ГПУ прагне очолити людина, яка провалила розслідування злочинів проти Майдану

У соцмережах і ЗМІ розпочалась рекламна кампанія Сергія Горбатюка — начальника Управління спеціальних розслідувань Генпрокуратури, який претендує на посаду генерального прокурора України. Кандидатуру Горбатюка активно просувають народний депутат Сергій Лещенко та громадські активісти, що надають правову допомогу родичам загиблих у січні-лютому 2014 року учасників акцій протесту. А сам Горбатюк в одному з інтерв’ю висловив готовність очолити прокуратуру держави.

Взагалі-то заявляти про свої претензії на місце, зайняте іншою людиною, завжди вважалось не дуже пристойним заняттям. На сьогодні на чолі ГПУ перебуває Віктор Шокін, і та обставина, що він подав заяву про звільнення «за власним бажанням», ніякою мірою не означає, що посада генпрокурора вакантна — заяву ще має розглянути парламент. І лише в тому разі, якщо за відставку Шокіна буде подано не менше 226 голосів народних депутатів, президент зможе видати указ про його звільнення.

Втім, немає нічого поганого в тому, що начальник Управління спеціальних розслідувань хоче стати генпрокурором. Інша річ, чи здатен Сергій Горбатюк до такої роботи? Думаю, що ні. Стверджую це як людина, яка мала певне відношення й до створення цього управління, і до призначення Сергія Вікторовича на посаду його керівника.

Восени 2014 року я очолював Консультативну раду при Генеральній прокуратурі України й був одним з тих, хто наполегливо пропонував тодішньому генпрокуророві Віталію Яремі створити окремий відділ у складі Головного слідчого управління ГПУ, поклавши на нього повноваження єдиного центру з розслідування всіх злочинів, вчинених у період акцій протесту, що мали місце в листопаді 2013-го — лютому 2014 року.

Власне, у складі Управління з розслідування особливо важливих справ Головного слідчого управління ГПУ був очолюваний Сергієм Горбатюком другий слідчий відділ, який здійснював досудове слідство за фактами загибелі біля київського Майдану учасників протестних акцій. Але слідство просувалось дуже повільно, оскільки доказова база була розпорошена між кількома справами, що перебували в провадженні різних відомств.

Так, наприклад, досудове слідство за фактами заподіяння тілесних ушкоджень учасникам акцій протесту, які не призвели до смерті потерпілих, здійснювалось прокуратурою м. Києва. А провадження за фактом загибелі співробітників міліції та Внутрішніх військ перебувало в Головному слідчому управлінні МВС України — на вимогу міністра Авакова (я б навіть сказав, на його істеричну вимогу) за часи генпрокурора Махніцького була змінена підслідність. А ще ж були провадження, відкриті за аналогічними подіями в регіонах. Все це призвело до повного хаосу, неможливості системного оцінювання доказів та витрачання часу слідчих на міжвідомче листування.

Урешті-решт, 7 листопада 2014 року це питання з моєї ініціативи було розглянуто на засіданні Консультативної ради в присутності генпрокурора. Віталій Григорович погодився з нашими аргументами та підтримав ухвалену рекомендацію. Навіть більше того — ми пропонували створити окремий структурний підрозділ на правах відділу, а наказом генпрокурора у грудні 2014 року було утворене ціле управління. Що ж стосується кандидатури начальника цього управління, то жодних сумнівів ні в кого не виникло — ним був призначений Сергій Горбатюк, який працював у Генпрокуратурі з 2004 року, а загалом має понад 20 років стажу слідчої роботи.

Аналізуючи діяльність Управління спеціальних розслідувань за майже півтора роки, що сплинули відтоді, можна констатувати, що Горбатюк є висококваліфікованим слідчим, але він не здатний до організаційної роботи й навіть рівень начальника управління (не кажучи вже про посаду генпрокурора) не відповідає його управлінським здібностям. Попросту кажучи, він не може ефективно організувати роботу навіть кількох десятків людей.

