Казус Фрай: недосконалість законодавства чи правозастосування шкутильгає?

Оприлюднена на порталі ДП «СЕТАМ» статистика свідчить, що лише 15% електронних торгів виявляються успішними. Тобто 85% (!) заявлених торгів або не відбулися з різних причин (наприклад, немає охочих на виставлений лот, тож його потрібно зняти з продажу і переоцінити;або ж боржник, майно якого мали продати, встигнув через суд домогтися заборони на його відчуження) або визнані недійсними вже постфактум у судовому порядку. Левова частка неуспішних торгів припадає на випадки, коли на продаж виставляються квартири або автомобілі громадян, що були придбані в кредит і не виплачені. Продати заарештовану за борги квартиру, яка є єдиним житлом громадянина, а особливо якщо в ній зареєстровані неповнолітні діти чи особа з інвалідністю, практично неможливо, це апріорі незаконно. Будь-який суд визнає такі торги недійсними. У випадках, коли лотом є об’єкт комерційної нерухомості, буває, що торги визнаються у судовому порядку недійсними, бо якась зацікавлена юридична особа не змогла взяти участі у них, хоча й намагалася (як приклад постанова ВСУ від 18.07.2018 року у справі №758/824/17). Проте в уже знайомій нашим читачам історії з добросовісним набувачем універмагу в Радомишлі — ТОВ «ТЦ Фрай» торги визнали недійсними із зовсім іншої причини.

Купив? Тепер віддай назад!

Для початку поміркуємо, що таке прилюдні, або публічні, або електронні (в законодавстві наразі немає єдиного формулювання) торги. І які правові наслідки визнання цих торгів недійсними? Формальна логіка підказує, що будь-які торги чи аукціон — це лише змагання за право стати покупцем товару, а не сам правочин купівлі-продажу. В деяких національних законодавствах ці поняття розділено, і визнання торгів недійсними не призводить до нікчемності самого правочину купівлі-продажу. В нашому ж законодавстві тривалий час не було чіткого визначення, що таке прилюдні торги і які норми матеріального права слід застосовувати до таких правочинів, аж поки цю прогалину у правовому полі не ліквідував Верховний суд, який кількома своїми постановами (починаючи від 24 жовтня 2012 року) визнав прилюдні торги однією з форм правочину купівлі-продажу майна. А такі правочини можна оспорювати та визнавати недійсними або нікчемними. Відтак, купівлю-продаж арештованого майна боржників через ДП «СЕТАМ» прирівняли до будь-якої іншої торгової операції, незважаючи на те, що такий продаж здійснюється у рамках виконавчого провадження за рішенням суду.

Що з цим не так? Покупець майна на СЕТАМ, тобто добросовісний набувач, уже не захищений залізною нормою статті 388 Цивільного кодексу України, яка говорить, що майно не може бути витребуване від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень. Навіщо тоді взагалі існує ця норма Цивільного кодексу? Давайте скажемо прямо, що права добросовісного набувача в нас нічим не захищені, і норми статті 41 Конституції України та статті 321 ЦКУ, які передбачають, що право власності є непорушним і ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні, — це порожній звук.

Випадки, коли переможець торгів, уже заплативши повну вартість лота, податок до Пенсійного фонду та винагороду продавцеві, залишався ні з чим, не поодинокі. Про такі ситуації покупці, яким не пощастило, діляться на форумі самого ДП «СЕТАМ».

«У нашому випадку торги за рішенням суду визнані недійсними. СЕТАМ обіцяє повернути внесок, але це тільки 5%! А виконавча каже: ТІЛЬКИ ЧЕРЕЗ СУД! Більш того, каже, що грошей у них немає. Якщо у кого були такі ситуації, опишіть пліз. Або як діяти в даному випадку?».

«У моєму випадку, вже після торгів, суд скасував опис і арешт майна. Гроші виконавець повернув (хоча теж говорив, що тільки через суд). Можливо, тиск на нього зіграв роль. А ось СЕТАМ — ні, хоча акт прийому-передачі майна підписаний так і не був. Нібито немає підстав, хоча ще не вникав у суть їх відмови. Але ця вся метушня з ДВС зайняла місяці два-три, а то й більше».

