Екс-голова Верховного суду Василь Маляренко: Не вживайте слів «реформа судової системи»

Василь Маляренко — голова Верховного суду України у 2002–2006 роках; представник України в Комісії ООН з питань запобігання злочинності та кримінального правосуддя; доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент Національної академії правових наук України, заслужений юрист.

— Василю Тимофійовичу, як ви розцінюєте нинішній стан того процесу, що його називають судовою реформою?

— Прошу, не вживайте слів «реформа судової системи». Як професор Преображенський, скажу вам

так: ніколи не читайте перед обідом газету «Правда», бо буде розлад шлунку. Річ у тім, що реформа судової системи можлива тільки в тому разі, коли в ній зацікавлена найбільш впливова в суспільстві категорія людей.

Ідея судової реформи полягає в тому, щоби суд був незалежним і діяв виключно відповідно до закону. Чи хочуть цього представники влади? Ні, бо їм не потрібен суд, у якому їхня влада нічого не варта. Чи хочуть незалежного і чесного суду люди, які мають багато грошей? Теж ні, бо їм не потрібен суд, у якому їхні гроші нічого не варті. Справді незалежного суду прагне лише маленька частина населення. Причому переважно це люди, які в принципі звертаються до нього дуже рідко, і то з дрібними питаннями, що, як правило, вирішуються відповідно до закону.

Найгуманніший російський правитель усіх часів, цар Олександр II, здійснив багато реформ, у тому числі й судову. Була запроваджена незалежність суду, суд присяжних, змагальність сторін і багато інших позитивних новацій. Він запровадив земства, економічні та освітні реформи, звільнив селян від кріпосної залежності, але був знищений бомбою, що розірвала його на шматки. Через 10 років після його загибелі судову реформу було скасовано, бо вона не була вигідна провідним, найбільш впливовим верствам суспільства.

Я веду до того, що сподіватися, що буде новий президент і буде нове правосуддя — це наївність. Сподіватися, що буде нова Конституція і буде справедливе правосуддя — це також наївність. Хай би який ми написали закон, він не діятиме, бо суди не є незалежними і не скоро стануть такими. Це — головна проблема.

Питання не лише в тому, що на сьогодні суд не є незалежним, а в тому, що сам дух у суспільстві є таким, що не дає можливості судді стати незалежним. І, ясна річ, суддя орієнтується у своїх рішеннях на владу, на провідні політичні сили, від яких залежить його доля. Вже навіть тоді, коли від нього ніхто нічого не вимагає, суддя орієнтується на владу і на ті сили, що домінують у суспільстві на певний момент. В цьому полягає одна з головних проблем.

Крім того, триває нескінченне шельмування судді, суддів загалом, дискредитація всієї суддівської системи. Це надзвичайно несправедливо і неправильно. Більше того, це є підривом фундаменту держави, невід’ємною частиною якого є, крім міліції, прокуратури, спецслужби та армії, суди. На цих структурах тримається влада в кожній державі. І категорично неправильно дискредитувати й розвалювати цей силовий блок, бо коли виникнуть проблеми у самої влади, вона може спертися лише на них. А що вона отримає в суді, дискредитованому й шельмованому нею самою?!

Водночас у судах абсолютна більшість людей — порядні. Повірте мені, що вся машина, зайнята їхньою дискредитацією, робить це неусвідомлено, не усвідомлюючи ні наслідків, ані того, як насправді працює судова система. Триває дискредитація всієї системи лише на окремих, нехай і кричущих фактах. Але ж і помилки, і зловживання є всюди, питання в масштабах. Тому робити так, як чинить нині влада із судами, — це велика помилка.

— Безперечно, існує тенденція огульного шельмування судової влади, в тому числі — на найвищому рівні. Водночас представники суддівського корпусу дають чимало цілком об’єктивних підстав для висловлення їм недовіри суспільством. Інша річ, що не скидається на те, що суспільство, а влада передовсім, готове зробити щось для того, щоб виправити ситуацію, а не обмежитися звинуваченнями на адресу суддів та вибиванням на цьому тлі потрібних комусь рішень.

