Новини
Ракурс

Справа про «віллу Луценка на Сейшелах»: честь, гідність, «чорнуха», 200 тисяч

Один із найбільш неприємних ризиків у роботі журналіста — позов про захист честі, гідності та ділової репутації, що, як дубина, може несподівано обрушитися на голову того, хто пише, навіть якщо автор матеріалу і видання, на яке він працює, начебто перестрахувалися за всіма статтями. Кожен, за винятком хіба що тих, хто складає для жіночих журналів опуси на кшталт «Десять секретів правильних стосунків», може потрапити в неприємну ситуацію і потім довго-довго ходити по судах, з’ясовуючи, чи такої вже сильної шкоди опублікований матеріал завдав ніжній гідності героя статті та в яку суму все це може вилитися.

Справи про захист честі, гідності та ділової репутації можна було б віднести до суто професійних проблем, якби не одне «але». Одного разу або, не дай боже, кілька разів потрапивши під цю дубину, автор матеріалу почне неабияк замислюватися: а чи варто взагалі чіпати того чи іншого персонажа? Зачепиш такого — і ходи потім по судових засіданнях, доводячи, що ти не верблюд. А це вже безпосередньо стосується відкритості та інформованості суспільства.

Позов пані «особа 1»

Де лежить межа між інформуванням і завданням шкоди честі та гідності? Чи може видання нарватися на позов, черпаючи інформацію з відкритих джерел і даючи, звісно ж, посилання на ці джерела? Що робити, якщо редакція не може довести того, що інформація, взята з відкритих джерел, не відповідає дійсності?

У лютому цього року Верховний суд якраз розглянув одну дуже показову справу. У рішеннях і вироках, внесених до Єдиного реєстру судових рішень, згідно з правилами, немає прізвищ, усі особисті дані замінено безособовими «особа 1», «особа 2», «адреса 3», «інформація 4». У цьому рішенні суду анонімна «особа 1» зверталася з позовом до цілком конкретного видавничого дому — ТОВ «Ділова преса країни». Дама, позначена як «особа 1», скаржилася на те, що видання, яке належить видавничому дому, передрукувало статтю іншого видання, що належить іншому видавничому дому, а те, в свою чергу, дало інформацію з посиланням на новинний сайт з Об’єднаних Арабських Еміратів. У статті йшлося про те, що чоловік цієї жінки «особа 3» купив за 5 млн дол. віллу на Сейшельських Островах, «вартість якої (цитуємо судове рішення. — Л.З.) значно перевищує їхні доходи, є неправдивою та такою, що умисно дискредитує її та членів її сім’ї, порочить честь, гідність і ділову репутацію. Вказаними протиправними діями відповідача їй було завдано моральної шкоди».

Розкрити інкогніто позивачки («особа 1»), її чоловіка («особа 3») та інші таємниці Мадридського двору, маючи зачіпки, зазначені в рішенні суду, — справа двох хвилин. Йдеться про статтю в журналі «Капітал» від 24 вересня 2018 року під заголовком «Юрій Луценко купив віллу на Сейшелах за $5 млн, — ЗМІ». Там, крім опису тропічних красот місцевості, де нібито придбав нерухомість тодішній генпрокурор, є негарний натяк на те, що «розкішний маєток було куплено майже відразу після того, як ГПУ вилучила 7 млн дол. у однієї з компаній, яка займається військовими поставками».

У статті, повторимося, сказано, що інформацію взято з видання «Контракти» (що назване в рішенні ВС ще й «Контактами», і «Контратками», тому ми не станемо, про всяк випадок, стверджувати, що йдеться про діловий журнал видавничого дому «Галицькі контракти»), а першоджерело — якийсь сайт. За посиланням, яке й досі наведене в статті (а знайти в мережі статтю — справа нехитра), потрапляємо в нікуди. За пошуковим запитом цього самого «Дубай ньюс пост» можна вийти на... сторінку на сайті Pinterest із красивими картинками.

Тобто першоджерело і справді жахливо мутне, і вся ця історія нагадує відверте вкидання за класичною технологією: спокуслива інформація з’являється на якомусь дивному інформаційному майданчику, рано чи пізно опиняється на пристойному ресурсі (бо приваблива історія переважує ненадійність джерела), а вже звідти розповзається інформаційним простором, поступово набуваючи рис цілком легальної новини.

Того дня новина про віллу за 5 мільйонів дійсно як вітрянка поширилася мережею, а прес-секретарка тодішнього генпрокурора негайно повідомила про те, що адвокати готують позови до суду і «обов’язково буде витребування компенсації за моральну шкоду».

А тепер перейдемо до позову.

200 тисяч за статтю

Компенсація за моральну шкоду — це занадто м’яко сказано. Ірина Луценко, звернувшись до суду в січні 2019-го, запросила з видавничого дому ні багато, ні мало — 200 тисяч гривень. Навіть при тому що, за словами прес-секретарки генпрокурора, гроші підуть на військові госпіталі, сума все одно виглядає неймовірною. Крім того, редакції пропонувалося вилучити статтю (що логічно) і розмістити текст спростування, причому досить безглуздий. Редакція, мовляв, видаляє статтю, в якій поширюється інформація про купівлю нерухомості на Сейшельських Островах. Вимагаючи ще раз нагадати про цю сумнівну віллу, тепер уже у спростуванні, позивачка, мабуть, забула про «ефект Стрейзанд». Ну і про старий анекдот — ложечки, звісно, знайшлися, але осад залишився.

