Банки України: Ліс рубають — тріски летять

Як «банкопад» 2014-2017 років позначився на житті пересічних українців і банківській сфері та іміджі держави

Аналізуючи одну з найбільш знакових подій  в українській економіці, що відбулися у період після Майдану і анексії Криму й полягала в реформуванні банківської системи, її підсумок не можна визначити однозначно. Як кожне масштабне зрушення у житті держави, вона мала різні сторони. Але напевне можна стверджувати, що її глобальним прорахункам досі так і не дана належна оцінка.  Нині, через десять років після початку, є всі підстави проаналізувати цю реформу, вже маючи перед собою її результати, що значною мірою доречніше назвати наслідками.  

«Революційна ситуація»

Що передувало банківській реформі в Україні 2014-2017 років? Якими були головні причини карколомних змін у банківській сфері? 

Перша причина – економічна криза, спричинена анексією Криму та воєнним конфліктом на сході України, який дехто і досі намагається подати як громадянське протистояння, хоча фактично ми вже тоді мали справу з російською агресією.

Ці події призвели до значних економічних втрат, зниження ВВП та девальвації гривні. Внаслідок цього закономірно зросла кількість проблемних кредитів та знизилась платоспроможність позичальників.

Друга причина – політична нестабільність у державі. Часті зміни уряду та політичні кризи знизили довіру інвесторів і сприяли економічним проблемам. 

З цього логічно витікає третя причина – слабкість банківської системи. Чимало українських банків мали низький рівень капіталізації та високий рівень проблемних кредитів. Деякі банки технічно були банкрутами. 

Значна частина банків стикалася з труднощами у виконанні своїх зобов'язань перед вкладниками, що викликало масові відтоки депозитів.

Четверта причина, на жаль, традиційна для України від самого початку проголошення незалежності, – корупція та неефективне управління. Відомі випадки використання банками схем для виведення коштів. Певні банківські установи працювали на користь своїх власників та пов'язаних осіб, забуваючи про зобов'язання щодо клієнта. Регуляторні органи, м'яко кажучи, не завжди ефективно виконували свою функцію, що давало банкам змогу працювати з порушеннями.

Все це потребувало від держави термінових заходів. 

Назріли зміни

За великим рахунком банківська система справді потребувала змін. Слід було ввести нові регуляторні вимоги для банків, зокрема, щодо капіталізації, ліквідності, управління ризиками. 

МВФ, Світовий банк та інші міжнародні фінансові інститути, які щиро, мало не більше, ніж самим собі, зичать нам всього найкращого, відкрито і наполегливо тиснули на Україну з метою реформування банківського сектору. 

Концепцію реформування банківської системи в Україні розробляли кілька ключових суб'єктів.

Національний банк України (НБУ), на чолі якого з червня 2014 по травень 2017 стояла Валерія Гонтарєва. Вона активно, з «вогником» запроваджувала нові регуляторні вимоги та ініціювала масштабне очищення банківської системи від фінансово нестабільних установ. І як гасло це звучало непогано, хоча практика виявилася неоднозначною. Ініціативу підтримав Міжнародний валютний фонд. Він надавав консультації та фінансову підтримку, підсиливши дію «доброго слова» «пістолетом», тобто  виставивши вимоги до реформування банківського сектору як умову для отримання кредитів. 

Світовий банк також засипав настійливими порадами щодо реформування банківської системи і надав технічну допомогу. 

Міжнародні та українські аналітичні центри, такі як Європейський банк реконструкції та розвитку, також брали участь у розробці стратегій і рекомендацій для реформування банківської системи.

Не залишилося осторонь і Міністерство фінансів України.

Тобто  реформа банківської системи в Україні була багатокомпонентним процесом, який вимагав координації та співпраці між різними організаціями та інститутами. Основною задекларованою метою було підвищення прозорості, стабільності і довіри до банківської системи. На практиці ж вийшло так, наче виконавці реформи обрали собі гаслом прислів’я «Ліс рубають – тріски летять». На жаль, «трісками» ставали як банківські установи, так і клієнти банків.

