Судити суддів по справах їхніх, або Реформа без кінця

Пафосний захід, присвячений ще одній реформі судової системи, стартував учора, 1 березня, й триватиме три дні. Попередні 30 років реформування української Феміди не дали реального результату, та в принципі і не могли. Коли з парадного під’їзду суд реформують у найкращих європейських традиціях, а з чорного — засилають гінців із височайшими побажаннями по конкретних справах, реформи йдуть туго.

Закономірний підсумок: суспільство не має «останньої лінії оборони» у вигляді суду і змушене вдаватися до радикальних методів боротьби за свої права, що стає поганою звичкою. Судді ж навряд чи можуть пишатися своєю професією, напевно, багато хто волів би, аби і сусіди про неї не знали. Мабуть, судді — одна із найбільш ненависних професійних каст у нашому суспільстві. Справедливості заради зауважимо, що шанованих професій у нашій країні, за великим рахунком, немає. Ми якось так облаштували своє життя, що престижних і почесних професій більше не існує. Вони канули в Лету разом із нормальною правильною мотивацією присвятити себе тій чи іншій справі, що розбилася не в останню чергу об злиденну офіційну платню майже за кожну професійну працю. Хто сьогодні в 17 років мріє «розслідувати злочини», «вчити дітей» і «допомагати людям»?

Звісно, над іміджем суддів добряче попрацювали не тільки вони самі. Охоче допомогли їм із «піаром» перші особи держави — за кожної влади поголовно, і, ясна річ, ЗМІ.

Мабуть, у надзвичайно важкому становищі перебувають безпросвітно завалені сотнями справ судді, які намагаються розглядати їх по закону і по совісті. Але вони — невідомі солдати Феміди. А на слуху «зірки», які з допомогою своєї навколоюридичної еквілібристики формують ставлення до всіх колег за цехом. Невловимий Вовк і непробивний Тупицький, наприклад.

Звісно, судді — плоть від плоті свого народу. Однак хотілося б вірити, що коли ретельно перебрати та просіяти цю «плоть від плоті», навчити, дати пристойну платню і змусити повірити в невідворотність покарання, то інституція зможе працювати на благо суспільства. Але ж не виходить у нас.

Так, у Верховний суд просочилася свіжа кров — люди, які в колишніх реаліях ніколи у житті не змогли б оплатити собі вхідний квиток до цієї установи. І, можливо, якби в нас було попереду мирних і благополучних років десять, ці паростки пробили б цемент традицій вітчизняних судових інстанцій. Але часу катма. А ті, чиї кандидатури не викликали сумнівів під час скандального конкурсу на посади суддів, дедалі частіше ставлять свої підписи під дуже дивними рішеннями. Міцний старий розсіл закономірно навертає на свою віру молоді огірки.

Ні здійснювані з-під палки перманентні «реформи», що нагадують конвульсії, ні астрономічні за українськими мірками зарплати окремих категорій суддів не дали того результату, якого прагнуло суспільство. Будемо вважати, що суспільство все-таки хотіло законного і справедливого суду для всіх, без застереження «а коли потрібно буде мені, я порішаю».

За третину століття не запанувала на нашій землі влада, яка мала би на меті створити професійну і незалежну судову систему. Кожна в ефірах співала одне, а до суддів відряджала емісарів із високим проханням розглянути згідно із законом, а по суті — передати, аби «впихнули невпихуєме» в рамки судового рішення. Хоч ногами заштовхати, а щоб було.

Багато суддів робили, роблять і робитимуть так. Тому що саме так працюють правила виживання і ситого безпечного співіснування з політичною владою. Тому що звикли чутливо вловлювати імпульс згори, без якого часом навіть впадають у тривогу — то що ж у рішенні писати? І тому що у суддів мами теж «люблять швидкість». А для опору існуючому стану справ потрібно мати не лише волю, а й кришталево чисту біографію, яку суддя створює собі судовими рішеннями і всім своїм способом життя.

Звісно, справа передусім в якості людського матеріалу. Та якщо ми не почнемо, нарешті, виробляти нормально працюючі інституції, правила, алгоритми, що не змінюються із черговими виборами, то з ями, в якій опинилися, не вибратися. Можна, звичайно, і далі проводити потішні заміри довіри до судової системи, лейтмотив яких: звертаються, отже, довіряють. Однак те, що йдуть до суду, а не вішають кривдників на ліхтарях, — це показник особливості нашого менталітету, а зовсім не довіри до судової системи.

Самі по собі конкурси тут не допоможуть, ми ж уміємо будь-яку ідею перекрутити і довести до абсурду. Єдине, що можна реально «помацати руками», це рішення судді, бо ніхто не документує себе так докладно і ґрунтовно, як суддя: реєстр судових рішень за кожної зміни влади знищувати поки що не додумалися. Ніщо не заважає проаналізувати судові рішення і зробити висновки лише в порядку зацікавленого громадського спостереження за доброчесністю. Навіть не одне якесь окреме рішення, а певну їх кількість. От по них якраз і видно доброчесність судді. Звісно, оцінювати рішення суду в повноцінному сенсі може тільки вища інстанція. Але ж «невоцерковлені» громадяни також можуть скласти своє уявлення про це велике таїнство, яке не завжди, на жаль, є взірцем вишуканої юридичної думки і правової аргументації.

