Новини
Ракурс

Верховний суд на боці «неуків». Запитання: чому?

4 сер 2021, 08:40

Нещодавно у Єдиному реєстрі судових рішень з’явилася постанова Верховного суду від 19 травня 2021 року у справі №752/23412/18. ВС позбавив жінку спадку, який їй заповідав чоловік, бо в адвокатів її опонентки (доньки покійного від першого шлюбу) виявився низький рівень фахової підготовки. Абсурд? Ні, сувора реальність. Саме з таких міркувань судді касаційної інстанції винесли постанову, якою було скасовано рішення попередніх судів на користь спадкоємиці.

Розглянемо цей абсурдний з погляду права випадок більш детально.

Заповіт будівельника

Семидесятидворічний бізнесмен-будівельник Леонід Шевченко помер 8 серпня 2018 року. Його смерть не була раптовою: два останні роки минули у важкій боротьбі з онкологічною хворобою. За місяць до своєї кончини Леонід Васильович відчув, що хвороба перемогла. Щоб захистити дружину, з якою прожив 32 щасливі роки, від зазіхань якихось непорядних родичів, він звернувся до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Валентини Якименко і 11 липня 2018 року склав заповіт. Своє майно він заповідав своїй дружині — Ірині Скуб.

Невдовзі вдова дізналася, що заповіт вирішила опротестувати донька покійного від першого шлюбу Вікторія Шевченко, яка подала відповідну позовну заяву до Голосіївського районного суду м. Києва. Уподальшому позивачка двічі корегувала свій позов, збільшуючи позовні вимоги.

Постає закономірне запитання: чому Леонід Васильович нічого не залишив своїй доньці? «Льоня вважав, що вже добре забезпечив Вікторію. Він давав їй більш ніж достатньо грошей — на усі потреби і забаганки, подарував дві квартири — у престижному районі Києва та в Ірпені й автомобіль. А ще записав на неї великий будинок із земельною ділянкою, що побудував у передмісті Києва. До речі, цей будинок він планував добудувати і продати, щоб поділити гроші між нашими дівчатами, та коли будівництво завершилося, Віка, на яку записали новобудову, вперлася. От будинок і залишився їй», — пояснює відповідачка.

Слід сказати, що Вікторія претендує не лише на успадковане вдовою майно, а й на автомобіль «Ягуар», який її мачуха набула ще за життя батька.

«Льоніна хвороба нас фінансово дуже виснажила, нам уже не вистачало грошей на ліки, це ж десятки тисяч доларів. У нас у сім’ї було дві дорогі машини, от ми і вирішили одну продати. Продали мою. А потім чоловік шляхом правочину купівлі-продажу переоформив на мене свій «Ягуар», — розповідає Ірина Дмитрівна.

Нежитлове приміщення площею 200 кв. м, яке за заповітом чоловіка також дісталося Ірині, раніше взагалі належало її батькові. «Коли померла моя мама, тато продав свій будинок в Ірпені та переїхав до нас. Свої гроші він вклав у комерційну нерухомість, яку потім заповів Леонідові. Це була його вдячність зятеві за вісім років спільного з нами життя, за те, що Льоня добре до нього ставився. Та й узагалі він нас не розділяв, ми в його очах були одним цілим. Хіба він міг передбачити, що таке станеться?» — розповідає Ірина Скуб. Вона ніяк не збагне, чому приміщення, куплене її батьком, може дістатися взагалі чужій йому людині.

Судова тяганина

У поданому до суду позові донька покійного написала: «Батько на момент складання заповіту об`єктивно не міг усвідомлювати значення своїх дій та розумно керувати ними, оскільки протягом тривалого часу проходив інтенсивне лікування у зв`язку із діагностованим раком шлунку третьої стадії, що супроводжувалося здійсненням численних курсів хіміотерапії, а також застосуванням медичних препаратів, приймання яких зчинило серйозний вплив на його психічний стан, через що він був позбавлений можливості розуміти значення своїх дій та керувати ними. Тому заповіт підлягає визнанню недійсним як такий, що був складений особою, яка через стійкий розлад здоров`я не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними, її волевиявлення не було вільним та не відповідало її внутрішній волі».

