Сучасні правоохоронні тренди і справа Володимира Орлова

Здавалося, непросто знайти справу, яка могла би скласти конкуренцію докладно висвітлюваному “Ракурсом”  процесу у Вищому антикорупційному суд в номінації “Кількість порушень закону і фальсифікацій з боку правоохоронців”. Втім, виявилося, що жорсткий стиль антикорупціонерів впевнено набирає обертів і найсумнівніші практики стають звичайними. 

Про це свідчить іще одна одна історія – справа Володимира Орлова (кримінальне  провадження № 52024000000000222).

Наріжні риси обох процесів є подібними і вказують на те, що ми спостерігаємо не просто збіг, а відпрацьований стиль правоохоронців. 

Потерпілих немає, завданої шкоди – катма, предмету неправомірної вигоди днем з вогнем не знайшли, бракує навіть  пропозиції хабара чи обіцянки надати послугу. А от справа – є. І є намір притягти до відповідальності. У випадку з Володимиром Орловим –  по ч. 4 ст. 368 Кримінального кодексу України (прийняття пропозиції, обіцянки або одержання неправомірної вигоди службовою особою),  що передбачає від 8 до 12 років позбавлення волі з конфіскацією майна.

Так само, як це має робити суд, ми виходимо лише з того, які докази містяться в матеріалах справи. Тож погляньмо на факти. А вони показові.

За ділянку гроші, або Легенда про хабар

На початку минулого року до Володимира Орлова, який обіймав посаду першого заступника голови Дніпропетровської обласної військової адміністрації (ОВА) прийшов його давній знайомий Олексій. Вони були знайомі понад 10 років, хоча не спілкувалися уже давно. Олексій завітав як військовослужбовець, попросив допомогти його підрозділу з автівкою. Орлов прохання виконав, за що отримав подяку військової частини.

Але згодом Олексій почав сипати одна за одною грандіозними бізнес-ідеями, наче з рогу достатку. Щоразу він потребував сприяння Володимира. То просив допомоги з продажем кар’єра в Київській області, то заходився реалізовувати активи Костянтина Жеваго. Насамкінець Олексій прибув із проханням підписати документ, що давно чекав узгодження в ОВА. Йшлося про виділення певному підприємству 19 га землі у довготривале користування.   

Ясна річ, такі питання належали до компетенції глави Дніпропетровської ОВА Сергія Лисака. (Того самого, що нині опинився в Одесі замість неоднозначного, але законно обраного одеситами Труханова, “зачищеного” вищою політичною владою з допомогою на колінках намальованого паспорту).

І от що цікаво: ходоки, які клопоталися за ті 19 гектарів, завжди безпомилково наносили візити тільки тоді, коли керівника ОВА на місці не було. За 3 місяці такий дивовижний збіг трапився, ні багато ні мало, – 29 разів!  Тільки-но начальник за поріг – візитери з’являлися наче чорт з табакерки і прямували до Орлова, виконуючого обов’язки керівника на час його відряджень і відпусток.

Щоразу настійливі гості отримували відмову, не зважаючи на запевняння, що “там” (палець у стелю) уже вирішено.

Нині вже екс-заступник керівника Дніпропетровської ОВА Володимир Орлов розповідає: "Олексій натякав, що питання погодили з Лисаком. Після нашої розмови мені особисто телефонував Лисак і погрожував за те, що я зʼясовую це питання".  Сьогодні Орлов упевнений у змові між колишнім посадовцем Служби безпеки України Лисаком, який задіяв свої старі контакти, та прохачами.

Тоді ж нав’язливі візити закінчилися нічим. А згодом Орлов звільнився за власним бажанням.

24 жовтня 2024 року НАБУ оголосило про підозру Орлову у… вимаганні 200 тис. доларів США за надання в оренду лісової ділянки площею 19 гектарів. Наступного дня Вищий антикорупційний суд обрав Орлову запобіжний захід у вигляді застави у розмірі 15 млн гривень, згодом збільшивши її до 22,7 млн.

Насправді передачі грошей так і не відбулося, прийняття пропозиції щодо харабя не сталося, землю ніхто не отримав, а саме підприємство, яке раніше звертались за її оформленням, подало повторний запит і знову…. отримало відмову.

Слідчі НАБУ 6 місяців долучали до матеріалів справи запис прослуховування за липень 2024 року. Запис, безперечно, цікавий. Передусім тим, що на ньому Орлов тричі відмовляв візитеру у вирішенні питання.

Більше того, репліки, де Орлов чітко відмовляє провокатору, НАБУ позначає у розшифровках словом  "нерозбірливо". Ну “баба не чує”, що тут поробиш…

Отже, все, на чому могла би триматися справа проти Орлова, по якій не надано жодного реального доказу, – це покази викривача. Тому суть цих свідчень, особа викривача і його мотиви мають вирішальне значення.