Рішенням суду першої інстанції, винесеним через рік із гаком, у лютому минулого року, в задоволенні позову Ірині Степанівні відмовили. Аргументи: стаття стосується її чоловіка, а позивачка хоч і посилалася на положення Сімейного кодексу України, але не довела, що вона — дружина героя статті. Чисто по-людськи судді респект: мабуть, Ірина Степанівна просто забула долучити до справи свідоцтво про шлюб, думаючи, що відомі всім сімейні обставини VIP-персон підтверджувати не потрібно.

Крім того — і це головне! — відповідач, на думку суду, продублював інформацію з посиланнями на джерела. Законом встановлено імунітет журналістів за дослівне відтворення публікації іншими ЗМІ, тому докази поширення інформації саме ТОВ «Ділова преса країни» відсутні, а позови до журналу «Контракти» (названі «Контактами») і до нещасливого закордонного сайту відсутні.

У жовтні минулого року апеляційний суд прибрав аргумент щодо недоведеності сімейних зв’язків, бо позивачка все ж таки надала копію свідоцтва про шлюб. Та й матеріал із журналу «Капітал» був не дослівним передруком, тому стаття 42 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) України», де йдеться про імунітет, теж застосовуватися не може. Але все одно притягувати до відповідальності видавничий дім нема за що, бо (цитуємо) «в оспорюваній статті відсутні твердження про придбання нерухомості за рахунок коштів, вилучених Генеральною прокуратурою України під час обшуку».

Ще раз відкриваємо статтю: «Журналісти-розслідувачі з’ясували, що розкішний маєток було куплено майже відразу після того, як ГПУ вилучила 7 млн дол. у однієї з компаній, яка займалася військовими поставками». Дійсно, про те, що маєток куплено саме за вилучені кошти, нічого не сказано. Знову як в анекдоті: «Рабинович, кажуть, ви виграли сто тисяч у лотерею? — І не сто тисяч, а троячку, і не в лотерею, а в преферанс, і не виграв, а програв».

Тоді позивачка «особа 1» вирушила шукати справедливості у вищій судовій інстанції.

Спростування публікувати, грошей не платити

Ірина Луценко в своєму позові заявила, що мова йде не про повідомлення про якусь іншу статтю іншого видання, а саме про те, що її чоловік нібито купив віллу. Видавничий дім повинен був перевірити інформацію, яку, до речі, першоджерела видалили. А що стосується самого факту купівлі вілли, то в двох інших судових рішеннях (номери наводяться) недостовірність цієї інформації підтверджено.

Верховний суд дійшов таких висновків. Стаття 42 вже згадуваного закону про ЗМІ перелічує випадки, коли журналіст не несе відповідальності за публікацію відомостей, які не відповідають дійсності і зачіпають чиїсь честь і гідність:

це відомості, отримані від інформаційних агентств або засновників (співзасновників);

— відомості містяться у відповіді на офіційний запит або звернення, подані в законний спосіб;

— це дослівне відтворення публічних виступів або повідомлень суб’єктів владних повноважень, фізичних та юридичних осіб;

— це дослівне відтворення матеріалів, опублікованих іншим ЗМІ, із посиланням на нього;

— у відомостях розголошується таємниця, що охороняється законом, але вони не були отримані журналістом незаконним шляхом.

Закон передбачає звільнення або непритягнення до відповідальності за вказані вище дії.

Однак є важливий нюанс: у перелічених випадках ЗМІ звільняються лише від обов’язку відшкодувати моральну та іншу шкоду. Оскільки спростування не є способом цивільно-правової відповідальності, бо не має компенсаційного і майнового характеру, то ЗМІ можуть зобов’язати опублікувати спростування.

Таким чином, касаційну скаргу Ірини Луценко задовольнили частково, постанову апеляційного суду скасували, а справу направили до апеляційної інстанції на новий розгляд.


...Отже, Верховний суд зробив правові висновки, а нам залишилося зробити висновки професійні та загальнолюдські. Про статтю — тут у наявності класика поширення «чорнухи». Однак те, що на неї повелися солідні ділові видання, не дивно. Репутація можновладців у нашій країні, на жаль, залишає бажати кращого, і хоч про кого вкинь історію про віллу в тропічному раю, ЗМІ її підхоплять миттєво, а читачі — тим більше. І так, професійного журналістського співтовариства і жорстких професійних журналістських стандартів в Україні поки що, на жаль, немає.

Про позовну заяву. Борючись за честь, ділову репутацію і стандарти журналістики, вимагати з видання двохсоттисячну компенсацію — теж якось не комільфо. Якби в позові було заявлено вимогу дати спростування і компенсувати одну гривню, це виглядало б набагато шляхетніше.


Помітили помилку?
Виділіть і натисніть Ctrl / Cmd + Enter

.