У суді Вікторія стверджувала, що батьків спадок мав належати тільки їй, бо спадкоємиця не жила з її батьком, не вела з ним спільного господарства. Він, мовляв, мешкав у квартирі Вікторії. За словами доньки покійного, Ірина Дмитрівна скористалася її відсутністю та батьковим безпорадним станом і підсунула йому заповіт на підпис. Або навіть самотужки підробила його.

Твердження про те, що покійний мешкав в Ірпені зі своєю донькою, а не у селі Вишеньки зі своєю дружиною, вщент розбилися об покази багатьох свідків. У Вишеньки до Леоніда Васильовича регулярно приїжджала лікарка, його часто навідували друзі, практично до самої смерті. Він помер у своєму сімейному домі у Вишеньках. Це зафіксовано у свідоцтві про смерть. Та й поховали його у Вишеньках на місцевому кладовищі.

Щодо дієздатності Леоніда Шевченка, яку донька поставила під сумнів, то аргументація сторони позивача базувалася на припущеннях. Мовляв, спадкодавець був хворим на рак, через що міг перебувати в неадекватному стані та не розуміти того, що відбувається.

Для чого адвокати позивачки замовили почеркознавчу експертизу, відомо лише їм. Можливо, в такий спосіб вони намагалися довести, що відповідачка підробила нотаріальні документи. Або що графологічний аналіз свідчитиме про те, що спадкодавця змушували їх підписати. Цікаво, що представники позивача дуже наполягали на тому, щоб цю експертизу здійснювали у Вінниці. Сторона відповідача дала заперечення на це клопотання, мотивуючи свою позицію тим, що почеркознавча експертиза не може свідчити про психічну неадекватність людини чи її недієздатність. Суд таки призначив почеркознавчу експертизу, втім, заповіт і довіреність на право розпоряджатися автомобілем направили не у Вінницю, а до Київського інституту судово-медичних експертиз.

Протягом двох із половиною років удова та її адвокати намагалися відбитися від безпідставних обвинувачень. Було зібрано стоси документів, що підтверджували: Леонід Шевченко до останньої хвилини був при здоровому глузді, жив із дружиною у с. Вишеньки, особисто ініціював складання заповіту та власноруч підписав його.

До суду було викликано свідків. На захист Ірини Дмитрівни стали друзі Леоніда Васильовича, які спілкувалися з парою протягом багатьох років і до його смерті. «Це були чудові, взірцеві стосунки», — охарактеризував взаємини Леоніда та Ірини друг сім’ї, який знав пару понад 25 років і останні сім років зустрічався з ними раз на тиждень — приходив у гості або запрошував до себе відпочити та порибалити. Викликали до суду і нотаріусів, і лікарів, і помічника по господарству, який був свідком усього, що відбувалося в домі подружжя протягом останніх місяців життя Леоніда. До суду свідчити на користь удови прийшов навіть духівник Леоніда.

Лікарка, що постійно вела Леоніда, приходила до пацієнта раз на тиждень і востаннє бачила його незадовго до смерті — 28 липня 2018 року (вже після складання заповіту. — Ред.), свідчила, що пацієнт «мав зв`язну мову, логічно і багато розповідав, самостійно піднімався на третій поверх, хоча фізично був слабким». Лікарка-свідок показала, що не помічала, аби хворий не усвідомлював значення своїх дій. І наостанок сказала, що завжди захоплювалася відносинами між Іриною та Леонідом.

Свідки з боку позивача розповіли суду, що батько після розлучення з першою дружиною продовжував піклуватися про свою доньку, любив її та забезпечував. Це свідчить про те, що Леонід Васильович був порядною людиною і хорошим батьком, але аж ніяк не означає, що він мав усе майно заповідати Вікторії.

Почеркознавча експертиза, яку провели за наполегливим клопотанням сторони позивача, підтвердила достовірність підписів обох нотаріусів і підпису та почерку спадкодавця/довірителя. На численні запитання сторони позивача, які ставилися з метою дізнатися, чи був підписант при здоровому глузді, коли підписував документи, експертиза не відповіла, зазначивши, що такіпитання виходять за межі компетенції експерта-почеркознавця. Жодних інших експертиз, зокрема посмертної судово-психіатричної, заявлено не було.

