Новини
Ракурс

Золоте сміття: особливості утилізаційного бізнесу в Україні

Мало хто замислюється над тим, яка насправді вигідна ця справа – утилізація. Утилізувати можна майже все – від хімічних відходівдо біоматеріалів, від гуми і поліетилену до харчових продуктів. Широкий спектр цих товарів розкриває не менш широкі можливості нелегально заробити на їхній утилізації. Про деякі з них ми розповімо.


.

Але почнемо з шокуючи даних. Сучасна цивілізація споживання виробляє мільярди тон сміття. Для того, щоб правильно його утилізувати, потрібні спеціальне обладнання, фірми і підприємства, що займаються цією діяльністю. Так от, навіть за виваженими оцінками, 80-90 відсотків таких фірм в Україні насправді купили ліцензії або якимось іншим чином домовилися про ліцензію на цей вид діяльності, не маючи ані виробничих потужностей, ані обладнання, ані технічних можливостей проводити таку діяльність.

Існує  «чорний прейскурант»: залежно від того, з якого боку зайти за її отриманням – з чорного ходу чи з парадного під’їзду – вартість ліцензії може коливатися від 25-30 до 100 тисяч доларів США. Ціна також залежить від переліку дозволених видів утилізації, майже невичерпно широкого.

Для чого ж платити гроші за право утилізувати сміття, не маючи ані бажання, ані реальних можливостей це робити? Давайте розглянемо найбільш поширені схеми оборудок навколо прострочених товарів і різного роду відходів.

Фантомна ковбаса

Перше – товар, проданий за готівку через «сіру мережу» торго,вельних точок. Ось простий приклад. Уявімо, що торговельна фірма отримала 100 тон ковбаси. Половину вона продала через касові апарати, половину – просто за готівку. Продаж 50 тон можна «показати» податківцям, інші 50 – ну ніяк. Що робити? Тоді торгівці ковбасою звертаються до фірми, яка займається утилізацією.
У фірми є ліцензія, на папері усе добре, 50 тон ковбаси списуються. З п’ятдесяти тон ковбаси заплачені податки, інша половина… на папері відправилася на утилізацію, а насправді була продана через різні напівлегальні торговельні точки, базари, ноунейм-магазинчики.  Прибуток «ковбасники» і «утилізатори» ділять між собою у тих пропорціях, як домовляться. Компанія, що торгує ковбасою, отримує готівку і мінімізує податки. Частина грошей йде фірмі-утилізатору, яка навіть в очі не бачила цю ковбасу.

Компанія-утилізатор відповідно може декларувати свої витрати: наприклад, купівля ємностей, пакетів, пошук субпідрядників, майданчиків для остаточної утилізації. Насправді гроші переводяться у готівку, а з урахуванням того, що багато компаній, у яких «утилізатори» буцімто купляють сировину або обладнання, теж розраховуються готівкою, ця готівка з урахуванням відсотків повертається назад.

Усі задоволені. Завіса.

Ясна річ, така схема працює не лише з ковбасою. Окрім продуктів харчування є чимало споживчих товарів (наприклад, косметика, побутова хімія) зі строком давності яких можна «погратися»чи, приміром, алкоголь, виготовлений з порушенням технологічного процесу. Схема працює приблизно так само.

Хімічна «бомба» на старій фермі

У першому випадку мова йшла про приватні фірми, але є багато випадків, коли у схемі фальшивої утилізації задіяні державні компанії. Як правило, це нафто- або газовидобувні підприємства, великі порти. Там є доволі жорсткі вимоги щодо утилізації, але вони не виконуются, лише фіксуються на папері.

Тут справа лише не у тому, що йдеться про колосальні суми, які не потрапляють до бюджету держави, а й про страшні наслідки для екології. Візьмімо нафтодобувну компанію. Навколо свердловини утворюється шар землі, яка насичена нафтопродуктами та хімічними речовинами. Як правило, за документами, ця отруєна земля утилізується. Але насправді вона у кращому випадку відвозиться подалі і закопується.