Головні постраждалі – вкладники

Зупинімося на найбільш тяжких соціальних наслідках банківської реформи. Одним з головних негативів стали втрати коштів вкладників. Хоча Фонд гарантування вкладів фізичних осіб компенсував частину втрат, багато вкладників не змогли повернути свої гроші в повному обсязі, особливо якщо суми перевищували гарантовані межі.

Великомасштабне закриття банків і фінансові скандали знизили рівень довіри населення до банківської системи загалом. Люди стали обережніше ставитися до розміщення своїх коштів у банках, що вплинуло на загальний обсяг депозитів.

Малі і середні підприємства, які мали рахунки в закритих банках, зіткнулися з труднощами в доступі до своїх коштів. Це ускладнило ведення бізнесу і могло призвести до банкрутства деяких компаній.

Закриття значної кількості банків призвело до масового скорочення працівників. Чимало банківських службовців залишилися без роботи, що збільшило рівень безробіття у фінансовому секторі.

Фінанси співають романси

Втрата робочих місць і коштів спричинили соціальне невдоволення. Були випадки протестів і мітингів вкладників закритих банків, що вимагали повернення своїх коштів. Фінансові втрати,  невизначеність викликали стрес і психологічні проблеми у багатьох громадян. Люди переживали через втрату своїх заощаджень і майбутнє фінансове становище.

Зупинімося спочатку на фінансових втратах. Ось кілька основних аспектів і конкретних прикладів фінансових збитків.

Перше – втрата депозитів. Вкладники, які тримали свої гроші в банках, що збанкрутували, втратили значні суми. Фонд гарантування вкладів фізичних осіб компенсував втрати лише в межах гарантованої суми, яка на той час становила 200 тисяч гривень на одного вкладника. Вклади, що перевищували цю суму, не були компенсовані повністю.

Друге – недоступність коштів. Вкладники мали обмежений доступ до своїх коштів під час процесу ліквідації банків. Це могло тривати місяцями або навіть роками.

Нарешті третє – інфляційні втрати. Внаслідок девальвації гривні та високої інфляції вкладники втрачали купівельну спроможність своїх заощаджень.

Згідно з даними ФГВФО, станом на кінець 2017 року було виплачено понад 90 мільярдів гривень компенсацій вкладникам збанкрутілих банків. Однак загальні зобов'язання ліквідованих банків перед вкладниками значно перевищували цю суму.

Наприклад, лише по «Дельта Банку», що був визнаний неплатоспроможним у 2015 році,  сума зобов'язань перед вкладниками становила понад 30 мільярдів гривень, з яких було виплачено лише близько 16 мільярдів гривень за рахунок ФГВФО.

Інші значні банки теж мали перед вкладниками мільярдні зобов'язання, що не були повністю покриті компенсаціями.

Ось ще один приклад. «Укрінбанк» був одним із найстаріших комерційних банків України, заснованим 1989-го року. У 2016 році Національний банк України визнав банк неплатоспроможним, що призвело до його ліквідації. Подробиці і наслідки цієї показової в багатьох сенсах історії – тема, гідна окремого дослідження. На момент ліквідації «Укрінбанк» мав значні зобов'язання перед своїми вкладниками. За даними ФГВФО, обсяг виплат, які були здійснені, не покривав усі зобов’язання банку. Багато вкладників намагалися оскаржити рішення про ліквідацію банку в судах, а це ще більше ускладнило та затягнуло процес повернення коштів.

Соціальні заворушення

Не дивно, що «банкопад» 2014-2017 років спричинив низку соціальних заворушень, доволі численних. 

Наприклад, вкладники «Дельта Банку» неодноразово проводили мітинги та акції протесту, вимагаючи повернення своїх коштів. Протестувальники збиралися під стінами Національного банку України, а також біля офісів банку. Вкладники часто зверталися до судів з метою оскарження дій банку та Фонду гарантування вкладів фізичних осіб. Подібні акції проводили вкладники кількох великих банків, що не отримали ліцензії – «Надра Банк», «Фінанси та Кредит», «Імексбанк», «Укрінбанк».

Вкладники «Укрінбанк» проводили акції протесту під стінами НБУ та офісами банку, вимагаючи повернення своїх коштів.

