Триріччя Вища кваліфкомісія суддів відзначила із сумнівами щодо власної легітимності

Нова традиція судоустрою

У вересні цього року Вищій кваліфікаційній комісії суддів України (ВККСУ) виповнилося рівно три роки. До цього питаннями добору суддів займалися кваліфікаційні комісії на місцях, створені як громадські об'єднання суддів певних адміністративних округів. Новий для країни орган — ВККСУ —  з'явився завдяки змінам до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2010 року, так званої великої судової реформи. Він став сміливою і успішною спробою перерозподілити важелі влади в питаннях призначення та звільнення суддів.

За роки роботи орган зміцнився і до триріччя дістав великий подарунок  — можливість отримати конституційний статус. Нагадаємо, що в червні цього року в обхід Конституційної асамблеї, яка нібито готує узгоджений проект конституційної реформи, від імені президента країни було анонсовано внесення до Верховної Ради проекту змін розділу «Правосуддя» Основного Закону України. Згідно з цим проектом у сфері правосуддя здійснюватимуть діяльність два органи — Вища кваліфікаційна комісія суддів і Вища рада юстиції (ВРЮ).

«Практика реалізації Закону «Про судоустрій і статус суддів» показала правильність побудови системи, за якої існують два органи: ВККСУ та ВРЮ», — урочисто зазначив голова комісії, суддя ВСУ Ігор Самсін під час III міжнародної конференції, яка була присвячена статусу ВККСУ в контексті конституційної реформи і пройшла в Києві 28–29 жовтня. Ігор Леонович був настільки оптимістичним, що дозволив собі дещо вільно переповісти рекомендації Венеціанської комісії з цього питання. «Наявна система в складі двох органів не суперечить європейській практиці, довела свою ефективність і повинна бути збережена», — говорив І. Самсін, посилаючись на рекомендації Венеціанської комісії і стверджуючи, що комісія «підтримує можливість зберегти два органи». Однак одразу ж ці заяви було дипломатично спростовано з боку віце-президента Венеціанської комісії Ханни Сухоцької, яка зазначила, що «в останніх висновках комісія чітко вказала, що було би краще, якби в країні був один орган». Вона додала: «Рекомендація Венеціанської комісії була такою: ВККСУ повинна бути підпорядкована Вищій раді юстиції». «І лише в тому випадку, коли «місцеві традиції» вимагають, щоб обидва органи залишалися незалежними, — вела далі Х. Сухоцька, —  процедури їх функціонування повинні бути чітко розмежовані і прозорі». І все ж, резюмував за підсумками її виступу І. Самсін, ухвалення названого вище документа ВККСУ очікує вже в лютому наступного року.

Хто ж і для чого створює цю нову традицію? У будь-якому випадку інтерес говорить сам за себе.

Чи таке важливе питання: два органи або один?

Однак у вітчизняній системі це не один і не два органи,  а до десятка органів суддівського самоврядування. І створюються вони, схоже, лише з однією метою — не допустити повторення 2004 року, коли концентрація всієї повноти суддівської влади в руках Верховного суду України призвела до скасування результатів виборів президента держави.

У підсумку за три роки в судовій владі створено велику кількість органів суддівського самоврядування та органів держави з не визначеним до кінця для кожного статусом, між якими влада розосередила організаційно-управлінські функції в інтересах судів. Залишимо осторонь статус і компетенцію нинішнього з'їзду суддів, конференцій і зборів колективів судів, рад суддів (України та спеціалізацій, але тільки цих чотири). Ще в країні діє Державна судова адміністрація України з вертикальною системою органів, що займається будівлями, фінансами, статистикою судів. У віданні ВККСУ — кваліфікаційний відбір кандидатів, навчання суддів у Національній школі суддів і кандидатів, притягнення до відповідальності суддів першої та апеляційної інстанцій (може встановити і ознаки порушення присяги та відправити питання на розгляд ВРЮ), переведення суддів і обрання безстроково. ВРЮ, яка розглядає питання порушення присяги щодо всіх суддів, дисциплінарні питання щодо суддів вищих судів і ВСУ, є посередником між ВККСУ і президентом у питаннях призначення, а також розглядає апеляції на деякі, але не всі рішення ВККСУ, виконує незначні функції відносно прокурорів. Якщо зібрати всі органи докупи, то намагатися зрозуміти логіку їх конфігурації — абсолютно безперспективне заняття. Якщо тільки не розглядати їх крізь призму бажань окремих особистостей контролювати ситуацію у судовій владі хоча б частково. Хоча б те, що нікому не належить...

