він говорив про це на допиті у кримінальному провадженні, а також у судовому засіданні. Коли ж суд всупереч закону визнав агентський договір недійсним, Олександр почав стверджувати протилежне. Мовляв, ці 135 тисяч – гонорар за агентським договором, а ніяка не передоплата за ремонт та оренду, тому ці гроші йому мають повернути як реституцію…

Вже згадуваний у попередній публікації суддя Мандичев в першій інстанції знову в одне засідання, нашвидкоруч прийняв це рішення на користь Громики.

Однак в апеляційному суді такій кардинальній зміні позиції Олександра не повірили, гроші повертати не стали. Колегія ПАГС констатувала: “місцевий господарський суд дійшов помилкового висновку про необхідність задоволення первісного позову в частині стягнення з ФОП Щ. на користь Громики О.В. 5 474 317 грн. 50 коп., оскільки висновки, викладені у рішенні господарського суду м. Києва від 20.11.2024 р. у даній справі, не відповідають фактичним обставинам та матеріалам справи, що є підставою для його скасування”.

ПАГС також вказав, що у судовому засіданні 28.05.2025 р. Олександр у своїх поясненнях за відеозв'язком особисто підтвердив, що дав грошові кошти у розмірі 135 000 доларів США ФОП Щ. на оренду та поточний ремонт нерухомого майна, а не як агентську винагороду на виконання недійсного договору.

Ще один цікавий факт – Олександр, зі слів його адвоката, живе у Словаччині. Прийти в суд і пояснити непослідовність своєї позиції він не наважився (хоча суд зобовʼязав його ухвалою зробити це), лише на одному із пʼяти засідань підʼєднався по відеозв’язку. На всі інші – не приходив і не виходив на зв’язок, через що засідання неодноразово відкладалися. Тепер Олександр пише до Верховного суду, що в апеляції йому… не дали можливості висловитися, чим порушили його права.

З чим же пан Громико знову прийшов до Верховного суду, не погодившись з рішенням колегії ПАГС?

Лише декілька деталей.  

В касаційній скарзі позивач стверджує, що апеляційний суд неправильно застосував норми матеріального вправа, а ще і порушив норми права процесуального. 

Він не згодний з висновком апеляційного суду про відсутність в матеріалах даної справи доказів того, що він передав ФОП Щ. 135 000 доларів США на виконання саме недійсного договору, а відтак – про безпідставність висновку місцевого суду про стягнення цих коштів.

По-перше, апеляційний суд встановив: саме позивач послідовно зазначав, що між сторонами було укладено якийсь інший договір, який ніхто ніколи не бачив, а не той, копія якого міститься в матеріалах справи і який було незаконно визнано судом недійсним. А також, що на виконання саме цього іншого віртуального договору ним було сплачено кошти ФОП Щ.

Такої позиції О. Громико, як встановив апеляційний суд, послідовно дотримувався у справі про визнання недійсним правочину № 910/8328/23(757/51177/21-ц). Саме така позиція була викладена в позові по тій справі, в заяві про зміну підстав позову, у відзиві на касаційну скаргу тощо.

Як зазначалося вище, у судовому засіданні 28 травня 2025 року Олександр також особисто підтвердив у своїх поясненнях суду, що дав грошові кошти на оренду та поточний ремонт, а не як агентську винагороду на виконання недійсного правочину. Тому твердження Олександра в касаційній скарзі про те, що він «ніколи не зазначав (не вказував) про існування іншого договору між сторонами спору» суперечить його ж заявам і показанням в суді і є недостовірним.

Ще в касаційній скарзі є згаданий вище аргумент щодо нібито порушення права пана Громика на участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції. Кореспондент “Ракурсу” на власні очі неодноразово спостерігав безрезультатні спроби Олександра (чи їх імітацію) вийти на зв’язок із судом, який щоразу дуже терпляче чекав його появи.

Так при чому тут суд?

Звинувачення суду в порушенні права на участь у судовому засіданні у режимі відеоконференції є цілком безпідставним. Під час розгляду справи у Північному апеляційному господарському суді Олександр, не зважаючи на ухвалу про визнання його явки обовʼязковою та ухвали про його участь в судових засіданнях в режимі відеоконференції, не взяв участі в чотирьох із пʼяти засідань

У судове засідання 28.05.2025 Громико з’явився у режимі відеоконференції, дав пояснення і одразу ж у нього виникли проблеми зі зв’язком.

Водночас, відповідно до ч. 5 ст. 197 ГПК України, ризики технічної неможливості участі у відеоконференції поза межами приміщення суду несе учасник справи, який подав відповідну заяву. Ясна річ, крім випадку коли суд після призначення судового засідання чи під час такого засідання втратив технічну можливість забезпечити проведення відеоконференції. Ухвалою ПАГС від 02.06.2025 року клопотання Олександра щодо проведення судового засідання, призначеного на 4 червня 2025 року в режимі відеоконференції, було повністю і своєчасно задоволено. Однак і у це судове засідання він не з’явився. Отже, твердження про те, що суд не надав можливості Олександру взяти участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції, не зазначивши причин відмови, суперечать ухвалі від 02.06.2025, якою було задоволено клопотання на таку участь.

Таким чином, по суті касаційної скарги можна стверджувати, що і перший, і другий пункт - недостовірна інформація.

P. S. Редакція неодноразово зверталася до представника Громики з пропозицією, щоб він надав для публікації свій коментар, але відповідного бажання у сторони не виникло.

Засідання у цій справі відбудеться 28 серпня об 11:15 у приміщенні Касаційного господарського суду у складі Верховного суду (№910/8328/23 (910/7963/24).