— Чому в судах дедалі менше порядку? Причин багато. Але, перш за все, у судах зник авторитет. Колись у кожному суддівському колективі все трималося на авторитеті керівника. На нього орієнтувалися, його боялися, до нього дослухалися, адже він був найбільш освіченим, досвідченим, порядним. Нині цього авторитету немає. Часта зміна керівників розвалює систему і порядок. Погодьтеся, що частіші зміни, то більше каламуті, в якій набагато простіше ловити рибку.

— Применшення ролі голів судів задумувалося саме для того, аби забезпечити суддівську незалежність. Ідея була така, що голова суду виконує представницькі та адміністративні функції, але не є керівником суду, як раніше. Часті зміни голів судів, передбачені новим законом, покликані додатково зменшити вплив голови на суддів. Ви вважаєте це мінусом?

— Я думаю, що це помилка, бо припустимо в сталому суспільстві, де все працює як годинник. Там, де такого порядку немає, за умов фактичного безвладдя відбувається лише колотнеча, в якій нечесна і непорядна людина завжди почувається як риба у воді. І цей безлад абсолютно не працює на користь правосуддю.

Щодо питання добору людей. Раніше перед тим як приступити до роботи судді, судді-початківці проходили співбесіду із керівною особою суду. Сьогодні ця процедура існує, але, на жаль, має суто формальний характер.

У 1980 році, коли мене брали до Верховного суду, мене викликав завідувач адмінвідділу ЦК А. С. Чумак і запитав: «Ви готові бути суддею Верховного суду?» Здалося б, просте запитання. Хтось одразу відповідав, що готовий — мовляв, що там особливого. Але йому казали, що за такої відповіді можна «бути готовим» лише двері до Верховного суду відчиняти… Коли мене запитали, я сказав, що намагатимуся робити все як найкраще, буду вчитися. Мені було сказано, що це хороша відповідь, яка свідчить про те, що «ви не переоцінюєте своїх сил, але й не недооцінюєте себе». Наступним було запитання, як моя сім'я поставилася до переїзду з Луганська до Києва. Я сказав, що в сім'ї є батько, тобто я — що я скажу, те й буде. Відповідь йому сподобалася. В суді має бути тверда людина, здатна ухвалювати самостійні рішення.

Водночас кваліфікаційні перевірки і таке інше я вважаю формальністю. Якість знань має перевіряти університет, який видає диплом, і відповідати за це.

У першу чергу слід зробити так, щоб із вишу не виходили відверті неуки з дипломом, але без знань, з освітою вищою, але без початкової. Якщо ж уже видано диплом з високими оцінками, то, будьте ласкаві, вірте тим оцінкам. Адже кожна додаткова перевірка, а за нею ще одна дають тільки додаткову можливість для хабара чи пошуку обхідного шляху.

До цієї процедури перевірки знань судді у мене довіри немає, зокрема тому, що відбувається перевірка поверхових знань, а не глибинних. А в суді саме має бути людина, яка знатиме, де потрібно знайти потрібні відповіді, що на процес слід обов’язково йти з Кодексом, з постановами Пленуму ВСУ, незалежно від того, знаєш ти все це напам’ять чи ні.

Я свого часу прийшов у Верховний суд України із збірником судових рішень Російської імперії та інших правових збірників судових рішень. Я взагалі все життя скуповував такі книжки, неначе готувався в судді, хоча тоді ще не знав, ким буду.

— Чим міг допомогти в роботі судді збірник судових рішень Російської імперії, наприклад?

— Незалежно від часу, хоч за царя, хоч за радянської влади, хоч тепер, вбивство є вбивством. У тих збірниках можна було знайти не просто продумані, а відточені, досконалі формулювання кожної правової позиції. Коли я почав використовувати ці формулювання у своїх рішеннях, починаючи з першого місця роботи, то судді, які приїжджали зі столиці чи обласного центру, висловлювали подив, читаючи їх, адже раніше нічого подібного їм не траплялося.