«У нашій ситуації ми оплатили, сплачені нами кошти були розподілені ДВС між кредиторами боржника. Боржник оскаржив торги, виграв суд. Тепер повернув собі право власності. Його кредитори відмовляються добровільно повертати гроші в ДВС. Типу, вони ПОВЕРНУТЬ, якщо ДВС зобов'яже їх повернути за рішенням суду. ДВС каже, що у них грошей для повернення нам немає. Лохотрон якийсь виходить».

«У моєму випадку виконавець теж говорив, що гроші перерахував кредитору (банку), і повернути їх можна тільки через суд. Але потім сказав, що вони знаходяться на рахунку ДВС. Можливо, тому я ще легко відбувся. На підставі чого він їх повертав —в деталі я не занурювався. Повернули — значить, все ок».

«Сплачені нами кошти повинна повернути Державна виконавча служба, але в рішенні суду, де оскаржені торги, немає трактування «повернути сплачені кошти добросовісному набувачеві», тобто нам. Тому ДВС розводить руками, мовляв, вони можуть повернути, якщо буде відповідне трактування в рішенні суду. Оскільки гроші ДВС перерахувала кредиторам і зняла свої 10% комісії, у неї наших грошей немає. Тому вони самі не знають, з яких джерел вони можуть повернути нам гроші. Це замкнуте коло! Кредитори боржника теж не хочуть повертати гроші в ДВС—вимагають також рішення суду, тобто підстав для повернення коштів в ДВС».

Тим не менш у цих людей, які жаліються на дії державних виконавців і СЕТАМ, усе ж таки є хоч якась можливість повернути втрачені кошти. Чого не скажеш про ТОВ «ТЦ Фрай», яке суперечливими рішеннями двох судів було позбавлене бодай якоїсь можливості повернути втрачені гроші.

Суддівські аргументи

Якщо дотримуватися хронології, то першим судовим рішенням, яке порушило право ТОВ «ТЦ Фрай» на справедливе відшкодування збитків, була постанова Касаційного господарського суду у складі ВСУ від 10 лютого 2021 року.

Ця постанова доволі об’ємна, і виникає враження, що вона має містити детальне обґрунтування позиції суду (тим паче що йдеться про суд вищої інстанції). Натомість там повно якихось сентенцій, що взагалі ніяк не пояснюють мотивації суддів при ухваленні постанови. Наприклад, таке визначення: «Згідно з пунктами 5, 6 частини першої статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, судовий захист цивільного права та інтересу, справедливість, добросовісність та розумність».Або таке: «Добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) —це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення».

При цьому судді згадують і певні норми, якими мали би скористатися: «Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пунктів 5, 6 частини першої цієї статті свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер, й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії». Мали б скористатися, але не скористалися, бо проігнорували такі норми прямої дії, як стаття 41 Конституції Україниі стаття 321 ЦК України, якими передбачено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Також повз увагу суддів пройшла норма прямої дії, як і вже згадана вище стаття 388 ЦКУ. Замість цього судді скористалися нормою, яку сам Верховний суд і спродукував: про те, що електронні торги —це звичайний правочин купівлі-продажу. Цитую: «Правова природа продажу майна з торгів (аукціону) дає підстави для визнання (за наявності підстав) результатів таких торгів (аукціону) недійсними за правилами визнання недійсними правочинів, у тому числі й на підставі норм цивільного законодавства (постанови Верховного суду України від 29.06.2016 у справі №6-370цс16, від 14.12.2016 у справі №3-1406гс16 та від 02.10.2019 у справі №5006/5/39б/2012)».

Що цікаво, у своїй постанові судді касаційної інстанції самі визнають, що «заявлена позивачем вимога хоч і відповідає передбаченим законом способам захисту цивільних прав, однак по своїй суті не призводить до поновлення порушеного права позивача, який вважає себе власником приміщення універмагу, і за захистом якого він фактично звернувся до суду, оскільки з огляду на правові наслідки недійсності правочину, передбачені статтею 216 Цивільного кодексу України, задоволення цієї вимоги не призведе до повернення позивачеві спірного майна».

