Проміжні підсумки реформи судових послуг

Підбиваючи проміжні підсумки чергової так званої судової реформи після оприлюднення підсумків конкурсу на заміщення посад суддів Верховного суду, найменше хотілося б критикувати й злословити загальними словами. За заметами багатослів'я дуже легко може загубитися суть явища, чи й того гірше — можна завернути на хибну стежку...

Спробуймо дати оцінку ходу реформи з погляду тих, заради кого вона, теоретично, проводиться — споживачів судових послуг. Чому послуг? Тому що у ст. 135 нової редакції закону «Про судоустрій і статус суддів» йдеться про «суддівську винагороду». Під час реформи з'ясувалося (нарешті!), що судді виконують функцію правосуддя не просто так, а за винагороду! Тобто надають послуги...

Так от, нас, пересічних учасників судових справ, весь цей галас з конкурсом до Верховного суду не чіпає з однієї простої причини: ми не бачимо причинно-наслідкового зв'язку між «реформами» та якістю щоденного правосуддя. Вірніше сказати, якість цю ми бачимо на безлічі прикладів, і вона, на жаль, падає все нижче й нижче. Але не через гучні реформаторські шоу, а скоріше від безконтрольності поточного правосуддя, до якого немає справи великому начальству в період чергових реорганізацій.

Про що була вся метушня навколо конкурсу до Верховного суду? Ми чимало чули про якусь непримиренну боротьбу між абстрактними «одіозними» суддями й тими, хто їх просував, з одного боку, і Радою доброчесності — з іншого. Вся ця боротьба з доброчесністю стала ефективним відволікаючим маневром, завдяки якому суспільство випустило з уваги головне: якими є мета і завдання, а головне — сенс судової реформи?

Можливо, хтось назве метою повернення довіри до правосуддя. Невже ви думаєте, що в країні, де немає довіри до парламенту й уряду, хтось сильно переживатиме, що немає довіри до правосуддя? Як можуть повернути довіру до судової системи люди, які самі довіри не викликають?

Висловлю одну крамольну думку: за великим рахунком, вся ця лірика — добропорядність, довіра — анітрохи не цікава учасникам судового процесу. Нам важливо — які рішення він ухвалює на практиці.

Тут я хотів би вжити деяку аналогію права і запозичити як приклад главу 49 Цивільного кодексу — забезпечення виконання зобов'язання. Йдеться про такі види забезпечення, як неустойка, порука, завдаток, застава, притримання.

Ні, я зовсім не пропоную брати майно судді в заставу на випадок, якщо хтось пред'являтиме позови до держави за заподіяння моральної та/або матеріальної шкоди, наприклад, незаконним утриманням під вартою або в місцях відбування покарання. Хоча думка сама по собі не позбавлена оригінальності.

Йдеться про інше: за тисячоліття існування цивільно-правових відносин, особливо після запровадження римського права, люди дійшли логічного висновку, що бізнес на довірі дуже погано закінчується. Ця фраза нам особливо дорога після відомої практики ділового обігу та звичаїв початку 90-х років минулого століття.

У великому цивілізованому бізнесі вже давно не заведено з'ясовувати, хто кому більше довіряє і хто тут порядний. Для будь-якої ризикованої угоди — наприклад, кредиту — є свої інструменти — застава, порука, банківська гарантія тощо. Застава — це така штука, яка і непорядного вбереже від спокуси, і порядному допоможе позбутися черв'яків сумніву — віддавати борг чи ні? Є сумніви в тому, що буде проведено розрахунок за постачання товару за міжнародним договором — будь ласка, скористайтеся акредитивом. І нікому не треба пред'являти докази своєї порядності.

Ми не можемо безпосередньо перенести інструменти забезпечення зі сфери цивільно-правових відносин у сферу публічного права, але ідея полягає в тому, що кольт і добре слово завжди мають більше значення, ніж просто добре слово.

Не грою в добропорядність треба було займатися, а створенням кількох речей: по-перше, як би смішно це не звучало, — впровадженням достатньо докладної інструкції про порядок здійснення правосуддя; по-друге — ефективної системи перегляду (ревізії) судових рішень; по-третє — створенням атмосфери легкого страху серед суддів за ухвалення незаконного рішення в поєднанні з невідворотністю відповідальності за порушення присяги.

Хтось може іронічно запитати: навіщо ж інструкція, коли є процесуальні кодекси? Це запитання не застане нас зненацька: існує окремо закон «Про нотаріат» та окремо — Інструкція про порядок вчинення нотаріальних дій. Чому так? Тому що загальні норми закону кожен нотаріус трактуватиме і виконуватиме в міру свого нерозуміння. Тому щоб захистити нотаріусів від скоєння помилок, порядок здійснення ними нотаріальних дій був детально регламентований до дрібниць.

