Біженці бувають різні

Днями мене вкрай приголомшила новина про те, що так звані «біженці» зі Сходу України на Шацьких озерах жорстоко побили відомого українського письменника Володимира Лиса. Немолодого вже чоловіка гамселили кастетом на його рідній Волині через те, що він зробив зауваження групі російськомовних чоловіків 30–35 років. Письменник не стерпів, коли почув, що гості Волині, висміюючи учасників патріотичного заходу «Згоранська ватра», що відбувався у Шацькому національному парку 26–27 липня, заявили, що тих, певне, годували людським м'ясом, бо нічого іншого, мовляв, вони не їдять. До речі, з місця злочину чоловіки поїхали на авто з донецькими номерами.

Цей жахливий факт оприлюднила 31 липня на сесії Волинської облради депутат Валентина Блінова. Вона сказала, що випадки відверто антиукраїнської, агресивної поведінки «біженців» зі Сходу України, яким дали прихисток на Шацьких озерах, на жаль, непоодинокі. В. Блінова навела слова одного з них: «Надо будет Путину сказать, как тут красиво, пусть и сюда приедет».

За тиждень до цього громадський активіст Олександр Проценко з Черкас повідомив про зіткнення, що сталося між агресивними нетверезими «біженцями» і... групою місцевих дітей на центральному пляжі міста, де проходили дитячі тренування з веслування: «Чоловіки розклали свої речі на нашому човні і заважали проводити тренування. Після проведення обрядової частини — привітання, молитви та пісні, чоловіки налетіли на нашу групу з криками: «Что вы учите молиться! Секту развели какую-то с вашим богом!» На що наш вихованець Іван зауважив: «Зате вашим богом від вас тхне здалеку!» Чоловіки були в шоці від зауваження дитини, але не здавалися: «Ну ничего, Россия уже близко! Она вам чубы повыстригает!»»

Олександр пише на своїй сторінці у Facebook: «Варто зазначити, що думки щодо переселенців розділилися. Частина мешканців міста вважає, що співвітчизникам потрібно всіляко допомагати і забезпечити їм гідний рівень життя. Інша частина дотримується думки, що переселенці — «тикающая бомба», яка несе в собі нестабільність в регіоні і становить небезпеку. Адже саме місцеві жителі регіону, де проходить АТО, блокували солдатів ЗСУ на початкових етапах операції, в той час, коли терористи готували захоплення будівель та атаки. Отже, і кров наших солдатів на руках переселенців».

Ще на початку АТО читала у FB повідомлення дівчини зі Львова, яка розмістила в своїй квартирі компанію донецьких «біженців». Хоч люди, судячи з їхнього одягу і гаджетів, були явно не бідні, вони залюбки скористалися можливістю пожити і похарчуватися «на шару». Одного разу господиня квартири прийшла з черговими клумаками їжі, а гостей дома не було. На столі стояв відкритий ноутбук, а там — листування гостя з якимось приятелем з Донецька. Передчуваю, що зараз хтось дуже інтелігентний скаже, що читати чужі повідомлення нечемно, проте, я вважаю, бувають виняткові обставини. Дівчина була у себе вдома, і, думаю, мала повне право щось дізнатися про своїх гостей. Один з чоловіків, якому вона надала житло і їжу, якого водила своїм рідним містом, показуючи пам'ятки культури, називав її у розмові зі своїм приятелем сучкою і лохушкою. Він розписував, який гарний Львів, яка класна і затишна квартира, в якій він зараз живе. Писав, що було б добре, якби «сюда пришли наши и поубивали б эту мразь бандеровскую», він би тоді забрав собі квартиру, що йому так сподобалася. Ввечері дівчина з групою підтримки прийшла до своїх безплатних квартирантів, сказала їм усе, що думає, і виселила. Цілком ймовірно, на цьому епізоді її рейтинг у їхніх очах піднявся. Щоправда, коли вони почали скиглити, що грошей у них немає і їм нікуди йти, вона потурбувалася про те, щоб вони не залишилися просто неба, знайшла їм прихисток у якомусь санаторії, купила квитки на маршрутку і відправила геть з очей. Мабуть, цей останній благородний жест дав їм право знову зневажати її як «слабачку і лохушку».

Киянин Ігор Козиянчук розповів про свого знайомого, який прихистив у себе в двокімнатній квартирі якихось дуже далеких родичів із зони АТО, усього дві сім'ї — 15 осіб. Чоловік працює охоронцем, отримує дуже скромну зарплату — 2500 грн. Родичі приїхали, поселилися в його квартирі та одразу почали матюкати і лаяти Україну та «київську хунту». Терпів та годував їх два дні. На третій вони самі пішли за продуктами: принесли ящик горілки та 20 дволітрових упаковок пива. Сказали: «А закуска — с тебя». «Не витримав — вигнав. Тепер живуть у когось іншого», — пише Ігор.

Днями дніпропетровчанин Влад Старовойтов залишив у FB такий пост, який наводжу повністю:

Літня жінка розридалася під кабінетом лікаря. «Вона з Донецька», — пошепки проникливо повідомила обізнана тітка. Обернулися всі. Запанувала незручна тиша. Жінка, що ридає під пильними співчутливими поглядами, — видовище не для слабкодухих. Хтось схлипнув.