Була у Верховному суді така практика: десь через півроку після обрання всі рішення, напрацьовані суддею, перевіряє та вивчає досвідчений колега. Він пише висновок, зауваження і виносить для обговорення на судову колегію. Ви не можете уявити собі, яке хвилювання це спричиняло. Адже від цієї публічної оцінки фактично залежало твоє майбутнє. І це проходили всі судді. Одного разу такий перевіряючий каже, що я написав дурницю про те, що під час вбивства мотивів може бути багато, а кваліфікувати діяння слід лише за превалюючим мотивом. Він вважав, що мотив може бути лише один, і наполягав на тому, що мною була допущена груба помилка, за яку мені загрожувало покарання. Я відповів, що насправді це написане не мною, автором цього формулювання є Бородін, який у свою чергу взяв його із судового викладення Государя Імператора… Більше питань з цього приводу до мене не було. Ну, щоправда, після цього книгу Бородіна у мене вкрали, а імператорський збірник я вже зачинив у сейф. На жаль, сьогодні таких перевірок немає, і це одна із головних помилок. Внутрішній контроль повинен бути обов’язково, і тоді буде дуже мало таких ганебних судових рішень, про які всі говорять, і буде дуже мало випадків хабарництва.

На той час існував механізм виправлення судового рішення, навіть без наявності скарг, у разі, якщо під час перевірки з’ясовувалось, що суддею винесено неправомірне рішення. На жаль, сьогодні такого механізму виправлення помилки чи завідомо неправосудного рішення немає.

— Навіть за відсутності такого механізму виправлення, певне, перевірки могли б відігравати важливу роль у забезпеченні якості судових рішень. Ніщо не заважає їх робити, було б бажання у суддівської спільноти.

— Так, ці перевірки могли б виконувати роль ефективного колективного контролю. Адже всі знали б, хто є хто. Навіть не маючи можливості виправляти помилкові рішення, підсумки таких перевірок можна було б передавати у пресу. Таким чином, коли хтось ухвалює незаконні рішення, це стане відомо суспільству. Такий контроль колективу за кожним суддею повинен бути обов’язково!

Крім того, існував також механізм перевірки судових рішень усього судового складу, якщо виносилися колегіальні рішення. І знову ж таки, результати оприлюднювалися на загал. Це неймовірно дисциплінувало, змушувало головуючого читати, думати, а не формально ставитися до справи. Самоконтроль — це найбільш дієвий механізм. Коли на Пленумі чи зборах лунає прізвище того, хто допустив дурницю, зробив помилку, кожній людині дуже важко переносити це на очах у колег.

Для того, аби порядок був у низових судах, туди слід постійно посилати ревізорів. Колись це була бригада із ЦК, яка перевіряла і прокуратуру, і міліцію, і суди. Вони не втручалися в роботу, але вивчали, аналізували, робили висновок. Потім викликали й обговорювали конкретні випадки конкретних справ чи стан справ у регіоні загалом.

Перевірки в судах робили і Верховний суд, і суди другої ланки.

— Сьогодні йдеться про те, що контроль за законністю судового рішення має бути внутрішнім, інакше це втручання в діяльність судової влади. Але ж судді мають продемонструвати готовність до такого самоконтролю.

— Так, прикро, що такого контролю немає, бо він змушує людей ретельніше ставитися до своїх обов’язків.

Був і організований спосіб контролю. Одного разу, невдовзі після того, як я перейшов працювати до Верховного суду, мене викликали до голови суду. Там попросили вдягнутися непримітно і піти в Подільський районний суд Києва як звичайний відвідувач, послухати судові процеси. Я одягнув куфайку, пам’ятаю, що навіть не голився. Провів у тій залі засідань цілий день, прослухав усі справи. Наприкінці дня підійшов до судді, показав їй посвідчення і попросив протоколи. У неї був шок. У протоколах — безліч порушень. Наприклад, зафіксовано виступи прокурора і адвоката, які не були присутніми на процесах, тощо. Після того містом пішли чутки, що по судах ходять інкогніто переодягнені ревізори...

На мою думку, для того, щоб було дієве і справедливе правосуддя, потрібно менше формалізму й більше акцій щоденного контролю за діяльністю суддів по всій країні.