Ось лише останній приклад. 20 лютого 2016 року було оприлюднено інформацію про те, що патрульний поліцейський Олійник, який 7 лютого 2016 року скоїв у Києві умисне вбивство з табельної зброї неповнолітнього Медведєва, — то є «клієнт» Горбатюка, який переховувався від відповідальності за злочини, скоєні ним в січні-лютому 2014 року відносно учасників акцій протесту. На той період Олійник працював слідчим Оболонського райуправління ГУ МВС України в м. Києві й особисто незаконно затримував активістів громадської організації «Автомайдан», жорстоко побитих «Беркутом» у Кріпосному провулку. З метою притягнення до кримінальної відповідальності завідомо невинуватих осіб Олійник фальсифікував матеріали кримінального провадження та вносив подання до суду про арешт учасників акцій протесту.

Інформація щодо протиправної діяльності Олійника була в розпорядженні Горбатюка ще з середини 2014 року. Більш того, активіст «Автомайдану» Денис Сергієнко, якого Олійник незаконно притягнув до кримінальної відповідальності за сфальсифікованим обвинуваченням, постановою слідчого ГПУ був визнаний потерпілим. Але жодних заходів до розшуку Олійника, який 31 березня 2014 року звільнився з міліції, Горбатюк не вживав. Це дало Олійнику можливість у наступному вступити до лав патрульної поліції, де він скоїв черговий злочин.

Відтоді, як стало відомо, що патрульний поліцейський Олійник і слідчий Оболонського райуправління міліції Олійник — це одна й та ж сама особа, на момент виходу цієї публікації сплинуло три тижні. Але Олійнику досі не оголошена підозра за притягнення до кримінальної відповідальності в 2014 році завідомо невинуватої особи. Закономірне питання: якщо Горбатюк не може навіть примусити своїх підлеглих черепах у розумні строки виділити в окреме провадження й направити до суду епізод з незаконним арештом активіста «Автомайдану», то як він буде керувати прокуратурою в цілому? Як він буде організовувати роботу тисяч людей по всій країні, якщо він не здатний організувати діяльність одного-єдиного управління ГПУ, всі співробітники якого сидять у сусідніх кабінетах?

Слідчий і керівник органу слідства (чи, тим більше, прокуратури України в цілому) — це різні професії. І якщо ніхто не заперечує високих професійних здібностей слідчого Сергія Горбатюка, то його здатність направляти в потрібне річище роботу чималого колективу під великим сумнівом. Що, власне, і засвідчили результати діяльності Управління спеціальних розслідувань. На сьогодні ці результати дуже скромні, що не може не кидатись у очі на тлі роботи інших підрозділів ГПУ, насамперед — Головної військової прокуратури, яка має меншу кількість слідчих, ніж Управління спеціальних розслідувань, але, тим не менш, мало не щодня демонструє результати.

Звісно, на заваді ефективного розслідування масових убивств учасників акцій протесту 18–20 лютого 2014 року стоять не тільки суб’єктивні перешкоди, але й об’єктивні. Так, наприклад, не є секретом, що після призначення Авакова міністром внутрішніх справ керівництво МВС України активно знищувало докази участі колишніх беркутівців (значна частина яких, до речі, служить тепер у поліції) у вбивстві десятків людей в центрі Києва. Зокрема, попервах цим займалися перший заступник Авакова Віктор Дубовик та заступник Авакова Віктор Ратушняк, якого нині Генпрокуратура безуспішно намагається оголосити в міжнародний розшук по лінії Інтерполу. Це трапилось ще до призначення Сергія Горбатюка начальником другого слідчого відділу й об’єктивно призвело до неймовірного ускладнення подальшого розслідування.

Але не може бути ніякого виправдання тому, що досі слідчі очолюваного Горбатюком Управління спеціальних розслідувань не оголосили підозру тим керівникам МВС України, які в жовтні 2014 року організували втечу колишнього беркутівця Садовника, передусім — міністру Авакову. Хоча достеменно відомо, що саме він інспірував рішення судді Волкової про заміну запобіжного заходу Садовнику з тримання під вартою на домашній арешт, і саме він організував зникнення Садовника.