Так само чинять з хімікатами і хімічними добривами. Поширена схема – купити за безцінь приміщення старої ферми і вивезти туди усю хімію, що потребує утилізації, а далі нехай ця бомба уповільненої дій лежить собі там. До речі, підприємства, що замовляють послуги фірм-утилізаторів, не відслідковують подальшу долю свого небезпечного сміття, та і не зобов'язані цього робити.

Візьміо для прикладу ще один вид діяльності, який потребує від утилізаторів використання спеціальних складних технологій, - утилізацію електричних ламп. Їх часто-густо просто вивозять на звалище, а буває, викидають у яму у лісі.

На ринку утилізації небезпечних відходів (не використаних добрив, відходи хімічної промисловості, прострочена хімія тощо) - зовсім біда.Мінекології під різними приводами не видавало ліцензії на утилізацію, посилаючись на складний технологічний процес. Утилізатори були змушені вивозити такі відходи за кордон (переважно до Польщі). Але це у кращому випадку. Як правило, з урахуванням великих тарифів за утилізацію та зберігання (від тисячі доларів за тонну) фіктивні компанії скуповували покинуті ферми та склади у сільській місцевості та заповнювали приміщення мішками та бочками з небезпечними відходами під зав'язку. Інші закопували чи просто вивозили до лісу отрутохімікати, не думаючи про наслідки. Про це ми багато разів чули з новин, і цієї гидоти в Україні мільйони тонн.

Водночас десятки дочірніх підприємств Мінекології та місцевих комунальних підприємств отримували ліцензії, а по суті займалися тією ж фіктивною утилізацією та придбанням з відкатами до 50% дорогого спеціального обладнання, яке роками іржавіє просто неба.

Звалища великі і малі

Мало не єдиний світлий момент в утилізаційному бізнесі – це те, що нині в Україні відкрито багато майданчиків для сміття, і це хоч якось рятує навколишнє середовище. Але майданчики ці дуже відрізняються. На багатьох взагалі не цікавляться, які відходи завозяться: на паперах відображається лише кількість вантажівок, а що у них – нецікаво. Дуже невеликий відсоток звалищ справді прискіпливо вивчає, яке саме сміття туди завозять. Відрізнити ці майданчики можна за ціною послуг. У сумлінних надавачів послуг це обійдеться дорожче, і зазвичай це не дуже великі майданчики. А от звалища площею у десятки гектарів дають змогу валити туди усе, що завезуть.

Поліетиленовий сморід з печей

Наостанок кілька слів про переробку. Задля «оптимізації» (тобто здешевлення) процесу переробки його спрощують. Ось, наприклад, папір, запакований у поліетиленову плівку. Насправді її треба знімати і утилізувати окремо. Але це коштує додаткових грошей. Тому усе кидається у подрібнювач разом, а потім з отриманої маси виробляють, наприклад, пелети для печей і камінів і продають їх. Справа у тому, що продукцію з відходів просто не сертифікують, а те, що ці розтопки потім отруюють атмосферу їдким димом, нікого не цікавить.

Насправді існують технологічні умови для кожного виду відходів. Наприклад, відходи вуглецевої групи – поліетилен, гума, пропилен – мають спалюватися при надвисокій температурі у спеціальних печах, за технологією піролізу (термічна обробка за відсутності кисню). Але знову таки подібні технології коштують грошей, це по-перше. А по-друге, немає чіткого механізму контролю за утилізацією.

…Якщо повернутися до ліцензій, то повної ліцензії на утилізацію «усього» не існує, бо перелік того, що потребує утилізацій, неймовірно широкий. Це майже усе – хімія, медична продукція, продукти, промислові відходи, навіть біовідходи (мертві тварини, біоматеріали з лікарень). Але біологічні відходи розкладаються, а от тони хімічних, промислових відходів – вкрай небезпечні для екології. Особливо якщо є можливості нелегально заробляти гроші на їхній утилізації.

Своєрідна прикмета часу - у деяких фірм ліцензії виписані на тимчасово окуповані території. Незважаючи на це, вони продовжують «успішно працювати», користуватися площами та обладнанням. Тобто це однозначна липа. До речі, у багатьох випадках там немає ні товару, ні предмета утилізації. Про таких винахідливих утилізаторів ми розповімо у наступному матеріалі.


Помітили помилку?
Виділіть і натисніть Ctrl / Cmd + Enter