Медсестра запропонувала води, хтось поцікавився самопочуттям, якийсь дідуган підсів зі словами розради: «Все буде добре, наші обов'язково проженуть бандитів!» І тут відбувається щось. Плач припиняється, голова піднімається, очі блиснули. Нещасна переселенка видає: «Що?! Та що ви тут взагалі розумієте?! Мені щойно подзвонили! Вам брешуть! Вночі танки з білими смужками їздили і всіх розстрілювали! Білі смужки — це Нацгвардія! Фашисти! Я точно знаю! А наші поставили «Гради» і захищатимуть!»

На цій фразі Дніпро мене здивував ще більше: якщо хтось думає, що розгорілася суперечка — поспішаю розчарувати. Інтерес до жінки в оточуючих просто кудись миттєво зник. Зі слухачів з цього моменту залишився тільки я, цікаво ж, чим забита голова справжньою переселенки.

«Ось подивіться самі в інтернеті! Не вірте вашому телевізору! Нормальний російський відключили! Бандерівці по інтернету сказали, рудий такий фашист, що у них завдання — розстріляти 1,5 млн дончан! А потім вилізла Тимошенко і сказала, що Донбас потрібно поставити на коліна і захистити колючим дротом! А Громадський сказав, що Ярош вже в Донецькій області! Фашисти! Бендерівці!»

Її погляд падає на мою футболку (на футболці — тризуб. — Авт.).

«Так, за мною приїхав онук, мені пора. Мені все ясно. Вас дурять! А наші поставили« Гради»! Не вірте хунті!»

Німа сцена з «Ревізора» була просто нікчемна, скажу я вам. Спасибі, Дніпро.

Не розумію — як можна приїхати сюди жити, бачити не по телевізору спокій і нормальне життя під прапорами «хунти», весь цей патріотичний сплеск колись ватного міста, і вважати, що всі втратили глузд, а тебе одну переслідують Ярош, фашисти і дві білі смужки Нацгвардії? Взагалі — як можна жити з такою кількістю марення в голові?.. І скільки потрібно психологів для реабілітації такої кількості важкодушевнохворих жертв Киселівської пропаганди і діяльності КПУ&ПР?

* * *

В одному з відеосюжетів телекомпанії Zik йшлося про сім'ю з Сєвєродонецька. Їх розмістили у селі Солонка на Львівщині. Надали кімнату, щоправда на другому поверсі автомайстерні (може, й не фешенебельний готель, та у такій ситуації будеш радий будь-чому); і чоловіка, і жінку влаштували на роботу, а дитині без черги дали місце в дитсадку. Жінка, Марина Р., лишилася невдоволеною житловими умовами та пішла до голови сільради вимагати заселення в один з порожніх будинків. Їй було відмовлено. Ось тут і почалося. Вона лаялася на усе село, закидала усі можливі інстанції скаргами, в яких ультиматумами вимагала негайно надати їй пристойне житло або ж відмовити у письмовій формі, щоб вона з тими відмовами звернулася... до російських ЗМІ.

Волонтер із Запоріжжя Денис Бондар залишив коментар під цим відеосюжетом про переселенців зі Сходу. Він розповів про біженців, яких заселили у пансіонати на Хортиці та Великому Лузі. За словами Дениса, вони невдоволені волонтерською допомогою — викидають речі, які волонтери збирають для них. Жінки відмовляються допомагати персоналу пансіонатів, хоч щось зробити для себе ж, навіть почистити картоплю на кухні. «Все їх вічно не влаштовує. Мужики відмовляються йти працювати за 2000 грн — їм мало! Краще повалятися в пансіонаті на ліжку і поскиглити, що годують погано», — пише Денис.

Скиглення та відверте неробство і бажання жити за чужий рахунок — це півбіди. Біда — це неприхована агресія з боку переселенців, кримінальна поведінка — бійки, крадіжки, грабежі. Для багатьох добрих людей, які свого часу допомагали переселенцям з окупованого Криму, така відверто нахабна поведінка нової хвилі «біженців» — щось нове й неймовірне.

Дивно, чому люди, які ненавидять Україну і тікають від «злобних та безжальних укропів, які трирічних хлопчиків розпинають і жеруть людське м'ясо», біжать не у свою улюблену священну Росію, якою просто марять, а у саме осереддя зла — Львів. Мабуть, тому, що в Росії на них ніхто не чекає, а тут їм усі допомагають —  і люди, і держава. Втім, оцінити таку щедрість, на жаль, здатні далеко не всі. Доброта і щедрість — це, на думку декого, дурість і «лоховство», за яке потрібно «наказывать», це прояв слабкості, яку на Сході не вітають.