Більш того, за вказівкою Авакова під Апеляційним судом Києва, де розглядалась апеляційна скарга Генпрокуратури на ухвалу Волкової про зміну запобіжного заходу екс-міліціонеру, влаштовувались мітинги на підтримку Садовника, на які у робочий час службовим автотранспортом привозилися діючі співробітники органів внутрішніх справ. Знаючи достеменно про те, що Аваков не лише відмовляється виконувати доручення слідчих ГПУ щодо направлення на допит колишніх беркутівців, а й навіть письмово вимагає припинити розслідування порушень законності з боку міліції в ході акцій протесту (Аваков мотивував свою вимогу тим, що це погано впливає на морально-психологічну атмосферу в підпорядкованих йому органах внутрішніх справ), Горбатюк доручив здійснювати оперативний супровід справи Садовника все тому ж Авакову, а не, наприклад, Службі безпеки України. У результаті ті, хто мав здійснювати негласні оперативні заходи щодо Садовника, випущеного з СІЗО ухвалою судді Волкової, допомогли йому втекти. А Управління спеціальних розслідувань не вжило жодних заходів для розслідування цієї скандальної втечі.

Якщо Горбатюк не знає, як він мав діяти в цьому випадку, хочу нагадати про події, що мали місце за рік до його приходу на роботу в Генпрокуратуру, коли МВС України робило вигляд, що його співробітники не причетні до викрадення журналіста Георгія Гонгадзе. Слідчі ГПУ просто провели виїмку документів у суперсекретному приміщенні Департаменту кримінального розшуку Міністерства внутрішніх справ, попередивши міліціонерів, що якщо ті стануть пручатись, то буде винесена постанова про обшук із залученням підрозділу «Альфа» СБУ. У результаті проведених слідчих дій тоді вперше був затриманий генерал-лейтенант міліції Пукач.

До речі, я наводив Сергієві Горбатюку цей приклад на нараді в Генеральній прокуратурі України в листопаді 2014 року, коли під головуванням заступника генпрокурора Заліска (він на той час очолював Головне слідче управління ГПУ) обговорювалася інформація, яка мала бути подана суспільству з нагоди першої річниці початку акцій протесту на Майдані. Я тоді сказав, що якщо Генпрокуратура не здатна знайти людей, які вбили понад сотню мітингувальників у центрі Києва, то тоді нехай хоча б притягне до кримінальної відповідальності тих, хто організував втечу екс-беркутівця, якому інкримінується 39 трупів. Але з часу тієї наради так нічого й не змінилось. І якщо Горбатюк на своє виправдання говоритиме, що він не може займатись розслідуванням ролі керівництва МВС у втечі колишніх беркутівців з суто політичних міркувань, тоді тим більше постає питання: навіщо суспільству генеральний прокурор, який керується не законом, а політичною доцільністю?

Прикладом ситуації, коли відповідальну посаду обіймає людина, що не має належних організаційних здібностей, слугує призначення керівником Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Назара Холодницького. Наразі пан Назар щодня звертається до генпрокурора по пораду з кожного бодай трохи значущого питання. І навіть включив до складу комісії, яка має добирати співробітників Спеціалізованої антикорупційної прокуратури, довірену особу Шокіна — народного депутата України Борислава Березу (справедливості заради треба сказати, що Береза став конфідентом Віктора Миколайовича зовсім недавно й лише завдяки кримінальному провадженню, відкритому в Генпрокуратурі за фактом використання паном Бориславом підробленого диплому про вищу освіту; але після того, як народний обранець відкликав свій підпис під проектом постанови про висловлення недовіри Шокіну, він тепер не має проблем з органом досудового слідства й навіть плекає до генпрокурора почуття міцної чоловічої дружби). Але якщо генпрокурором стане Горбатюк, то до кого Холодницький щодня бігатиме по консультації?

Втім, суспільство (принаймні, народні депутати та громадські активісти) вперто не усвідомлює, що треба обговорювати не кандидатури ймовірних генеральних прокурорів, а ті функції, які мають виконувати органи прокуратури. На сьогодні не відомо навіть, до якої гілки влади слід віднести прокуратуру, оскільки фактично Україна становить собою феодальну державу з владою, не розподіленою на окремі гілки, а відтак Генеральна прокуратура є лише одним з департаментів Адміністрації президента та обслуговує забаганки монаршої особи.

Тому говорити про якесь реформування прокуратури (як і будь-якого органу державної влади) без реформування держави в цілому, без проведення демократично-буржуазних перетворень і без прийняття нової Конституції можуть або аферисти, або невігласи.

Власне, прикладом подібного «реформування» є ухвалення 14 жовтня 2014 року нового Закону України «Про прокуратуру», який, насправді, був розроблений під орудою Портнова і внесений у Верховну Раду колишнім президентом Януковичем незадовго до початку акцій протесту на Майдані — у листопаді 2013 року. Або інший приклад — бурхлива діяльність вільного сина грузинського народу пана Сакварелідзе, який працює в органах прокуратури попри пряму заборону, встановлену законом, — він не має належної освіти й не обізнаний з законодавчою базою України, він має подвійне громадянство й не володіє державною мовою.