Проте саме ця постанова, якою торги врешті-решт були визнані недійсними, призвела до наступного судового рішення —постанови Північно-Західного апеляційного господарського суду від 29 квітня 2021 року у справі №906/730/18, якою суд задовольнив позовні вимоги колишнього власника спірного універмагу — Радомишльської районної спілки споживчих товариств і витребував означене нерухоме майно у добросовісного набувача —ТОВ «ТЦ Фрай» на користь Спілки.

Ще про одну цікавинку з постанови хотілося би поговорити окремо. В Україні немає прецедентного права, і це добре, зважаючи на те, що деякі судді дозволяють собі дуже вільне трактування норм законів. Проте у нас є практика правозастосування: збираючи певну кількість аналогічних за своєю суттю складних у розгляді проваджень, Велика палата Верховного суду аналізує їх і потім на своєму Пленумі виносить постанову, даючи рекомендації суддям, як саме за законом потрібно розв’язувати той чи інший спір. Тож посилання на постанову Пленуму додає судовому рішенню ваги, підкріплюючи правову позицію суду. Виносячи ж постанову від 10 лютого 2021 року у справі №910/11305/18, судді Єгор Краснов, Григорій Мачульський і Віталій Уркевич, щоби підкріпити свою правову позицію, послалися на постанову Верховного суду від 23 грудня 2020 року у справі №639/7253/18, тобто на рішення за аналогічною, на перший погляд, справою.

Суть справи, на яку послалися судді, така: у січні 2018 року громадянин А. купив через ДП «СЕТАМ» автомобіль Nissan моделі Х-Trail 2.5 CVT SE SG, який був заарештований і відчужений у боржника — громадянина В. на вимогу ПАТ «Укрсоцбанк» на підставі виконавчого напису нотаріуса. У жовтні 2018 року громадянин В. домігся через суд визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, і почав позиватися до СЕТАМ, державного виконавця, ПАТ «Укрсоцбанк» і добросовісного набувача автомобіля, вимагаючи скасувати результати торгів і повернути його автомобіль з чужого незаконного володіння. Перша і апеляційна інстанції йому відмовили, а от Верховний суд наприкінці 2020 року таки задовольнив вимоги громадянина В. Хоча не всі судді були одностайними, один із них — суддя Сергій Погрібний написав із цього приводу розлогу Окрему думку, в якій висловив цілковиту незгоду зі своїми колегами. До деяких постулатів із цієї Окремої думки ми нижче повернемося.

Чи є ці дві справи схожими? Хіба що на перший погляд, бо йдеться про ДП «СЕТАМ» і добросовісного набувача. Але якщо розібратися, вони аж ніяк не подібні. Почнемо з того, що позивачем по справі «ТЦ Фрай» виступив не боржник, в якого відчужили майно для подальшого продажу, як у справі про автомобіль, а третя особа, чиє право власності було втрачене понад десять років тому. Боржниця — власниця універмагу ніяк не заперечувала наявності в неї боргових зобов’язань, не зверталася з цього приводу до суду, як це зробив власник автомобіля. У справі про автомобіль рухоме майно продали за виконавчим написом нотаріуса, який згодом визнали таким, що не підлягає виконанню, тоді як продаж універмагу здійснювався за рішенням суду, і це рішення не було скасоване. Більш того, хоч би як добросовісному набувачеві було шкода своєї нової «конячки», він напевне отримав назад свої гроші — або від Державної виконавчої служби, або від Укрсоцбанку, якщо гроші вже було перераховано банківській структурі в рахунок погашення кредиту. Не думаю, що отримати назад свої кошти було легко, можливо, довелося звернутися до суду, але було хоча б зрозуміло, до кого має звернутися покупець і де можуть бути його гроші.

Так що тут доречніше було би згадати іншу судову справу, де фігурували районна та обласна споживчі спілки, а також універмаг, придбаний покупцем на законних підставах.

Один в один

Історія, що сталася у місті Бородянці Київської області, до болю нагадує історію з універмагом у Радомишлі. У Бородянці також є універмаг, що за радянських часів належав Бородянській райспоживспілці. Після здобуття незалежності, коли відбувалося переформатування підприємств радянських форм власності, універмаг став належати ЗАТ «СТ Бородянка» —правонаступникові Бородянської райспоживспілки. У 2006 році будівлю універмагу, що розвалювалася і потребувала великих капіталовкладень, продали новому власнику, причому за ринковою вартістю, з дотриманням усіх необхідних процедур.