До речі, як мудро вчать нас наші західні друзі, рішення суду має бути не лише справедливим по суті, а й виглядати справедливим. У нас часто не виглядає. Навіть коли суд прийняв обґрунтоване рішення, і він не винен у не справджених очікуваннях громадськості, тому що справу було продано ще до нього — на рівні прокуратури, і то не завжди можуть донести таке рішення до народу зрозуміло. Адвокат сторони, що програла, завжди спритніше та яскравіше коментує процес, ніж судді-спікери і численні прес-служби.

Немає у нас на всі випадки життя людей, довіра до яких, як до слів Любомира Гузара, щоб запросити їх усіх до Ради доброчесності і беззаперечно вірити на слово. Але ж можна знайти на всю країну трохи досвідчених і порядних юристів, які зможуть професійно, якісно і неупереджено аналізувати судову практику конкретного судді. Такий аналіз могли б здійснювати і судді у відставці. Так, у нас кепські справи з моральними авторитетами, та все ж відшукати компетентних людей, які дорожать своєю репутацією, поки ще можна.

Категоричні заперечення: ой-ой, оцінювати рішення судді не можна, це тільки вищій інстанції дозволено, в Європах так не роблять і західні друзі не схвалять, можемо ігнорувати. Як ігнорували західні друзі нашу революційну люстрацію, наприклад. Хіба здійснювати таку люстрацію можна було? А перетрушувати вищу судову інстанцію на свій лад, просто відбивши ломом назву держави з вивіски, можна? А повикладати на загальний огляд декларації з адресами?

Під час проведення першого конкурсу на прокурорські посади «Ракурс» у рамках громадськрї перевірки брав активну участь у вивченні попередньої діяльності здобувачів. Це копітка, але цілком здійсненна робота, що дає іноді дивовижний результат. От береш реєстр і дивишся: один і той самий прокурор — чи то довірливий, як дитина, чи то невиправний, як рецидивіст. Любитель клопотати про запобіжний захід — підписку про невиїзд. І тікає у нього народ один за одним, але прокурор усе одно вірить у краще, мабуть, у належний спосіб щоразу не оцінюючи адекватно ризиків з якоїсь загадкової причини. Чергового обвинуваченого слід прохолов, але прокурор віри в людство не втрачає. Може такий фактаж зародити нехай невиразні, але небезпідставні сумніви в його доброчесності? Мабуть, повинен. Так само і з судовими рішеннями. Якщо зі знанням справи в реєстрах попорпатися і систематизувати, такі цікаві закономірності проявляються — просто дивно. Такі є паради рецидивів настільки дивних судових рішень, що виникають усі підстави засумніватися в доброчесності судді, який стабільно їх виносить. Ну і враховуючи, що в юридичних колах усі один про одного все знають, зрозуміти, де варто шукати ці дивовижні рішення, не становитиме особливих труднощів.

І якщо автопарк, зарубіжну нерухомість і яхту списати на неймовірний бізнес-талант дружини можна, то вердикту на Богдана вже не звалити — «иных уж нет, а те далече», не прикриє, а під рішенням твій власний підпис стоїть прикрою незмивною плямою.

Оце і буде реальна перевірка на доброчесність. А не «сліди від шин» у дворі, як писали в офіційних висновках наші громадські активісти, що свідчить про наявність у судді машини. «Сліди від шин»! Так, може, до нього «швидка» приїжджала — напад совісті стався, випадок винятковий, тому не знали, як допомогти домашніми засобами.

І не треба нам розповідати, що західні партнери не зрозуміють. Тим більше вони давно і не мають за мету — зрозуміти нас. Вони нам рекомендації з реформування судової системи вже спускають в абсолютно непристойному вигляді. Остання директива західних товаришів за стилем викладення та обсягом нагадувала не стратегію, не начерки до тактики, а скоріше, повідомлення в месенджері. Ну а який сенс розписувати, якщо ми все одно все навиворіт вивернемо і перекрутимо.

До речі, західні партнери вже не лише прозрівають, а навіть роблять багатозначні заяви. На вищезгаданому високому форумі, присвяченому черговому реформуванню української Феміди, керівник представництва ЄС в Україні так буквально і заявив: концепція недоторканності суддів, яка існує в розвинених демократіях, не може бути повністю застосована в Україні.

Про те, як делікатно і грамотно, не ображаючи почуттів суддів і сторони, що виграла, можна з усією повагою аналізувати судові рішення, «Ракурс» розповість у наступних статтях.