Судова влада в Україні: консерватори проти пристосуванців

Пильно спостерігаючи за роботою вищих судових інстанцій, можна дійти висновку про існування підпільної, неоголошеної війни між (умовно кажучи) групою осіб, які згуртувалися навколо Конституційного суду, і (умовно кажучи) групою осіб, що приєдналися до нового Верховного суду.

Говорячи про групи осіб, слід уникати шаблонів і кліше на кшталт «стара гвардія», «реформатори», «нові судді»... Якщо чесно, то йдеться про дві групи старої суддівської гвардії, одна з яких успішно «повирішувала» свої питання і влаштувалася в нову контору на ім'я Верховний суд незрозуміло якої країни. «Нові обличчя» від Богдана Гулька (колишній глава ВССУ), який став главою КЦС ВС, до Михайла Смоковича, колишнього заступника голови ВАСУ, який став головою КАС ВС. Всі ці люди — висуванці вже нинішнього президента, які отримали «патенти» на керівництво своїми судами у 2014 році.

Обрання нового голови Верховного суду Валентини Данішевської як людини начебто «не з системи» нікого не повинно вводити в оману: це декорація, потьомкінське судове село для міжнародних партнерів і громадських «активістів». Той факт, що Данішевська була суддею постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків, характеризує її вельми недвозначно в очах будь-якого юриста, який практикує цивільні справи.

Крім того, колишній голова Верховного суду України об'єктивно не вписувався в цей натюрморт судової реформи. По-хорошому розлучитися з Ярославом Романюком у Банкової не вийшло — ось обидві сторони досі й роблять кола на інформаційній воді...

З іншого боку, Конституційний суд залишається оплотом суддівської гвардії дореформених часів (в хорошому сенсі цього слова). Наприклад, КСУ все ще включає чотирьох суддів за квотою з'їзду суддів, обраних взагалі до війни та революції у 2010–2013 роках, і двох — за квотою президента Януковича, обраних у 2013-му. Ті судді, яких було обрано 13 березня 2014 року за квотою Верховної Ради, а також судді, обрані синхронно 27 січня 2016 року з'їздом суддів і призначені за квотою президента, сформувалися як зірки судового небосхилу ще в епоху Віктора Ющенка. Знову-таки, навіть нещодавно призначений суддею КСУ Сергій Головатий — людина вельми непроста й самодостатня, якщо хтось на Банковій наївно думає, що Сергій Петрович просто так все кине і побіжить за свистком виконувати побажання президентської канцелярії.

Ці носії темно-червоних мантій суддів КСУ ще пам'ятають ті архаїчні часи, коли суд був судом, коли рішення доводилося мотивувати, а не «відписувати», і дух кращих сторін радянської процесуальної школи ще десь трошки витав у храмі Феміди...

Я би схарактеризував найменування окопів у цій війні так: консерватори проти пристосуванців. Назви суто умовні, бо і тих і інших удосталь в обох таборах, але є деякі тенденції, які боязко пробиваються через словесний мотлох багатослівних мотивувальних частин зразкових судових рішень. І тенденції ці свідчать про те, що Верховний суд перестав намагатися імітувати правосуддя «по-новому», закусив вудила і десь почав переходити червоні лінії, що неабияк занепокоїло колектив КСУ.

Насамперед ідеться про таке, що вже стало «суперзразковим», рішення Великої палати Верховного суду від 14 березня 2018 року у справі №П/800/120/14 про відновлення на посаді судді КСУ Анатолія Головіна. Тут річ не в тім, що в КСУ засіли його затяті прихильники — скоріше, навпаки, на колишнього голову тут ніхто не чекає, адже всі вакансії зайняті, і відновлення 19-го судді КСУ поставить усіх в незручне становище, а там і не дай Боже — під загрозу чиєсь крісло... Наївно також буде вважати, що КСУ в нинішньому складі почне активно обстоювати позицію, викладену в рішенні №20-рп/2010 від 30 вересня 2010 року, відомому як конституційний переворот. Бо справа це дуже делікатна, хоча рішення №20-рп/2010, справедливості заради, теж ніхто не скасовував.