— Сьогодні громадяни часто пікетують суди, добиваючись «правильних», на їхнє переконання, рішень. Ці процеси не набули б такого поширення, якби у суспільства існувала надія на те, що можна іншими шляхами добитися очищення судового корпусу від тих, хто зганьбив його своїми рішеннями, і власне законних рішень.

— Це було в усі часи. Коли прийшов до влади Віктор Ющенко, до мене юрбами приходили люди з вимогою скасувати ті чи інші рішення. Завжди є категорія людей, які за будь-яких обставин не погоджуються із законно винесеним рішенням. Їх багато, і саме вони створюють у суспільстві той ажіотаж. Я пам’ятаю, як і один із президентів писав такі резолюції: прошу скасувати, прошу змінити судове рішення, прошу забезпечити справедливість. Дійшло до того, що я прийшов і сказав: якщо я оприлюдню це, вам буде недобре, бо не можна давати команду судді. Відтоді він припинив видавати такі накази, просто він на той момент був у полоні революційної ейфорії.

Слід зважати й на таку річ: Адам був, судячи з усього, з мозком, як чистий папірець, але змій спокусив його. Звісно, можна змінити суддів, прокурорів, усіх чиновників, але не можна змінити народ. Бо народ несе хабарі, спокушає, і не завжди прагне, щоб було по закону, а хоче, щоб було так, як йому треба! Ми зараз змінили поліцейських, але водії лишилися ті самі. І мільйони водіїв не будуть давати хабарі лише тоді, коли їм буде невигідно це робити. А поки що їм вигідно давати хабарі. Простіше дати 100 гривень, аніж потім вистояти всі можливі черги і заплатити 250. До прикладу, в Нью-Йорку контактування поліцейського та водія зведено до мінімуму. Квитанція про порушення кріпиться на авто, і потрібно лише піти в банк оплатити її або в суд для оскарження, а не слухати довгу лекцію від поліціянта.

А, наприклад, у Великій Британії суддя не ходить на судовий процес тим коридором, яким ходять клієнти. Він має бути захищений від контактування і спокус. І забезпечити такі умови державою — це теж дуже важливо.

— Що ще може зробити сьогодні суддівська спільнота для того, щоби почати виправляти ситуацію і ставлення громадян до себе?

— Найгрізніша зброя сьогодні — це інформація. Я думаю, що судді повинні, окрім усього іншого, мати власне видання. Але формальний підхід до підбору кадрів призводить, зокрема, до того, що в судах практично зникли люди, які вміють написати статтю, виступити з промовою тощо. Нині навіть судді Верховного суду майже не друкуються. А ще немає людей із державницьким баченням. Слід показувати громадянам не тільки негатив, а й позитив, об’єктивні труднощі, що виникають у роботі судді, колізії. Це потрібно робити постійно, показувати, що в суді завжди є дві сторони — одна задоволена, інша — ні. І не можна слухати лише незадоволену! Слід показати громадянам, що таке судова система і як вона працює насправді, а не брати лише окремі негативні факти, якими кидаємо тінь на всю систему. Між тим, у судовій системі близько 80% судових рішень узагалі не оскаржуються. І це величезний показник. З оскаржуваних лише 10–15% визнаються неправильними. Хіба можливо за таких обставин шельмувати всю судову систему? Найчастіше про неправильність судових рішень кричить той, хто або був неправий із самого початку, або не має доказів своєї правоти. Але якщо раніше суддя мав сам шукати істину, то сьогодні цю істину мають подати дві сторони. Якщо сторони нікчемні, то чому суд повинен відповідати за це? Водночас отой нікчема, що неспроможний подати якісні докази або навести аргументи, найчастіше найголосніше кричить.

Ще один аспект. Ось заявляють учергове, що знайшли гроші і маєтки. А далі що? Адже доказів законності отримання цих свідчень немає. А тоді знову буде винен суд.

Суддівська спільнота має показувати позитивність, складність і особливість своєї роботи. Перевірили окремого суддю — оприлюднюйте! Тоді кожен суддя намагатиметься робити свою справу якомога краще.