Було чимало випадків, коли вкладники блокували вулиці та входи до банківських установ, щоб привернути увагу до своїх проблем.

Зниження довіри до банківської системи

Ми не можемо оминути ще один негативний момент, який призвів до відчутних наслідків. Під час «банкопаду» 2014-2017 років в Україні були випадки, коли НБУ не дозволяв потенційним закордонним інвесторам влити кошти у проблемні банки. Це знову стосується великих банків, таких як «Укрінбанк», «Фінанси та Кредит», «Надра», «Дельта Банк».

Закриття великої кількості банків і втрати вкладників на початкових етапах реформ призвели до зниження довіри до банківської системи України. Це негативно вплинуло на сприйняття України як надійного фінансового партнера.

Масові протести вкладників, які втратили свої кошти, створили негативний фон і не додавали оптимізму потенційним іноземним інвесторам, і без того обережним через нестабільну політичну та економічну ситуацію, високий рівень регуляторних,  юридичних ризиків. 

Запрошуючи інвесторів і чекаючи на інвестиції, держава одночасно дала чіткий сигнал: сьогодні ми раді вам, а завтра раптом можемо повідомити, що вам тут не місце просто через те, що хтось так вирішить. Не найкращий посил з точки зору прогнозованості дій держави і залучення інвестицій в Україну. 

Отже, відбулася втрата величезної кількості активів багатьох банків на території окупованих Донбасу і Криму. В силу ряду причин наростали системні кризові явища. Катастрофічним для банківського сектору стало падіння курсу, починаючи з 2014-го року. 

Говорити про роль у цих процесах РФ та її відповідальність, доречно і справедливо. Але держава Україна повинна була надати підтримку тим, хто постраждав від такого розвитку подій. Коли ми говоримо  про банківську систему, напевне маємо розуміти, що держава повинна була виробити чітку політику щодо підтримки банків, які постраждали через події 14-го року. Це могла би бути фінансова підтримка або певний спеціальний режим виходу з ринку, особливий режим функціонування тощо.  Нічого з цього зроблено не було. 

Підсумовуючи, можна констатувати, що об’єктивно сталася страшна за своїми наслідками подія, яка, зокрема,  спричинила системну кризу в банківській сфері. І держава наче і заходилася справлятися з нею, але – неналежним чином. Або, скажімо простіше, використала цю кризу, зокрема, щоб зачистити низку банків.

Крім усього іншого, банки фактично ще і вивели з юрисдикції суду, про що докладніше поговоримо в наступних матеріалах проекту. І ще один яскравий штрих:  НБУ навіть передбачив, що всі витрати на юридичний захист своїх співробітників, які займаються супроводом відповідних справ, бере на себе держава. І схоже, що державі ставить перед службовцями завдання, виконання яких з високим ступенем ймовірності передбачає відкриття щодо них справ.

Справу зроблено, винуватих немає

То чи не завеликими виявилися «тріски», що розліталися вусібіч при завзятому реформуванні української банківської системи? Хто мав відповісти за помилки, що вилилися в гігантські цифри втрат для громадян і бюджету? 

Навіть якщо ми візьмемо офіційну оцінку вартості «очищення банківської системи”, стає зрозумілим, що «банкопад» став ще одним перерозподілом капіталу. Прямі фіскальні витрати держави становили 14% ВВП. Загальні втрати економіки сягнули 38% ВВП.

Однозначно виграли від цього корпоративні позичальники, які дістали можливість не обслуговувати кредити. Потім борги були викуплені з дисконтом, що сягав 95%.

Слід зазначити, що власники справді збанкрутілих банків, тих, де концентрація кредитів виданих пов’язаним особам, була взята «зі стелі» і перевищувала усі розумні межі, також залишилися у виграші.

Станом на липень 2017 року частка державних банків після «очистки» банківської системи і націоналізації «Приватбанку» збільшилася до 55% за розміром активів і до 61% за рівнем депозитів. Реформатори вдалися до суб’єктивного підходу, в основі якого був, зокрема, і принцип політичної доцільності. 

З ринку було виведено 87 банків. 

Прямі втрати бізнесу і населення становили близько 300 млрд гривень. Непрофесійна діяльність НБУ у питанні валютного регулювання призвела до 100% девальвації гривні.