Можна як приклад навести структуру рішень Європейського суду з прав людини. У ньому чітко виділяються такі розділи та підрозділи: процедура, факти, національне законодавство, документи Ради Європи, твердження про порушене право, застосування Конвенції, збитки (судові витрати, пеня), резолютивна частина. При цьому кожен аргумент заявника і кожен контрвисновок відповідача структурований і виділений в окремий пункт. За кожним окремим фактом чітко розписано — позиція однієї сторони, позиція другої, мотиви суду тощо. Кожен пункт пронумерований, що дозволяє безпомилково посилатися на конкретну частину судового рішення.

Що ми бачимо у нас в Україні на практиці?

Рішення судів часто-густо являють собою нерозділену неструктуровану кашу з доводів позивача, заперечень відповідача, фактів, на які посилаються сторони (часто без розбору й поділу на прийняті та відкинуті судом факти), далі йдуть скопійовані шаблони («риби») у вигляді «салату» з норм права, які деколи бувають недоречними або просто не стосуються справи.

Часто за довгим цитуванням йдуть висновки суду, які не тільки не випливають з вищевикладеного в судовому рішенні, а й виглядають як якийсь суб'єктивний волюнтаризм, не заснований на нормах права. Особливо прикро буває читати в рішеннях судів всяку єресь у справах публічного права, на кшталт такого: позивач не надав переконливих доказів своєї невинуватості, або доводи позивача не спростовують рішення суб'єкта владних повноважень, — що прямо суперечить доктрині презумпції невинуватості та правомірності дій будь-якої приватної особи в суперечці з органом влади.

Шкода, але не лише через незнання, а часом за мотивами суб'єктивної упередженості доводиться чути подібні речі. Одна суддя Дніпропетровського окружного адміністративного суду так прямо і заявила: в моєму кабінеті я вирішую, які норми права діють! І навіть пригрозила допитати по всій формі під присягою позивача (!), а якщо він особисто не з'явиться — то доставити під конвоєм з іншого регіону або, кажучи специфічною мовою, — етапувати для примусової участі як сторони в адміністративній справі.

При цьому вона войовничо пояснила, що в її кабінеті не діє правило ч. 2 ст. 71 КАСУ, за якою суб'єкт влади мусить доводити правомірність своїх дій, а треба керуватися ч. 1 ст. 71 КАСУ — кожен має довести ті обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги або заперечення. Тобто невинуватість підлягає доведенню...

Ще одне поширене формулювання звучить так: суд не вбачає наявність права сторони у справі. Неважливо, якого права — процесуального або матеріального. Просто коли треба відмовити в позові або в скарзі, але неможливо послатися на пряму норму закону, то вибудовується химера зі слів «не вбачається наявність права».

Знову ж таки, з погляду популярної нині концепції верховенства права, сам підхід — що право підлягає «розсуду» — тхне традиціями архаїчного феодалізму столітньої давнини. Право — це об'єктивна категорія, яка існує незалежно від суб'єктивної думки судді, і жодного «розсуду» не потребує. Воно або є, або його немає. Висновок про відсутність права має бути логічно обґрунтований і підкріплений нормами чинного законодавства.

Як боротися з такою єрессю?

Оскільки рішення ухвалюють судді, але пишуть не завжди компетентні помічники, то витравити це процесуальне зло можна тільки одним — за аналогією з нотаріатом — створенням покрокової інструкції, що детально регламентує всі дії, від прийому заяви до видачі сторонам копії судового рішення. Аж до того, щоб запровадити бланки судових рішень з чітко регламентованими розділами й структуруванням всіх доводів і фактів під номерними пунктами — як це робиться в ЄСПЛ.

Не потрібно лізти судді в душу з розпитуваннями про доброчесність, не треба влаштовувати публічні акції із закликами довіряти судовій реформі. Просто, як казав Петро Олексійович Перший, «щоб дурь кожного видно було», потрібно змусити суддю та/або помічників заповнити досить довгий формуляр і на кожен аргумент позивача і відповідача вказати позицію суду — які факти й норми права суд приймає, які — відкидає і чому. По кожній з них — окремо.

В ідеалі було б добре повернутися до моделі судового слідства для розгляду цивільних, господарських та адміністративних справ. Але це потребує колосальної політичної волі для визнання того факту, що механічне запозичення закордонного досвіду іноді приносить негативні результати...