Йдеться зовсім про інші матерії: у суддів КСУ є підстави побоюватися за свою персональну долю. Тут справа ось якого роду. Ще раз процитуємо ці крилаті слова з рішення ВП ВС у справі №П/800/120/14, які можна взяти в рамочку:

«Ці обставини суттєво відрізняють Конституційний суд України від судів загальної юрисдикції, оскільки зазначене вище свідчить про те, що цей орган є більшою мірою політичним, ніж судовим.

Те, що Конституційний суд України не є судом у розумінні статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року, випливає також із рішень Європейського суду з прав людини у справах «Фішер проти Австрії» та «Цумтобель проти Австрії».

За таких обставин цілком виправданим є висновок, що суб’єкт призначення судді Конституційного суду України має право застосувати до призначеного ним судді заходи політичної відповідальності в разі встановлення цим суб’єктом призначення ознак невідповідності поведінки такого судді високим вимогам, які пред’являються суспільством до судді Конституційного суду України.

З огляду на вказане Велика палата Верховного суду дійшла висновку про неможливість застосування висновків ЄСПЛ, викладених у рішенні в справі «Олександр Волков проти України», у випадку оцінки правомірності звільнення суддів Конституційного суду України».

Тут перетнуто відразу три червоні лінії.

По-перше, Конституційний суд в очах ВП ВС позбавили статусу суду в прямому розумінні цього слова. Немов це і не суд, а так — якась квазісудова конституційна комісія, що складається з політичних висуванців, на кшталт ЦВК.

По-друге, відмінність судді від члена квазісудової комісії в тому, що суддю не можна просто так взяти й звільнити достроково — слід встановити належним чином факт порушення присяги. Але якщо це не суддя, а політичний висуванець, то ротувати членів КСУ стане так само легко, як міняти продавців на вінницькому міському ринку, головне — зібрати «містові»!

По-третє, рішення ЄСПЛ у справі «Олександр Волков проти України» було прапором всіх суддів, яких було звільнено не за своїм бажанням, та маленькою надією на можливість відновитися в українських судах. Тепер це вікно можливостей забили. ВП ВС привласнила собі право вибіркового права тлумачення і застосування рішень ЄСПЛ загалом і цієї знакової справи зокрема, що свідчить лише про одне: в майбутньому ВС вирішуватиме в кожному окремому випадку, який звільнений суддя — «Волков», а який — «не Волков».

Природно, що кожен суддя КСУ все це приміряв на себе і дійшов недобрих висновків, що їх кріслами вкотре зібралися поторгуватися шулери з Банкової, і це, напевно, усіх вкрай насторожило... Пам'ятаючи про долю колишнього голови ВСУ Ярослава Романюка, який занадто довго намагався вирішити свою проблему кулуарно і запізно вилив незгоду в публічну площину, коли вже поїзд пішов, — КСУ вирішив дати кілька попереджувальних пострілів з «шестидюймовок». Як то кажуть, вовків боятися — в ліс не ходити!

Спочатку несміливо, в рішенні №2-р/2018 від 28 лютого 2018 року, під прикриттям димової завіси популізму навколо закону «Про засади державної мовної політики», яким давно були незадоволені праворадикальні політичні кола, КСУ визнав цей документ неконституційним, але зовсім не з тих причин, на які від суду чекали праві радикали. Судді КСУ тонко розрахували, що всі ці швондери й шарікови вміють лише кричати «ганьба» і «зрада», але не вміють читати «дрібний шрифт». Тим часом будь-хто, хто розібрався в мотивах КСУ, зрозумів, що суд, по суті, дав шаблон скасування взагалі будь-якого закону, без огляду на його зміст!

Нагадаємо ще раз аргументи КСУ (п. 4 рішення №2-р/2018):

— відсутність підготовленого до другого читання проекту закону №9073 у виді порівняльної таблиці, а також висновку комітету щодо нього під час його розгляду та ухвалення;

— включення проекту закону №9073 до порядку денного пленарного засідання Верховної Ради України без зазначення його повної назви, реєстраційного номера, редакції та ініціаторів внесення;

— відсутність обговорення проекту закону №9073 у другому читанні;

— позбавлення народних депутатів України права на розгляд Верховною Радою України поданих ними поправок та пропозицій до проекту закону №9073;

— перебування народних депутатів України під час ухвалення проекту закону №9073 в місцях, які унеможливлюють особисте голосування;

— блокування народними депутатами України виступаючих, фізичне перешкоджання голосуванню під час ухвалення проекту закону №9073 у залі засідань Верховної Ради України, що завадило народним депутатам України особисто голосувати;

— голосування одних народних депутатів України картками інших, які знаходилися в залі засідань Верховної Ради України під час голосування за проект закону №9073;

— голосування одних народних депутатів України картками інших, які не знаходились у залі засідань Верховної Ради України під час голосування за проект закону №9073.