“Мата Харі” від НАБУ

Так звані викривачі  все частіше стають мало не головною фішкою, справжнім ноу-хау антикорупціонерів. Так звані, бо ні першому, ні в другому описуваному процесі викривачами ані з точки зору здорового глузду, ані в розумінні відповідного закону вони не є і бути не можуть. Водночас скидається на те, що обов’язковою характеристикою викривачча є така: міцно бути на гачку у правоохоронних органів (щонайменше – під підозрою,  оптимально – стара справа або судимість і нова підозра), а ще дуже вітається… “російський слід”. 

Загалом з доброї волі, від нічого робити чи просто винятково через почуття загостреної справедливості мало хто з громадян піде у викривачі. Значною мірою відповідний український закон виписаний під тих, хто готовий дати викривальні покази, будучи причетним до тієї чи іншої незаконної діяльності. Бо це тільки в американському кіно випадковий перехожий, ставши свідком злочину, готовий давати покази проти мафії, піти під програму захисту свідків, змінивши особу, місце проживання, коло спілкування і обличчя. У реальному житті зазвичай виходить так, що для того, аби давати подібні свідчення, слід мати ще якісь аргументи, крім чудового бажання вчинити правильно.  І у “викривача” у справі Орлова таких аргументів – вагон і маленький возик. Адже у того, хто перебуває в лещатах правоохоронців, люфт для свободи дій невеликий. 

Водночас для НАБУ справа по статті про шахрайство підопічного  – гарантія надійностіі провокатора, якого можна спробувати видати за викривача.

Взагалі послужний список Олексія своєрідний, але солідний. Зокрема, 2 роки тому він звинуватив екс-голову Державної судової адміністрації Олексія Сальнікова в підбуренні його до передачі хабара суддям Верховного суду. Погодьтеся, це все-таки рівень. І послідовна, сказати б, громадянська позиція, що вже набула ознак професійної діяльності.

ЗМІ стверджують, що свого часу агент чи пак добровільний помічник  НАБУ працював і на російських федералів. Але не уточнюють, із зрозумілих причин, чи минув уже той час остаточно. Якщо це правда, прикра, хоча і не зрозуміла до кінця роль у цій справі бойового генерала Лисака. Поза сумнівом лише одне – він є діючою особою цієї історії.

“Викривач”, зафіксований у матеріалах справи як Олексій Тороп, він же – Гончар, він же Шевченко, він же Карпенко, за словами захисників обвинуваченого, дає суперечливі покази. Що, в принципі, не дивно, тут піди утримай у голові власні псевдоніми, на “оперативні легенди” не залишається місця.

Захисники обвинуваченого делікатно  стверджують, що, судячи з усього, в даному випадку могла мати місце провокація.  Сторонньому спостерігачу очевидно, що саме це потворне, а ще і кримінально каране діяння було тут напевне. Агент НАБУ і представники самого Бюро фактично вчинили злочин – провокацію підкупу. І, як належить… самі себе задокументували.

Очевидно, що це вже стає в антикорупціонерів поганою звичкою – йти до суду ні з чим. Тобто із записами, які неможливо переслухати, не засинаючи, але вони – ні про що, якщо говорити в контексті обвинувачення, або ж у ключових місцях яких, як на зло, геть нічого неможливо почути. Підпирається це “ніщо” відвертими нахабними фальсифікаціями. 

З більшим або меншим успіхом все це намагаються бодай частково закамуфлювати шляхом проведення закритого засідання (щонайменше під час допиту свідка обвинувачення) або припинення трансляції з надуманих причин, хоча обвинувачувані просять про повну гласність. 

До речі, Європейський суд з прав людини визнає можливість проведення судового розгляду у закритому режимі лише тоді, коли цього вимагають виняткові обставини — наприклад, мораль, публічний порядок, інтереси національної безпеки або захист приватного життя учасників процесу. І навіть тоді закритість має застосовуватись лише в обсязі, який є суворо необхідним для захисту важливого суспільного інтересу, і національні суди зобов’язані надати чітке, індивідуалізоване обґрунтування відповідного рішення.  

З усього цього набору винятків до справи Орлова пасує хіба що мораль, і то далеко не в значенні, закладеному законодавцем. А в сенсі – негоже громадянам спостерігати, що творять часом правоохоронні  органи. От і вся мораль. Тому що наведені в матеріалах справи міркування безпеки свідка, якого обвинувачений знає понад 10 років, не витримують жодної критики.

Моніторингова місія з фахівців, які спостерігали судовий процес, відзначила у своєму звіті: “Хоча закрите судове засідання було призначене з міркувань безпеки свідка, допит фактично проводився у звичайному залі судових засідань, без помітних ознак забезпечення конфіденційності, а особа свідка, як випливає з матеріалів справи, відома обвинуваченому ще з 2012 року. У поєднанні з відсутністю обґрунтованих доказів щодо реальних загроз або конкретних заходів безпеки, що застосовувалися, така ситуація викликає обґрунтовані сумніви щодо доцільності та пропорційності обмеження публічного характеру слухань”. І з цим важко не погодитися. 

Що ж, нині слово за судом. 

Підготувала Людмила ЗАГЛАДА