Українська економіка втратила майже 900 мільйонів доларів лише за 2014 рік. 

Внаслідок «очищення» банківської системи держава була змушена виплатити частину боргів ліквідованих банків фізичним особам, а це близько 70 млрд грн. Також держава втратила близько 100 млрд грн у вигляді рефінансування рахунків державних підприємств і місцевих бюджетів.

То на чиєму полі насправді грала команда НБУ і хто винен у наслідках?

Напевне, НБУ на чолі з незабутньою Валерією Гонтарєвою, який лютував у період 2015-2017 років не гірше карального загону, знищуючи банки? Процедура «проріджування» банків була вибірковою і зовсім не прозорою. З банків, які мали в «анамнезі» однакові порушення, одних під час Великої чистки ліквідували, інших – ні. За твердженнями фахівців, чимало банків, які цілком заслуговували на санкції, безапеляційно були приречені до ліквідації. Бурхлива діяльність НБУ призвела тоді до обвалу майже половини банків та грандіозних втрат ВВП. Зачистка від неугодних вдалася цілком, і досі, 10 років потому, за цей кричущий волюнтаризм не відповів ніхто.

Добре закінчилася історія «очищення ринку» лише для певних банків – державних та іноземних – і для голови НБУ особисто. «Мати» банківської реформи Вікторія Гонтарєва, після того як залишила посаду голови Національного банку України у 2017 році, продовжила свою кар'єру на міжнародній арені.Там вона дістала визнання своїх зусиль в царині «реформування української банківської системи і подолання фінансової кризи» і почесне звання одного з найкращих кризових менеджерів у банківській сфері. Тут, всередині нашої держави, визнання її здобутків багатьма формулюється дещо інакше.

Сумно і симптоматично, що суб'єктивні, цілком «рукотворні» причини відіграли тут не меншу роль, ніж об'єктивні –  перш за все, початок повзучої, а потім активної фази російської агресії.

Довоєнна статистика стягнення проблемних кредитів за фактом продажу становила близько трьох-п'яти відсотків. Це – середня цифра. Тобто фактично можна стверджувати, що держава та власники банків втратили понад 95 відсотків своїх активів. Але там, де хтось втрачає, хтось інший зазвичай знаходить, і насправді активи віддали певним особам, створивши їм усі умови для заробітку. В чому саме полягає причина, скажемо так,  неефективного державного топ-менеджменту, тобто власне держави? Де приховані ті системні вади, що дали змогу чиновникам від держави надати «комусь» таку чудову нагоду?  

Фонд негарантування

Очевидно, тут саме доречно згадати про роль Фонду гарантування вкладів фізичних осіб. За підсумками Фонд не просто виявився неефективним чи малоефективним, насправді відбувся цілковитий провал.

Було створено спекулятивний ринок, внаслідок діяльності якого держава не отримала практично нічого. Власники банків, навіть ті, яким титанічними зусиллями вдалося відновити своє реноме в судах, вигравши суперечки щодо незаконності запровадження тимчасової адміністрації чи ліквідації, опинилися у програші. Окрім спекулянтів, які зайшли на ринок та отримали легкі гроші, ніхто не отримав нічого.

Про загальну картину державної політики на цьому напрямку яскраво свідчать окремі відомі випадки, а імена тих, кому в цій ситуації, навпаки, пощастило, є добре відомим. Яскравий і показовий приклад того, як держава, нехтуючи своїми першорядними обов'язками, чомусь легко поступається своїм законним шматком пирога, надаючи можливість комусь заробляти на власному полі. 

Більше того, основи для цілковитого нехлюйства з боку держави було закладено на законодавчому рівні. Український законодавець, якщо вдаватися до евфемізму, вкрай некоректно вирішив це питання на рівні закону. Отже, недолугі дії Фонду тут можна вважати до певної міри вторинними, хоча водночас зовсім не скасовує відповідальності і не виправдовує продемонстрованого ним короткозорого підходу до вирішення проблеми. 

(Докладніше – в наступних публікаціях цього проєкту «Банківська система України – ретроспектива і погляд у майбутнє») .