Рік тому Сакварелідзе публічно пообіцяв, що якщо до 16 лютого 2016 року він докорінно не реформує прокуратуру України, то піде з посади. Рік сплинув, гроші, виділені посольством Сполучених Штатів особисто Сакварелідзе (пан посол говорив про персональний грант у розмірі 2 млн дол., з яких 200 тис. дол. були призначені для розробки тестових завдань для співробітників оновленої прокуратури) зникли в невідомому напрямку, 15 грудня 2015 року було оголошено про успішне завершення реформування прокуратури України, але результатів цих «реформ» чомусь не відчувається. Тим не менш, Сакварелідзе продовжує працювати, вочевидь, у сподіванні чергового траншу.

Але найстрашнішим наслідком цих «реформ» стала ліквідація головної функції прокуратури — наглядової. Власне, прокуратура, зокрема той же Горбатюк, наразі займається тим, чим їй категорично займатись протипоказано — досудовим слідством по окремих категоріях справ. У той час як, відповідно до Конституції, прокуратура повинна здійснювати нагляд за дотриманням законності в галузі прав людини та наглядати за діяльністю правоохоронних органів. Наразі ці повноваження фактично скасовані, прокуратура перетворилась на нікому не потрібний орган, а чиновники й правоохоронці відчули повну безконтрольність і безкарність.

Звісно, ніхто не каже, що раніше прокуратура здійснювала нагляд належним чином. Але той факт, що, наприклад, прикордонники беруть хабарі чи несумлінно ставляться до виконання своїх обов’язків, не є підставою для того, щоби ліквідувати охорону державного кордону взагалі. Точно так і з прокуратурою — наглядову функцію треба було робити пріоритетною та ставити органи прокуратури під контроль суспільства в ході конституційної реформи.

Оскільки нічого подібного не намічається, а навпаки — президент Порошенко постійно наголошує на необхідності ліквідації будь-якого нагляду за дотриманням законності суб’єктами публічного права, — великого значення прізвище генерального прокурора не матиме. Бо за прокуратурою хочуть залишити лише одне повноваження — зачитування в суді обвинувального акта, складеного слідчим поліції, Державного бюро розслідувань чи НАБУ.

З огляду на це до нинішнього генпрокурора Шокіна може бути лише одна претензія — він не здатний організувати роботу підлеглих і не керує навіть апаратом Генпрокуратури, поклавши ці повноваження на своїх старших помічників. Власне, не бачу сенсу міняти його на будь-кого доти, доки суспільство не усвідомить, що функція прокуратури — це не «саджати в тюрму» (постійно ж лунають звинувачення, що ГПУ не одягла наручники на того чи іншого політика), а здійснювати нагляд за тим, як дотримуються законності службовці, що живуть за рахунок платників податків: чиновники органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, співробітники оперативно-розшукових органів, слідчі, військовослужбовці, посадові особи органів Державної пенітенціарної служби тощо.

Якщо ж вже так хочеться замінити Шокіна, то міняти його треба на людину, що вміє організовувати роботу великого колективу юристів. Для цього слід просто проаналізувати роботу підрозділів ГПУ й вибрати того керівника, кому це вдається найкраще. І, очевидно, це буде аж ніяк не Сергій Горбатюк.

Але при цьому слід чітко розуміти, що прокуратура сьогодні — це найменш проблемний орган в державі. Попри всю критику, яка лунає на адресу Генеральної прокуратури, зокрема, і з мого боку, ситуацію, яка там склалась, навіть близько не можна порівнювати з тим, що коїться, наприклад, у Міністерстві молоді та спорту, не кажучи вже про Міністерства внутрішніх справ чи Національну поліцію. Принаймні, прокурори не фінансують за рахунок державного бюджету «авіацію Донецької народної республіки» та не розстрілюють пасажирів авто лише за те, що водій скоїв адміністративне правопорушення, а діти генерального прокурора не продають Генпрокуратурі рюкзаки через його заступників і не програють, обкурившись марихуани, у підпільних казино сотні тисяч гривень, вкрадених з бюджету.