Знову ж таки, створення покрокової інструкції з одночасним уточненням відповідних норм процесуальних кодексів дозволить усунути ще два аспекти, які дуже засмучують на попередній стадії судового розгляду, — це безглузді відписки з відмовою у відкритті провадження у справі з підстав предмета позову або з причин хибності адресування позову неналежному суду.

По-перше, вже скільки десятиліть можна повторювати один і той самий аргумент: якщо суд вважає, що справа підлягає розгляду іншим компетентним судом — нехай сам туди й передасть! Наприклад, згідно з п. 2 ч. 1 ст. 116 ЦПК передбачено таке:

1. Суд передає справу на розгляд іншому суду, якщо: <…>

2) після відкриття провадження у справі і до початку судового розгляду виявилося, що заяву було прийнято з порушенням правил підсудності.

Але водночас діє прямо протилежна норма ч. 1 ст. 115 ЦПК:

1. Якщо суддя, вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, встановить, що справа не підсудна цьому суду, заява повертається позивачеві для подання до належного суду, про що постановляється ухвала. Ухвала суду разом із заявою та всіма додатками до неї надсилаються позивачеві.

Чому б не спростити народові життя? Питання предметної, суб'єктної та територіальної підсудності бувають настільки заплутані навіть для досвідчених юристів, що чи не краще було б, якби суди самі між собою з'ясовували стосунки? Тим більше що ставки судового збору є уніфікованими, тож державі збитків від перенесення справи з одного суду до іншого — жодних.

Покрокова інструкція також має відбити охоту суддям відфутболювати назад позови на підставі побіжного вивчення обставин справи на стадії відкриття провадження. Це не просто неправильно — це незаконно! За аналогією з відмовами у відкритті кримінального провадження, які неможливо перемогти навіть прямою і недвозначною нормою ст. 214 КПК, такі ж відмови у відкритті провадження у цивільних, господарських та кримінальних справах на досудовій стадії суперечать принципам змагальності судового процесу.

Візьмемо, наприклад, цивільний процес. Суд зобов'язаний відкрити провадження у справі, якщо позовна заява відповідає вимогам ст. 119–120 ЦПК і сплачено судовий збір. Суд може розглянути позов по суті й відмовити позивачеві, але вже за правилами позовного провадження, а не шляхом відписки в позасудовому порядку.

І тут ми виходимо на ще один важливий аспект — виховної роботи з кадрами. Річ тут не лише в тім, що суддя має кожного дня, кожної хвилини остерігатися порушити присягу. Це досягається ефективною системою негласного інспектування судових засідань — що часто практикувалося за радянських часів.

Важливо ще ось що: не всякий суддя допускає, що його особиста суб'єктивна думка може не відповідати законодавчому казусу. Часто трапляється так, що закон нелогічний, містить безліч винятків із загального правила тощо.

Найстрашніше звинувачення, яке мені доводилося чути в суді, було таке: дивись, який грамотний! Вирішив закон на свою користь використати!

З погляду багатьох суддів та інших представників влади закон пишуть не для того, щоб абихто використовував його на свою користь. Закон існує для того, щоб карати народ, який все одно випручується як може. Але щоби представник народу використовував закон на свою користь проти інтересів держави — таке багато хто з суддів стерпіти не можуть! І виносять незаконні рішення, керуючись своєю класовою правосвідомістю.

Випадок з відмовою в прийомі позову журналіста Володимира Бойка — це типовий приклад прояву феодальної правосвідомості судді, яка вважає людей холопами, негідними того, щоб їхні права захищалися в суді. Тому, на думку судді, позов є завідомо необґрунтованим, і їй це очевидно без розгляду справи по суті.

Тому проводячи кадровий відбір кандидатів на посади суддів, слід ключову увагу приділяти не їхній здатності механічно запам'ятовувати норми права, а головним чином іншому — чи готові вони до того, що їхня суб'єктивна думка може розійтися з позицією закону, і на чий бік стане суддя — своєї омани або закону? Чи схильна суддя судити «серцем» — тобто не дивлячись на закон, або все ж у неї в серці знайдеться куточок для почуття процесуальної казуїстики — тобто припущення, що і вона може бути неправа, що згідно із законом ситуація може виглядати інакше, ніж здавалося раніше.

Якщо суддя готова визнати стару мудрість — errare humanum est — значить, тест склала. Якщо класова правосвідомість взяла верх — особиста впертість перемогла, — то таких людей не можна допускати на гарматний постріл до суддівської мантії.

Всі перераховані вище доводи не нові, але при проведенні нинішньої судової реформи їх знову було проігноровано. Тому не треба дивуватися результату.

Однак не варто впадати в песимізм — нинішня реформа ненадовго. Мине рік, два — і все будемо починати спочатку. Не вірите?