Вже тоді можна було здогадатися, що судді КСУ, за аналогією зі світом тварин, вирішили в превентивних цілях застосувати войовничі кольори, наїжачитися усіма голками та шипами, підняти хвіст і продемонструвати наявність гострих зубів...

Гіпотеза про те, що рішення №2-р/2018 було ухвалено в інтересах Банкової, я відразу ж відкину саме з огляду на те, що воно не містило фірмового стилю Банкової — безлічі політичної демагогії й націоналістичного словоблудства. Хитрість у тому, що таке рішення навіть страшно цитувати для можновладців, адже всі вони виглядатимуть дурнями... Тому рішення КСУ №2-р/2018 різко «замовкли». Просто забули наступного дня. Оскільки попри такий попереджувальний постріл Велика палата №6 Верховного суду все ж вирішила ухвалити легендарне рішення у справі Анатолія Головіна, яким КСУ опустили нижче за плінтус (підозрюю, що тези рішення ВП ВС були відомі зацікавленим сторонам заздалегідь), то КСУ визнав за можливе нагадати про себе.

Тут ще треба віддати належне витримці обох сторін судової війни: як витончено вони з'ясовують стосунки, а головне — тихо. Просто-таки листування Енгельса з Каутським на тлі бразильського карнавалу в стосунках між ГПУ, НАБУ і САП.

26 квітня 2018 року КСУ ухвалює рішення №4-р/2018 про визнання неконституційним закону №5475-VI «Про всеукраїнський референдум» від 6 листопада 2012 року. Цього разу судді КСУ розмазали закон по стінці — детально розписали всі аспекти його нелегітимності як у частині порушення процедури (повторивши всі доводи з рішення КСУ №2-р/2018), так і самого змісту — до букви, до коми...

Правові наслідки рішення №4-р/2018 самі по собі заслуговують на особливу увагу, адже «обнуливши» цей закон в повному обсязі, КСУ одночасно визнав таким, що втратив силу, також п. 4 прикінцевих положень закону, згідно з яким втрачав чинність попередній закон «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» від 3 липня 1991 року. На сьогодні виникла незручна колізія, оскільки в базі нормативно-правових актів Верховної Ради закон «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» від 3 липня 1991 року так само значиться, що втратив чинність на підставі... такого, що втратив чинність, закону №5475-VI.

Ніхто не хоче взяти на себе відповідальність і визнати закон 1991 року чинним, бо тоді для уряду настануть дуже прикрі наслідки: народу повертається право на місцевий референдум, яке було, по суті, відібране з ухваленням неконституційного закону №5475-VI «Про всеукраїнський референдум» від 6 листопада 2012 року. Зокрема, ч. 2 ст. 6 закону від 3 липня 1991 року передбачено:

«Виключно місцевими референдумами у відповідних адміністративно-територіальних одиницях вирішуються питання про найменування або перейменування сільрад, селищ, міст, районів, областей; питання про об'єднання в одну однойменних адміністративно-територіальних одиниць, які мають спільний адміністративний центр; питання про зміну базового рівня місцевого самоврядування у сільських районах; питання про реорганізацію або ліквідацію комунальних дошкільних навчальних закладів, а також дошкільних навчальних закладів, створених колишніми сільськогосподарськими колективними та державними господарствами».

Тепер всі громадяни, які вважають, що їхні конституційні права було суттєво порушено після 2012 року, всі незгодні з масовим перейменуванням населених пунктів і так званою реформою децентралізації, а точніше — кампанією колективізації сільських і селищних рад в укрупнені колгоспи під нелегітимною вивіскою Об'єднаних територіальних громад (ОТГ) без проведення місцевих референдумів та без отримання мандата від народу, — отримають повне право вимагати реституції та сатисфакції. А реформи Гройсмана-Порошенка щодо неконституційної зміни адміністративно-територіального устрою України опиняться під великим і жирним знаком питання...

