Газово-ціновий мораторій, або Історія пошуків енергетичної незалежності

Двадцять дев’ятого липня Верховна Рада з другої спроби ухвалила пакет із трьох запропонованих Кабінетом міністрів законопроектів (№7427, 7428 і 7429). На період війни вони зафіксували ціни на газ для населення та комунальних тепловиробників, а також встановили мораторій на примусове стягнення з них заборгованості за цей вид палива. З боку депутатів така благодійність уряду заперечень не викликала, проте неабиякий сир-бор розгорівся навколо питання про те, хто й скільки має за це платити.

КМУ вважав, що Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України», яка фактично залишилась єдиним постачальником для вказаної категорії споживачів, має отримати з бюджету компенсацію в сумі 150 мільярдів гривень, що надійдуть з-за кордону у вигляді міжнародної допомоги.

Парламент вирішив, що вистачить їй і 111 мільярдів, а на додачу прийняв постанову про створення тимчасової спеціальної комісії. Вчислі іншого вона має встановити, чому протягом восьми років війни Україна так і не забезпечила собі енергетичну незалежність і нині не лише купує російський газ, а й надає країні-агресору послуги з його транспортування до Європи.

Локомотивом руху був МВФ

Під словосполученням «енергетична незалежність України»перш за все слід розуміти її незалежність від газу російського чи туркменського походження, оскільки, скажімо, з електричною енергією у нас якраз усе гаразд – її виробляється більше, ніж споживається і  продається більше, ніж купується, тож країна в цьому плані має статус нетто-експортера. А от із газом завжди було складно: російський газ дешевший, аніж будь-який інший на європейському континенті, а крім того Україна досі не має фізичної можливості імпортувати газ неросійського походження, бо до його реальних джерел не прокладені труби потрібного діаметру.

Найбільшим парадоксом у цій ситуації вважається те, що Нафтогаз протягом усієї історії свого існування (за виключенням коротких періодів  2016-го і 2020-го років) продавав газ для потреб житлово-комунального сектору дешевше, аніж купував. Це пояснювалося тим, що він заробляв чималі гроші за транспортування російського газу до Європи, якими й покривалися збитки.

Такий порядок цілкомвлаштовував як уряд України, так і її народ. Тож вимога змінити становище надійшла не зсередини країни, а ззовні – від Міжнародного валютного фонду.

Відповідно до задуму західних кредиторів населення мало платити за газ рівно стільки, скільки він коштує на європейських газових біржах, а отримані за транзит кошти краще потратити на розбудову енергетичної незалежності. Така вимога була частково реалізована в травні 2016 року, коли ціни на газ були підвищені до 7 гривень, що з урахуванням витрат на транспортування, роздрібну реалізацію та податки приблизно дорівнювало вартості російського газу в Центральній Європи, який у той період самедешевшав. Заощадженігроші вирішено було спрямувати на збільшеннявітчизняного газовидобування, рівень якого планувалося підняти зі звичних20 мільярдів кубометрів на рік до 27 млрд м³ у 2020 році, що за великимрахунком забезпечувало незалежність від російського газу.

Верховний суд не побачив переконливих доказів

На жаль, цим планам не судилося бути втіленими в життя. Вже у 2017 році російський газ почав дорожчати, а Кабінет міністрів заборонив Нафтогазу піднімати ціни на газ. Ця заборона була оформлена у вигляді постанови про покладення спеціальних обов’язків на суб’єктів ринку природного газу. В принципі, відповідно до положень Закону України «Про ринок природного газу», уряд мав таке право. Але при цьому він був зобов’язаний компенсувати різницю між економічно обгрунтованими витратами на придбання газу і доходами, отриманими від його реалізації за фіксованою урядом ціною. Для цього урядовою постановою мав бути встановлений порядок визначення суми згаданої компенсації, проте КМУ цю вимогу закону проігнорував і нічого такогоне зробив.

Нафтогаз у відповідь оскаржив протиправну бездіяльність уряду, і адміністративні суди всіх трьох інстанцій зобов’язали відповідача виконати вимогу закону. Але той вирішив начхати іна рішення суду, а відповідний підрозділ Міністерства юстиції знайшов причину відмовити в його примусовому виконанні. Нічого не добившись, Нафтогаз звернувся до господарського суду з вимогою стягнути з Кабінету міністрів 27 мільярдівгривень компенсації витрат за виконання покладених на нього спеціальних обов’язків. Але в ситуації, коли йшлося про конкретні гроші, суди всіх інстанції навпаки стали на бік уряду і в задоволенні позову відмовили.