Цитата із судового рішення: «Основною підставою для оспорювання заповітів є порок волі та/або волевиявлення заповідача. Доказом у цій категорії справ для встановлення психічного стану спадкодавця на момент підписання заповіту, який би давав підстави вважати, що особа не розуміла значення своїх дій та не могла керувати ними на момент складання заповіту, є висновок судово-психіатричної експертизи. Проте в ході розгляду справи позивачем клопотань з даного приводу заявлено не було».

Однак питання про психічну спроможність і дієздатність заповідача постійно обговорювалися у судових засіданнях. Тому сторона відповідача надала суду беззаперечні докази того, що психічний стан покійного був у нормі, він усвідомлював свої дії. Вже будучи важко хворим, у квітні 2018 року, він пройшов огляд у психіатра — хотів подовжити дозвіл на володіння газовою зброєю. Психіатр не знайшов у чоловіка будь-яких відхилень від норми. Лікарі з клінік, де лікувався Леонід Васильович, також підтвердили, що ніяких розумових відхилень у нього не спостерігалося. Ті препарати для хіміотерапії, які він приймав, не впливають на здатність усвідомлювати значення своїх дій. Жодних наркотичних препаратів Леонід Шевченко не вживав і до останньої хвилини перебував при здоровому глузді та цілковитій свідомості.

9 листопада 2020 року Голосіївський районний суд виніс рішення, яким відмовив позивачці у задоволенні її вимог. 3 березня 2021 року це рішення було підтримано постановою апеляційного суду м. Києва.

Позиція ВС

Коли представники Вікторії подали касацію, сторона відповідача була спокійною і навіть не сумнівалася у своїй перемозі, бо це ж було очевидно: бездоказові припущення позивачки було спростовано належними доказами. Засідання проходило без виклику сторін. Результат — постанова Верховного суду від 19 травня 2021 року, яка приголомшила Ірину Скуб та її представників. ВС задовольнив касаційну скаргу Вікторії та скасував рішення Голосіївського районного суду від 9 листопада 2020 року і постанову Київського апеляційного суду від 3 березня 2021 року.

Якими мотивами керувалася колегія суддів (В. Жданова, А.Зайцев, Є. Коротенко, В.Коротун) під головуванням судді М.Червинської, коли виносила таку постанову? На думку суддів ВС,  рішення Голосіївського суду підлягає скасуванню, бо він (суд) «не роз`яснив позивачці її процесуальне право на заявлення у справі посмертної судово-психіатричної експертизи».

Вона, мовляв, заявляла клопотання про експертизу, але неправильно її зазначила, а суд їй не допоміг —не підказав, до компетенції якої експертизи належить вирішення питання щодо психічного стану особи.

«Справедливість судового розгляду, — пишуть судді ВС, — повинна знаходити свою реалізацію, зокрема, у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи. Дотримання цього принципу є надзвичайно важливим під час розгляду судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів».

Іншими словами, Верховний суд став на бік позивачки, бо її адвокатам «з низьким рівнем фахової підготовки» суддя місцевого суду не підказав, що вони заявляли не ту експертизу. Відколи це доучувати некомпетентних юристів стало справою суду?

Справу було відправлено на новий розгляд. Скільки ще брудних звинувачень доведеться вислухати Ірині Скуб від своєї падчерки і як довго триватиме судова тяганина, невідомо. А поки Ірина Дмитрівна не може розпоряджатися успадкованим майном, — на нього накладено арешт.


«Завдяки цій постанові ВС в суду тепер з’явилася нова функція — освітня. Хто погано вчився в університеті, може довчитися у суді. Бо суддя тепер повинен роз’яснювати адвокату, як саме той має захищати інтереси свого довірителя», — із сарказмом констатує юрист Жанна Єфремова.

З іншого боку, чи не привід це звернутися до кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури, щоб припинити адвокатську діяльність осіб, чию кричущу некомпетентність констатував Верховний суд?

Любов СТАРКОВА


Помітили помилку?
Виділіть і натисніть Ctrl / Cmd + Enter

.