Однак усе це — рикошети рішення КСУ №4-р/2018. Головний попереджувальний постріл призначався зовсім іншим людям. Висунемо таку гіпотезу щодо того, як слід розшифровувати цей меседж: в разі, якщо судді КСУ, а також особи з числа «друзів» КСУ відчують загрозу, або їхні інтереси не будуть належним чином враховані в кулуарних торгах, Конституційний суд легким рухом руки почне вбивати всі значущі закони нової судово-юридичної реформи, включно з законом «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року, законом «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року і законом «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» від 3 жовтня 2017 року.

Після рішення №4-р/2018 така перспектива стає не просто можливою — питання стоїть інакше: коли? Знову ж таки, для суддів КСУ не будуть потрібні довгі прелюдії: зібралися в будь-який день, проголосували — і все! Година робочого часу. Шаблон готовий ще з кінця лютого — дивись рішення №2-р/2018... Тому уточнімо: чи знайдуться в суспільстві сили, які оплакуватимуть сумну долю ліквідованого ВС зразка 15 грудня 2017 року?

Як тут не згадати слова Остапа Бендера: «Таких, як ви, дівчата не люблять. Вони люблять молодих, довгоногих, політично грамотних. А ви скоро помрете. І ніхто не напише про вас у газеті: «Ще один згорів на роботі». І на могилі не сидітиме прекрасна вдова з перськими очима. І заплакані діти не питатимуть: «Тату, тату, чи чуєш ти нас?»

А знаєте, чому? Бо ще «за життя» так званий Верховний суд без зазначення країни приналежності заплямував себе дурнуватими й безглуздими рішеннями, які не додавали йому симпатій від слова «зовсім». Щоб не заглиблюватися в довгі аннали судового реєстру, наведемо лише кілька найбільш «зразкових» справ.

Наприклад, велику гордість хочеться відчути від заголовка такого інформаційного прикладу на сайті ВС: «ВС мотивував зразкове рішення про відмову прокуратури у видачі довідки про зарплату для перерахунку пенсій».

Треба зауважити, що перемога цілого Верховного суду над простим пенсіонером, який просив не в борг, не пайок до свята, а — вдумайтеся — довідку про зарплату (!), дався суддям важкою інтелектуальною працею. Цю «зразкову» справу потрібно обов'язково помістити в рамочку, а з авторами тексту провести роз'яснювальну роботу за допомогою різок...

Доводи позивача у викладенні ВС звучали так:

«Вимоги аргументує таким чином. На його звернення видати довідку про заробітну плату прокуратура Чернігівської області повинна була її видати і не повідомляти йому про відсутність у нього права на перерахунок пенсії за вислугу років, оскільки не наділена повноваженнями щодо призначення або перерахунку пенсії. Тим, що вона відмовила йому (позивачу) видати довідку про заробітну плату з тієї підстави, що у прокурорів відсутнє право на перерахунок пенсії відповідно до Закону України від 05 листопада 1991 року №1789-XII «Про прокуратуру» (далі — Закон №1789-XII), діяла не в межах своїх повноважень, визначених Конституцією та законами України».

Суть така: в отриманні довідки про зарплату для перерахунку пенсії було відмовлено тому, що пенсіонер, на думку прокуратури, не мав права на перерахунок пенсії. Питання: чи обходить це прокуратуру, якщо не їй вирішувати? Мені здається, що позовні вимоги звучать простіше за просте. Суддям довелося вдатися до витонченого фарисейства, щоби спростувати очевидне. Вони цинічно пригадали, що:

«1. Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 10 закону №2939-VI «Про доступ до публічної інформації» кожна особа має право доступу до інформації про неї, яка збирається та зберігається.

2. Згідно з ч. 1 ст. 5 закону №2657-XII «Про інформацію» кожен має право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації, необхідної для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів.

3. Відповідно до ст. 49 Кодексу законів про працю України власник або уповноважений ним орган зобов’язаний видати працівникові на його вимогу довідку про його роботу на даному підприємстві, в установі, організації із зазначенням спеціальності, кваліфікації, посади, часу роботи і розміру заробітної плати».

Ну і найголовніше — прокуратура не уповноважена вирішувати питання щодо правомірності перерахунку пенсій. Як же судді ВС викрутилися з цієї простої справи? Легко! Читається як пісня!