За 15 місяців новий власник виконав повну реконструкцію будівлі та здав універмаг в експлуатацію. Лише після цього отримав свідоцтво про право власності. І отут на горизонті з’явилася облспоживспілка Київської області, а точніше, її двійник —Київська обласна спілка споживчих товариств, створена 1997 року відомим кооперативним діячем Володимиром Паком. Облспоживспілка звернулася до суду з позовом про визнання правочину купівлі-продажу універмагу недійсним (мовляв, універмаг будувала ще у 70-х роках минулого століття облспоживспілка, а ЗАТ «СТ Бородянка» не мало права його продавати) і отримала позитивний для себе результат. Як писали ЗМІ, представником облспоживспілки було подано до суду підроблені документи, що й підтвердила Бородянська районна прокуратура. Втім, це правопорушення зовсім не збентежило суддю Бородянського районного суду Антоніну Міланич, яка задовольнила позов облспоживспілки-двійника. Суддя якось не зметикувала, що юридична особа, яку було створено 1997 року, аж ніяк не могла побудувати універмаг у 1970-х роках. Згодом спір навколо універмагу відновився, судову справу відкрили за нововиявленими обставинами, і справжній власник був відновлений у своїх правах власності рішенням того ж Бородянського районного суду від 10 жовтня 2014 року у справі №1006/4976/12 (суддя Дмитро Унятицький). Тож, як бачимо, відсуджувати у власників уже оновлені ними універмаги —це «усталена практика» нових кооператорів.

Вдаримо віндикацією по реституції!

А тепер звернемося до постанови Північно-Західного апеляційного господарського суду від 29 квітня 2021 року, якою судді Тетяна Філіпова, Галина Бучинська та Інна Розізнана задовольнили віндикаційний позов Радомишльської районної спілки споживчих товариств.

Судді наголосили, що «звернення із позовом про витребування цього майна на свою користь є належним і ефективним способом судового захисту, що випливає з положень ст.ст. 387, 388 ЦК України, а також підтверджується висновками КГС ВС у постанові від 10.02.2021 у справі №910/11305/18».

На думку суддів, позивач позбувся права на майно поза власною волею, і таке майно може бути витребуване у набувача за правилами частини першої статті 388 ЦК України. При цьому неважливо, скільки разів це майно було відчужене до того, як ним став володіти останній набувач. Судді вважають, що якісь інші способи захисту втрачених прав (як-от: оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право) не є ефективним способом захисту права власника. А ефективно, на їхню думку, як було сказано вище, звернутися до суду з віндикаційним позовом.

Постановою Касаційного господарського суду Верховного суду від 10 лютого 2021 року у справі №910/11305/18 електронні торги з реалізації приміщення універмагу було визнано недійсними. У такому разі кожна із сторін зобов'язана повернути другій у натурі все отримане на виконання цього правочину. Отже, ТОВ «ТЦ Фрай» має повернути приміщення універмагу в порядку реституції продавцю — Державній виконавчій службі. Натомість отримати назад свої гроші. Але постанова Північно-Західного апеляційного господарського суду унеможливлює повернення сторін недійсного правочину до початкового стану.

Відповідно до частини третьої пункту 10 Постанови Пленуму Верховного суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, — з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦКУ. І лише в такому разі можливе задоволення позову про витребування шляхом застосування норм статей 387, 388 ЦК України. Незважаючи на те, що ТОВ «ТЦ Фрай» є стороною правочину, який було визнано недійсним, і зобов’язане повернути приміщення в порядку реституції на підставі імперативної норми статті 216 ЦК України, приміщення універмагу було витребуване за віндикаційним позовом.

Пам’ятаєте, я обіцяла згадати Окрему думку судді Верховного суду Сергія Погрібного у справі з автомобілем Nissan? Суддя розлого обґрунтовував свою позицію, яка зводилася до такого: «Застосування таких двох способів захисту, як віндикація та визнання договору недійсним із застосуванням наслідків недійсного правочину, є взаємовиключним, а тому неможливим». Вочевидь, усе ж таки можливо. Але вкрай абсурдно і доволі несправедливо.