Рішення було мотивованетим, що позивач не навів переконливих доказів того, що йому було завдано шкоди бездіяльністю відповідача. Із судових матеріалів можна дійти висновку, що Нафтогаз криком кричав про те, що судді навіть не захотіли досліджувати надані докази, де на ста тисячах аркушів, зібраних у чотириста томів,містилися копії договорів, актів прийому-передачі й платіжних документів. Вони свідчили про те, що газ купувався дорожче, аніж продавався, а різниця якраз і дорівнює сумі позовних вимог, але Верховний суд в особі суддів Костянтина Огородніка, Олександра Банаська і Сергія Жукова все одно написав, що не виявив у матеріалах справи переконливих доказів. Тут незайвим буде навести номерів всіх семи судових справ, які розглядалися в рамках згаданих вище подій: 826/6064/17, 826/6066/17, 640/19903/19, 640/5762/19, 910/13084/18, 910/7591/19 і 910/11141/19, адже саме на їх прикладі молоді юристи можуть отримати цікаву практичну інформацію про те, як представники виконавчої та судової влади ігнорують закон.

Президент обрав дороги

Згадуючи ту історію, в якій з Нафтогазом вчинили страшенно несправедливо, слід визнати, що цьому в значній мірі винне й саме керівництво компанії, яке не зуміло переконати суспільство в тому, що вигода від очікуваної урядової компенсації буде використана для здобуття країною енергетичної незалежності. Розрекламована кампанія з підвищення внутрішнього видобування виявилася відверто провальною – українські газові надра були виснажені ще в 1970-их роках, коли Україна видобувала рекордні 70 мільярдів кубометрів. І той факт, що нині вони мають близько одного трильйона запасів,не повинен захоплювати уяву – ця маса розпорошена по сотням дрібних родовищ, маковим зерняткам, які важко розвідувати і невигідно експлуатувати.

Крім того керівники Нафтогазу так і не спромоглися розвіяти нав’язаний суспільству міф про те, нібитоукраїнський газ є дешевший за російський. Уїхніх офіційних звітах з року в рік кочував показник собівартості одного кубометра в розмірі три гривні, хоча це була середня вартість видобування на вже розвіданих родовищах з уже пробурених свердловин. Якби собівартість вітчизняного видобування справді була такою маленькою, Україна б і себе забезпечувала газом, і за кордон його продавала, а так змушена імпортувати кожний третій кубометр.

Змирившись із тим, що забезпечити потреби країни власним газом все одно не вигорить, Нафтогаз удався до примітивної імітації, намагаючись запевнити, що купівля російського газу в європейських посередників і є досягненням газової незалежності, а безперебійність транзиту збирався забезпечити

передачею або взагалі продажем газотранспортної системи України якійсь авторитетній європейській бізнес-структурі, котра діючи в своїх бізнес-інтересах завадила б російському Газпрому налагоджувати обхідні шляхи транспортування. Надто захопившись цією доволі ризикованою ідеєю, топ-менеджери компанії зовсім не приділили уваги іншому варіанту диверсифікації, а саме в танкерних поставках скрапленого газу, успішно реалізований Польщею та країнами Прибалтики, які цього року повністю відмовилися від російського газу.

Україні ще на початку 2020 року пропонували приєднатися до проекту з розширення потужностей регазифікаційного терміналу в польському місті Свиноустя та прокладанні звідти й до підземних сховищ Західної України додаткових трубопроводів, що в результаті дало би можливість отримувати щороку 6 мільярдів кубометрів неросійського газу. Момент для цього був надзвичайно зручний – якраз тоді Нафтогаз за допомогою США стягнув з Газпрому три мільярди доларів, виграних за підсумками двох судових справ, розглянутих Арбітражним інститутом Торгової палати Стокгольма.Та оскільки ціни на газ у Європі в той період стрімко падали, керівництво держави не сприйняло всерйоз даний проект, а гроші було вирішено витратити на будівництво автомобільних доріг.