З мотивувальної частини рішення Верховного суду від 16 квітня 2018 року №825/506/18 (№Пз/9901/16/18) — про відмову прокуратури у видачі довідки про зарплату для перерахунку пенсій:

«Надання відповіді на запит про видачу довідки про заробітну плату, яка містить судження про те, що «…у прокурорів відсутнє право на перерахунок пенсії відповідно до Закону України «Про прокуратуру», є неправильною, некоректною дією, але не настільки, щоб через це визнати за суб’єктом звернення права на видачу запитуваної ним довідки. Вжиті у відповіді прокуратури області формулювання не змінюють суті та правової природи обґрунтування відмови її надати».

Тобто відповідач порушив закон, але не настільки, щоб суд безкоштовно задовольняв позови якогось пенсіонера!

Або ось — шедевр юридичної думки:

«Якщо на час звернення закон не встановлює права на перерахунок пенсії за вислугу років і не передбачає обов’язку надання довідки про заробітну плату, орган прокуратури не може видавати довідки довільної форми чи за аналогією з іншими нормативними актами, оскільки відсутність законної мети, для якої витребовується довідка, унеможливлює використання будь-якого із засобів для її досягнення».

Послухайте, яке вам діло до «законних цілей» отримання довідки? Може, пенсіонер хотів її вдома оформити в рамочку й повісити на стіні? Це його особиста справа! Жоден закон не пов'язує право на отримання письмової інформації з метою її використання. Те, що прокуратура не може видати довідку довільного зразка, це... це дно. Далі — повний фініш!

Однак дно було пробито ще одним висновком, який тягне на ст. 375 Кримінального кодексу України:

«Обставинами зразкової справи, які обумовлюють типове застосування норм матеріального права та порядок застосування таких норм, є звернення пенсіонера, якому призначено пенсію за вислугу років відповідно до закону №1789-ХІІ після 15 липня 2015 року (з дня набуття чинності законом №1697-VII), до органу прокуратури із заявою про надання довідки про заробітну плату для перерахунку пенсії, тобто в період, протягом якого уряд не прийняв відповідного нормативно-правового акта і не визначив умови та порядок перерахунку призначених пенсій працівникам прокуратури відповідно до вимог ст. 86 закону №1697-VII. Варіанти правової оцінки дій та рішень суб’єкта владних повноважень за цих правовідносин описані вище».

Ось вам верховенство права, права людини й справедливість в одному флаконі! Через те, що хтось забув ухвалити якийсь підзаконний акт, людина не може реалізувати своє право на пенсію. Що ще гірше — право на отримання безкоштовної довідки!

Верховний суд уточнив, чому не можна було видати довідку:

«Інформація, яку ОСОБА_1 просить надати, не була створена відповідачем та стосується не фактично отриманої позивачем заробітної плати, а можливої заробітної плати, яку позивач міг би отримувати з урахуванням постанови №657, якби продовжував працювати на раніше займаній посаді. Інакше кажучи, позивач просить відповідача фактично створити нову інформацію, підстави та порядок створення якої нормами чинного законодавства не врегульовано, не закріплено механізму, за яким органи прокуратури можуть визначити можливий розмір заробітної плати колишніх працівників прокуратури у зв’язку з підвищенням заробітної плати працюючих прокурорів».

Вдумайтеся! Позивач просив створити йому «нову» інформацію... Я спробую сформулювати колізію зрозумілою для суддів ВС мовою: заслужена людина, яка віддала свою молодість Батьківщині, звернулася по допомогу. Прокуратурі шкода допомогти колишньому колезі? Не дав грошей за видачу довідки? Можна не відповідати — питання риторичне...

Щоб не склалося у читачів помилкового враження, ніби Верховний суд знущається тільки з пенсіонерів, хочу порадувати юридичні особи: ваша доля анітрохи не краща! Лише дві знакові справи, одним рядком.

КАС ВС ухвалив 6 березня 2018 року постанову у справі №804/5444/16 (№К/9901/133/17) — справа про формування податкового кредиту з ПДВ.