Постанова судді Краснова як прецедент

Наостанок хочеться зауважити, що постанова КГС ВСУ від 10 лютого 2021 року у справі №910/11305/18, якою касаційна інстанція невмотивовано скасувала попередні судові рішення, що були винесені на користь добросовісного набувача ТОВ «ТЦ Фрай», увійшла до «золотого фонду» справ КГС ВСУ. Тепер її пригадують, цитують і на неї посилаються інші судді як на усталену практику правосуддя.

Ось, наприклад, постанова від 28 квітня 2021 року у справі №905/279/20 за позовом Первинної організації профспілки працівників державного підприємства «Вугільна компанія «Краснолиманська»» до ДП «Вугільна компанія «Краснолиманська»» та третьої особи — Міністерства енергетики України про визнання недійсним і скасування статуту.

Здавалося б, що спільного у цієї справи та справи ТОВ «ТЦ Фрай»? Практично нічого. Але судді послалися серед іншого на «постанову судді Краснова» як на усталену практику правосуддя, аргументуючи свою позицію. Цитую: «Звертаючись до суду, позивач на власний розсуд обирає і спосіб захисту його прав та інтересів (постанови Верховного суду від 13.04.2021 у справі №904/2344/19, від 10.02.2021 у справі №910/11305/18, від 11.02.2021 у справі №922/109/19, від 26.01.2021 у справі №907/18/18, від 23.12.2020 у справі №910/2284/20)».

Ще одна постанова КГС ВСУ, в якій судді також посилаються на «постанову судді Краснова», на відміну від попередньої, має спільні риси зі справою «ТЦ Фрай», бо мова про визнання торгів ДП «СЕТАМ» недійсними. Йдеться про постанову від 25 лютого 2021 року у справі №910/4848/20.

Коротко про суть справи. ТОВ «Софітра» позивалося до ДП «СЕТАМ» і державного виконавця з вимогою визнати недійсними проведені 6 квітня 2020 року електронні торги з продажу об`єкта нерухомого майна —двокімнатної квартири. Рішенням Господарського суду міста Києва від 6 серпня 2020 року, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 16 листопада 2020 року у справі №910/4848/20, позов було задоволено. Торги було визнано недійсними.

Задовольняючи позовні вимоги, місцевий господарський суд, з яким погодився суд апеляційної інстанції, виходив із того, що спірні торги проведено під час дії заборони на вчинення будь-яких дій із спірним нерухомим майном відповідно до ухвали Господарського суду міста від 4 жовтня 2020 року у справі №910/13787/19, тобто реалізацію майна було проведено з порушенням вимог чинного законодавства.

Що ж вирішив суд касаційної інстанції? Він скасував рішення попередніх судів, направивши справу на новий розгляд! Аргументуючи своє рішення, судді КГС ВСУ навели такий аргумент: «Згідно усталеної практики Верховного суду при вирішенні спору про визнання недійсними результатів торгів (аукціону) необхідним є встановлення того, чи мало місце порушення вимог порядку та інших норм законодавства під час проведення електронних торгів, чи вплинули ці порушення на результати електронних торгів, чи мало місце порушення прав і законних інтересів позивача, який оспорює результати електронних торгів (постанови Верховного суду від 13.03.2018 у справі №911/494/17, від 11.06.2019 у справі №920/1316/14, від 26.09.2019 у справі №11/19, від 18.08.2020 у справі №5023/4363/12, від 10.02.2021 у справі №910/11305/18)».

У справі №910/4848/20 касаційна інстанція скасувала рішення попередніх судів, які визнали торги недійсними, тоді як у справі №910/11305/18, навпаки, скасувала рішення, які визнали торги дійсними. Причому права ТОВ «ТЦ Фрай» було дійсно порушено, бо воно є добросовісним набувачем майна, а права ТОВ «Софітра» —ні, бо позивач у справі №910/4848/20 не покупець, а лише один із учасників торгів, претендент на право бути покупцем.

Чудова «усталена практика», а головне —універсальна! З допомогою одного й того ж аргументу можна прийняти діаметрально протилежні рішення у двох аналогічних за суттю справах.

Не нарікайте на законодавство, воно у нас нормальне, навіть у чомусь зразкове, проте правозастосування, незважаючи на судову реформу, продовжує шкутильгати.

Любов СТАРКОВА