Велика палата ВС виручила Фонд гарантування вкладів фізосіб

П’ятнадцятого вересня Велика палата Верховного суду завершила доволі цікавий спір про те, чи може держава продавати актив, який де-юре їй не належить. Господарські суди перших двох інстанцій однозначно вирішили, що ні, й такий договір купівлі-продажу слід визнати недійсним. Проте в касаційної інстанції виявилася інша точка зору на це питання, а її вердикт може стати дороговказом для вирішення десятків аналогічних справ. Державу в цьому випадку представляла установа під назвою Фонд гарантування вкладів фізичних осіб. Спірним активом були права вимоги на стягнення заставного майна, а саме земельних ділянок на межі міської смуги Києва – в селі Щасливому Бориспільського району. Там колись планувалося будівництво великого житлового комплексу, під яке свого часу видав чималі кредити давно збанкрутілий та ліквідований «Український професійний банк».

Банкрутство «кишенькового» банку

У свої найкращі часи УПБ був звичайним невеличким кишеньковим банком, який обслуговував корпорацію «Мілкіленд», реальним власником котрої називають Анатолія Юркевича. Доволі непогано керуючи цим доволі відомим підприємством реального сектору економіки, зазначений бізнесмен не втримався від спокуси присмоктатися до бюджетних грошей. Коли фахівці

Фонду ГВФО почали розбиратися з фінансовими операціями «Українського професійного банку», вони встановили, що значна їх частина була пов’язана з тим, що його власник сам із собою грався в банкіра, тобто через мережуіснуючих лише на папері підставних фірм сам собі видавав кредит, віддавав у заставу майно і повертав позику з чималими процентами. Все це мало створити враження, що в банку вирує фінансове життя і його успішне функціонування має важливе значення для економічної стабільності країни.

Так імітація досягла своєї мети і в березні 2014 року Нацбанк надав УПБ кредит рефінансування в сумі 120 мільйонів гривень, які той не повернув, у зв’язку з чим 28 травня 2015 року був оголошений неплатоспроможним. Як з’ясувалося згодом, в заставу повернення даної суми були передані земельні ділянки в Київській області. Деякі з них, за даними Національної кадастрової системи, мали площу меншу, аніж задекларована, а деякі взагалі не існували в природі. Наступного після зазначеної дати дня в банк зайшла тимчасова адміністрація Фонду ГВФО, яка виявила таку картину. В межах гарантованої суми відшкодування (200 тисяч гривень на брата) держава мала заплатити вкладникам з числа фізичних осіб 640 мільйонів гривень. Активи банку, які на папері коштували 1,4 млрд грн, насправді можна було реалізувати за ринковими цінами лише за 116 мільйонів. Найцікавіше полягало в тому, що напередодні оголошення банку неплатоспроможним з нього вивелиактиви на суму близько 2,4 мільярди гривень, причому це були не сміттєві цінні папери, а права вимоги за раніше виданими кредитами, які цього разу були забезпечені доволі високоліквідним заставним майном. До його числа належали й 29 гектарів землі, розташовані на території Щасливської сільської ради, під заставу яких «УПБ» свого часу видав кредит, сума якого вимірюється десятьма мільйонами доларів США. Саме вони й стали предметом спору, який вирішувала Велика палата Верховного суду.

Суд визнав законним виведення активів

Названий вище кредит, судячи з усього, було видано одній з кишенькових фірм Юркевича, але застава під нього була реальною – ці ділянки, на відміну від переданих у заставу повернення кредиту НБУ, справді існували в природі, а їх реальна площа відповідала задекларованій. З огляду на місце розташування й цільове призначення (землі промисловості, транспорту, зв`язку) їх можна було вигідно продати навіть у тому випадку, якби на них і не почалося будівництво грандіозного житлового комплексу. Але Фонд у цій ситуації спіймав облизня, оскільки 28 травня 2015 року майнові права на цей актив перейшли до Авант-Банку.

Історія цієї махінації виглядала приблизно так. Уквітні 2015 року, коли УПБ вже був приречений, він взяв у цього «Авант-Банку»кредит на суму 3 мільйонидоларів, в заставу повернення якого віддав належні йому права вимоги за кредитами на суму 540 мільйонів гривень. Причому за умовами укладеного між ними міжбанківського кредитного договору якщо позичальник – УПБ раптом буде оголошений неплатоспроможним, застава переходить у власність кредитора – «Авант-Банка»і до нього автоматично переходять права вимоги на стягнення цих півмільярда гривень. Серед них і були права вимоги УПБ до кишенькової фірми Юркевича, назва якої ТОВ «Віслабудінвест», яка передала йому в заставу зазначені земельні ділянки.

Фонд ГВФО, звичайно ж,не змирився з таким виведенням активів і від імені «Українського професійного банку» подав до його колишніх позичальників близько 40 позовів про стягнення позичених у нього коштів. Був серед них і позов до згаданого ТОВ «Віслабудінвест», але суддя Господарського суду Києва Олена Чинчин у його задоволенні відмовила. Мотивувалаце тим, що права вимоги на вказанийактив перейшли до «Авант-Банку», і УПБ, яким керує уповноважена особа Фонду, вже не має до нього жодного відношення. Юристи позивача намагалися довести, що договір, за яким ці права були передані від одного банку до іншого, є недійсним, але суд першої інстанції визнав їхні докази непереконливими, а до другої діло не дійшло, оскільки у Фонду не вистачило грошей на оплату судового збору за подання апеляційної скарги.