Суд зазначив, що:

«Суд приходить до висновку, що позивач повинен мати відповідні належно оформлені первинні документи, включаючи і товарно-транспортні накладні, які, хоча і не є основними та визначальними при формуванні податкового кредиту з ПДВ, проте які в тому числі, в сукупності з іншими документами мають беззаперечно свідчити про факт вчинення господарських операцій, натомість в даному випадку надані позивачем первинні документи не є достатніми та вичерпними для такого висновку, оскільки предметом спору в цій справі є підтвердження обставин реальності відображення у податковому обліку господарських операцій, які фактично не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи судами попередніх інстанцій стосовно врахування реального часу їх здійснення, наявності трудових ресурсів, матеріальних ресурсів, основних засобів для здійснення відповідної господарської діяльності, які необхідні для постачання товарно-матеріальних цінностей та проведення відповідних робіт, що свідчить про відсутність реальних правових наслідків за господарськими операціями в межах договорів, укладених позивачем з вказаними контрагентами».

Таким чином, КАС ВС прямо порушив ст. 204 ГК України, яка встановлює презумпцію правомірності будь-якої угоди до того моменту, поки суд не визнає її недійсною. З рішення КАС ВС очевидно, що самі угоди, відображені в податковому обліку, не визнані недійсними, і суд не скасував правових наслідків — прав і обов'язків поставити товар або здійснити оплату для сторін угод. Тепер же презумпція правомірності правочину поставлена під сумнів!

Ще одна презумпція — правомірності будь-якої господарської діяльності, не забороненої законом, згідно з ч. 1 ст. 42 Конституції України. Касаційний господарський суд дійшов прямо протилежного висновку в ухвалі від 17 квітня 2018 року у справі №916/1734/17 — про притягнення до відповідальності Антимонопольним комітетом України:

«Для кваліфікації дій суб'єкта господарювання як антиконкурентних узгоджених не є обов'язковою умовою наявність негативних наслідків таких дій у вигляді завдання збитків, порушень прав та охоронюваних законом інтересів інших господарюючих суб'єктів чи споживачів, оскільки достатнім є встановлення самого факту погодження конкурентної поведінки, яка може мати негативний вплив на конкуренцію. Зазначене не було враховано у вирішенні спору судами попередніх інстанцій, як і те, що недосягнення суб'єктами господарювання мети, з якою вони узгоджують власну конкурентну поведінку, з причин та обставин, що не залежать від їх волі, не є підставою для встановлення відсутності правопорушення, передбаченого ст. 6 закону.

Відтак для визнання територіальним відділенням АМК порушення законодавства про захист економічної конкуренції вчиненим достатнім є встановлення й доведення наявності наміру суб'єктів господарювання погодити (скоординувати) власну конкурентну поведінку, зокрема шляхом обміну інформацією під час підготовки тендерної документації, що, у свою чергу, призводить або може призвести до переваги одного з учасників під час конкурентного відбору з метою визначення переможця процедури закупівлі».

Тут виникає правомірне запитання: якщо нічиї права і законні інтереси не порушено, включно з державою, нікому не завдано збитків, жоден закон не порушено, а об'єктом покарання є «поведінка» і «наміри» — як у такому разі бути з правом учасників ринкових відносин на ефективний захист і поділ правомірної й неправомірної поведінки, якщо такі тонкі матерії АМКУ встановлює на підставі внутрішнього переконання?

При цьому позиція АМКУ полягає в тому, що вони нікому нічого не зобов'язані доводити. Не АМКУ доводить провину, а учасник ринку товарів і послуг доводить свою невинуватість! Довести її вкрай важко, бо, на думку АМКУ, «…факт завищення або заниження цінових пропозицій учасниками, наявність спільних особливостей в цінових пропозиціях не є обов'язковою умовою для кваліфікації відповідного порушення».

Тобто змовою може виявитися не тільки продаж товару за гіршою ціною, але і продаж товару за кращою ціною! Щоб ви не робили, дешево продавали або дорого, та хоч на найвигідніших умовах — це може бути змова! Тому що важливими є не ціна або якість товару, важливо — хто продає! Якщо він не домовився з ким потрібно — то це однозначно змова!

Ба більше, АМКУ у своїх поясненнях примудрився принизити ВС ще до початку розгляду справи, заявивши суду, що:

«...встановлюючи наявність або відсутність порушення у вигляді антиконкурентних узгоджених дій шляхом аналізу відповідних доказів на предмет їх допустимості та обов'язковості, суди перебрали на себе непритаманні суду функції, які здійснюються виключно органами Антимонопольного комітету України щодо правової кваліфікації наявної події та встановлення факту наявності порушення».

Після таких юридичних відкриттів залишається тільки одне запитання: чи потрібно нам таке правосуддя? Чи не час суддям КСУ застосувати владу і припинити ці судові муки?