23 липня в Дніпропетровську був затриманий 38-річний мешканець Донецької області, який підпалив хреста на просп. Кірова, 1, встановленого на місці майбутнього монумента Небесній Сотні. Вандалізм з присмаком ненависті до українських героїв, вчинений недоумкуватим люмпеном, кваліфікували як хуліганство. А як кваліфікувати вибухи в Одесі чи обстріл Харківського військкомату та Харківського бронетанкового заводу? Ми щодня чуємо про такі речі. Агресія набуває конкретних рис, і це вже не просто хуліганство, а акти диверсії і тероризм, як би нам не було гірко і страшно це усвідомлювати.

Але, задля правди, не можна оминути й інші приклади. У тому самому відеосюжеті Zik показали родину, яка так само, як і сім'я Марини Р., оселилася на Львівщині — сивий, немолодий вже чоловік Тарас Носар, його молоденька дружина Марина Дідух та двоє їхніх маленьких діточок, один з яких новонароджений. На Донбасі пана Тараса за проукраїнську позицію переслідували ДНРівці, двічі викрадали, тримали у полоні. Ще й досі на телефон надсилають погрозливі смски. До Львівщини родина добиралася п'ять днів. Тарас Всеволодович влаштувався на роботу в сусідньому селі — їздить туди велосипедом. Квартирують у літньої бабусі — пані Анелі, яка їх пустила, побачивши, що вони «пристойні люди». Коли тікали зі Сходу, голова родини взяв із собою намет. Вирішив, що у разі чого, поселяться у наметі. Аби тільки подалі від Донбасу, де є загроза життю.

До речі, я знайшла відомості про Тараса Носара в інтернеті — він художник і викладач, член Національної спілки художників України.

Моя знайома Віра — літня жінка з Богуслава надала прихисток сім'ї з Луганська. Коли ми почули про її намір, скажу чесно, почали відмовляти, дуже вже багато було негативних прикладів. Віра була непохитна, раз вже пообіцяла, то все. Нас трохи заспокоював той факт, що то сім'я вірян-протестантів, принаймні, вони не питимуть оковиту. Телефоном домовлялися про двох переселенців, згодом виявилося, що треба прийняти трьох. Врешті-решт приїхало п'ятеро, у тому числі й чоловік. Це неприємно вразило, проте згодом виявилося, що то був єдиний неприємний сюрприз. Спочатку переселенці були дуже налякані, згодом трохи оговталися. Кажуть, що їм дуже сподобалася Богуславщина: «У вас так гарно, тихо, спокійно. Люди привітні, чемні. Не те, що в нас — суцільні матюки і пиятика. Ми вже забули, що бувають ввічливі слова: дякую, прошу. Навіть не знали, що так хороше може бути». Голова сім'ї зразу ж почав шукати роботу, і таки знайшов. А у вихідні взявся допомагати господині з ремонтом дому, мовляв, треба ж хоч якось віддячити. Кажуть, що на Луганщину не повернуться, навіть якщо там закінчиться війна. Будуть влаштовуватися на новому місці, мріють купити собі якусь хатку...

Психолог Олег Покальчук рекомендує:

Не треба виділяти цих людей у якусь особливу категорію. Щойно ви з придихом починаєте говорити: «біженці», все — ви потрапляєте у положення людини, яка усе життя їм щось винна. Ставтеся до них як до звичайних людей, які переїхали. Згідно міжнародного права, вони не є біженцями, вони внутрішньо переміщені особи. Це принципово. Щойно ви починаєте над ними голосити, ви попали: багато хто моментально вловлює сценарій драматизму, на якому їхня самооцінка підвищується, а ви стаєте тими людьми, які ту самооцінку підвищують, зауважте, за власний кошт. А потім дивуєтеся, чому вони починають себе якось дивно поводити.

Підтримка, що надається людьми, не повинна бути більшою за державну, бо це створює для переселенців можливість сказати: «Дійсно, ви люди непогані, але держава ваша все одно — лайно». Державний рівень підтримки має бути уніфікований. Волонтерські активності мають бути синхронізовані між собою і знаходитися у балансі з державною активністю.

У ситуації з переміщеними особами ключова драматична для нашої ментальності зв'язка — жінки і діти. Їм справді важко влаштуватися. А чому здорові молоді чоловіки мають сидіти на шиї у суспільства? Не хочеш влаштовуватися на роботу — йди в армію.

Згадаймо кінець Другої світової війни. Гітлер, коли зрозумів, що програє, організував мережу воєнної агентури під кодовою назвою «Павук», чиїм завданням була дестабілізація ситуації, теракти, диверсії. Те саме відбувається і зараз. А кращого прикриття для явних і законсервованих агентів впливу, ніж образ «нещасного біженця», годі й шукати. Це ідеальний варіант. Тому ці переміщені особи не повинні розчинятися у суспільстві, вони повинні бути під пильним наглядом. Я не маю на увазі, що їх треба посадити за грати. Нагляд може бути цілком доброзичливим, делікатним, акуратним, але пильним. Вони повинні усвідомлювати, що до них прикута увага — і громадськості, і держави. Причому держави — у першу чергу. Ця державна увага повинна мати демонстративний рівень. Ці люди у своїй більшості розуміють і поважають силу. У цьому випадку сила не є еквівалентом насилля, сила — це демонстрація потенціальних можливостей.