Під час підсумкової конференції голова ВККСУ багато говорив про успіхи комісії: про суттєву зміну процедури добору кандидатів на посади суддів, про запровадження з нинішнього року останнього важливого компонента відбору — підготовки кандидатів у Національній школі суддів і стажування в судах. Але головні проблемні питання так і не вирішено: навіщо все-таки два органи, а не один? Як у такому разі будуть вирішуватися питання уніфікації практики, якщо кожен діятиме на власний розсуд? Хто зможе ініціювати зміни законодавства для вирішення колізій? Хто зрештою формуватиме спільну стратегію розвитку з ключових питань — суддівської етики, розвитку законодавства та іншого, загалом виконуватиме всі ті функції рад юстиції/суддів/магістратур, притаманні таким органам в інших країнах?

У разі ухвалення в лютому змін до Конституції України можна лише прогнозувати, яка боротьба (читай — феодальна міжусобиця) розпочнеться між групами впливу на обидва органи при ухваленні нових редакцій законів, що регулюють діяльність ВККСУ та ВРЮ, за всі ті дрібні, що не лежать на поверхні, повноваження та компетенції. Замість об'єднання судді сьогодні грають у піддавки з можновладцями. Не маючи можливості легітимно лобіювати свої інтереси, навіть вносити законодавчі пропозиції, вони змушені загравати з політиками. І преференції влади вже зіграли з ВККСУ не дуже добрий жарт. Активне лобіювання законодавчих змін щодо цього органу призвело до того, що своє триріччя комісія відзначила на тлі серйозних сумнівів у легітимності її складу.

Майбутня діяльність членів ВККСУ нелегітимна

Підставою для такого твердження стало питання про терміни повноважень членів комісії. Як відомо, в 2011 році термін повноважень членів ВККСУ було продовжено з трьох до шести років. Члени комісії сприйняли ці зміни на власний рахунок і залишилися на своїх місцях, хоча останній з'їзд суддів, розуміючи проблему, хоч і не констатувавши її публічно, сформував списки заступників. Ігор Самсін на власному сайті навіть був змушений коментувати ситуацію: «Елементарне текстуальне тлумачення раніше чинної і нової редакцій частини другої статті 92 Закону «Про судоустрій і статус суддів»свідчить про те, що набуття чинності Закону «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 9 грудня 2011 року виключила можливість застосування частини другої статті 92 закону в початковій редакції. Застосування редакції частини другої статті 92 закону в редакції, що втратила чинність, означало б віддавати перевагу недійсному закону перед чинним. Це не виключається, але тільки за наявності спеціальної вказівки законодавця, якої в даному випадку немає».

Однак опоненти такої дивної як для судді ВСУ правової позиції про дію законів у часі знайшлися. Публічно на проблему звернув увагу Віталій Косович, заступник декана юридичного факультету Львівського національного університету ім. І. Франка, виступаючи на згаданій підсумковій конференції. Згідно з його твердженням, якщо в законі не вказано, в яких часових рамках діє зміна, то вступає в силу загальне правило: дія закону поширюється тільки на ті відносини, які виникли після його ухвалення. Це пам'ятає кожен студент юрфаку з курсу цивільного права. До речі, учений нагадав про статтю 58 Конституції України, де сказано, що закони не мають зворотної дії в часі, якщо тільки вони не пом'якшують або скасовують відповідальність. І все. Питання дії закону в часі в нашому законодавстві вирішувалося і не раз — шляхом прямої вказівки в перехідних або заключних положеннях. Але в розглянутому випадку нічого подібного в законі вказано не було. «Пряма дія норм закону стосується тих, хто тільки призначений, зворотне — тих, хто вже працює» , — уточнив учений.

Таким чином, всі рішення, ухвалені членами Вищої кваліфікаційної комісії суддів України після вересня 2013 року, можна вважати нелегітимними і сміливо звертатися до суду за їх скасуванням.

З усього почутого під час підбиття підсумків комісією напрошується сумний висновок: стверджуючи нові традиції, високоповажні в державі юристи забувають стежити за чистотою експерименту. Створюються нові норми, з'являються нові колізії. Схоже, що вже давно прийшов час провести інвентаризацію хоча б того законодавства, яке регулює діяльність численних утворень у сфері суддівської влади та їхніх повноважень, щоб зрозуміти, а навіщо все це створюється? Хто з чиновників може сказати: я знаю, до якої системи судової влади ми прагнемо і який результат хочемо отримати? Не для себе, а для суспільства, в якому ми живемо. І відповідь на це запитання спантеличує найбільше.