Що ж стосується «Авант-Банку», то він теж невдовзі збанкрутував і був ліквідований, але перед тим якимось чином владнав свої стосунки з колишніми позичальниками «Українського професійного банку». Принаймні з тих 29  гектарів у селі Щасливому зняли іпотечні обтяження, про що було зроблено відповідний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Таким чином можна впевнено стверджувати, що Юркевич передав свою землю в надійні руки, а в подальшому власником цих ділянок стало ТОВ «Сейф Інвест», яке ми, виходячи з принципу презумпції невинуватості (поки в законному порядку не встановлено інше),мусимо називати не інакше як добросовісним набувачем.

Позивач написав неправильний позов

Незважаючи на свою поразку в суді, Фонд ГВФО включив цей актив до ліквідаційної маси УПБ і виставив на аукціон. Там його придбало ТОВ «Фінансова компанія «Інвестохіллс Веста», яка давно спеціалізується на придбанні проблемних активів ліквідованих банків. В тексті судового рішення не названа сума лоту, але можна здогадуватися, що вона на порядок нижчаринкової вартості заставного майна, адже в даній ситуації покупець придбавне земельні ділянки, а квиток на війну за них.

Як заведенов таких випадках, одразу ж післязавершення торгів було складено протокол електронного аукціону, а ще через кілька тижнів укладений договір купівлі-продажу, відповідно до якого УПБ передавав у власність покупцю майнові права на ці активи. Через деякий час переможець аукціону прислав зазначеному вище «добросовісному набувачеві» заставного майна листа з вимогою погасити заборгованість за кредитами, бо інакше в нього заберуть 29 гектарів землі. Цілком прогнозованою відповіддю адресата на нього стала його позовна заява до Господарського суду Києва про визнання недійсним договору купівлі-продажу майнових прав.

Першим відповідачем у цій справі був продавець в особі «Українськогопрофесійного банку», тобто фактично Фонд ГВФО, в ролі другого позивача виступив покупець – ФК «Інвестхолліс Веста». Суди перших двох інстанцій вирішили, що позов підлягає задоволенню, оскільки, на їхнюдумку, банк не мав жодного права продавати актив, який йому не належать. А те, що вонийому не належать, ще у 2015 році було встановлено рішенням суду, яке набрало законної сили й має преюдиціальне значення. Таким чином Фонд ГВФО потрапив у дуже неприємну ситуацію, оскільки в разі визнання правочину недійсним він мав би повернути всі отримані внаслідок його укладення кошти. Його останньою надією стала касаційна інстанція, де скарга потрапила на розгляд Великої палати Верховного суду, оскільки під часвирішення даної справи намалювалася виключна правова проблема щодо того, чи може особа, яка не була стороною правочину, вимагати в суді визнання його недійсним, якщо предметом даного правочину було належне цій особі майно. Справа в тому, що в Касаційного господарського й Касаційного цивільного судів із цього приводу виявилися різні точки зору, а тому формувати єдину судову практику взялася ВПВС.

Саме вона й піднесла Фонду приємний подарунок, коли скасувала рішення судів попередніх інстанцій та ухвалила нове, яким у задоволенні позову відмовила. Причиною такого несподіваного повороту судового процесу були недоліки не за змістом, а за формою позовних вимог. Так судді не заперечували тогофакту, що Фонд в особі УПБ не мав жодних прав на проданий ним актив, повноправним власником якого є ТОВ «Сейф Інвест», але разом з тим, на їхнюдумку, останнє обрало неефективний спосіб захисту своїх прав, тож задоволення його позову не призведе до їх поновлення.

Відповідно до логіки ВПВС, права позивача були порушені вимогою переможця аукціону «Інвестохіллс Веста» погасити заборгованість за кредитом або віддати в рахунок його погашення заставне майно. Але така вимога є нікчемною й виконанню не підлягає, оскільки ці земельні ділянки, згідно з данимиДержавного реєстру речових прав на нерухоме майно, не обтяжені іпотекою і не можуть бути відчужені без згоди їх власника. Таким чином позивачеві нема про що турбуватися, а якщо в нього дискомфорт від ситуації правової невизначеності, то він може подати позов іншого характеру, а саме про визнання права іпотеки відсутнім, і саме такий спосіб захисту, як вважає Велика палата, буде належним та ефективним у даній конкретній ситуації.

Таким чином Фонд успішно виплутався з неприємної для себе ситуації, оскільки укладений ним договір продажу неналежних йому активів вважається дійсним і він як продавець нікому не зобов’язаний віддавати отримані за наслідками його укладення гроші. Зате можна поспівчувати покупцеві – Фінансовій компанії «Інвестохіллс Веста», яка придбала пустишку й навряд чи зможе колись компенсувати сплачені за неї кошти. Але, з іншого боку, вона сама собі вибрала таку долю, бо коли твоя діяльність пов’язана з проблемними активами, маєш бути готовим до всіх її ризиків і втрат.