Новини
Ракурс
Перепоховання Стуса, Литвина і Тихого. Фото: Сергій Марченко / Радіо Свобода

Довга дорога додому: 30 років тому відбулося перепоховання Стуса, Литвина і Тихого (ФОТО, ВІДЕО)

19 лис 2019, 21:10

Доля подала мені знак — я сміливо йду за її покликом. Бо хочу бути гідним того народу рідного, який народиться завтра, скинувши з себе ганьбу вікового нидіння. І в тому народі я здобуду безсмертя.

Василь Стус

Тридцять років тому — 19 листопада 1989 року — в Києві десятки тисяч людей провели в останню путь українських діячів Василя Стуса, Юрія Литвина та Олексу Тихого, котрі загинули у «виправничо-трудових» таборах більшовицького режиму. Свого часу українців засудили за «антирадянську пропаганду та агітацію». Олекса Тихий був засуджений загалом на 22 роки — відсидів 14, Юрій Литвин прожив усього 49 років, а засуджений був на 43, відбув 22. Василь Стус зі своїх 47 років був невільником 12, засуджений був на 23.

Василь Стус, Олекса Тихий та Юрій Литвин

Масовій ході в центрі Києва, яка зібрала на шляху до Байкового кладовища за різними оцінками від 30 тис. до 100 тис. осіб, передувала ексгумація тлінних останків Стуса, Литвина та Тихого. Пригадаймо, як ці події описують член Української Гельсінської Групи Василь Овсієнко, письменник Володимир Шовкошитний та син Василя Стуса Дмитро, які у листопаді 1989 року, попри опір радянської влади, повернули Україні прах загиблих політв’язнів.

Нам допомагала тільки громадськість. Влада лише шкодила, щоб ми не встигли на зворотний рейс і не повернулися в суботу 18 листопада. Бо ж на неділю в Києві мали зібратися на похорон люди, — пригадує політв’язень Василь Овсієнко.

Як відбувалася ексгумація тіл Стуса, Тихого та Литвина

Зранку 17 листопада група українців виїхала на цвинтар російського села Борісово, де були поховані Василь Стус та Юрій Литвин. Дорогою забрали міліціонера Матьякубова. Нагадаємо, що життя Литвина обірвалося в лікарні містечка Чусове, а Тихого — в тюремному госпіталі в Пермі, де його й поховали. Литвина і Стуса поховали на сільському кладовищі під номерами 7 і 9 відповідно.

Якщо нам заборонять провадити ексгумацію, я оголошу голодівку на центральній площі Чусового, — казав під час поїздки Олег Прохасько, який знав про Стуса лише з розповідей свого брата, письменника Юрка Покальчука (останній був свідком на весіллі Стуса).

Водночас Дмитро Стус заявив, що залишиться тут і з Чусового «поїде лише з татом».

Бетонні стовпчики на могилах політв'язнів Ішхана Мкртчяна, Юрія Литвина та Василя Стуса (з рушником). Фото Марта Ніклуса, "Історична правда"

У Пермі тим часом сягав свого апогею добре зрежисований фарс. Учасник експедиції Володимир Шовкошитний зміг забрати труни, необхідні для переміщення останків політв’язнів, зі спецкомбінату лише о 9.15 ранку 17 листопада. Готові були лише дві. Третю довелося доробляти синам Олекси Тихого, бо хтось напередодні жорстоко побив майстра, який робив труни. Машина з вантажем виїхала в напрямку села Борісово, але на КПП за містом її зупинили.

Селище Кучино Чусовського району Пермської обл., де з 1980 до 1985 року відбував покарання Стус

Як пригадує Шовкошитний, на КПП чергували аж три капітани (хто з водіїв таке бачив?!), старшина, а в «Жигулях» сидів чоловік у синьому трико з лампасами. Спочатку вони перевірили путівку, потім рульовий механізм, тоді спідометр. За цей час дивним чином «самоспустилося» зовнішнє праве колесо ззаду, а згодом й інші двоє коліс праворуч. Наостанок один з капітанів заявив, що їх підозрюють у вчиненні ДТП, в якому постраждала дитина.

А чи був хлопчик?! — запитав Дмитро Стус.

Як згадує Дмитро у книзі «Василь Стус. Життя як творчість», капітани на мить зашарілись, а потім зазначили про необхідність проїхати до Свердловського райвідділу ДАІ. У райвідділі наміри правоохоронців змінилися — зверху поступила команда «відбій».

Так на машині з пробитими шинами водій Сідоров і письменник Шовкошитний вирушили розбитими дорогами до Пермі й далі до Борісово, бо, як сказав пізніше водій, «очевидно, не злі це були люди, коли ті падли начальники так стараються не дати їх поховати», — пригадує Дмитро Стус.

Водночас група, що знаходилася на цвинтарі, нічого цього ще не знала. Міліціонер Матьякубов заборонив починати розкопувати могили, поки не будуть привезені цинкові труни і не буде якогось папірця від його керівництва. Ексгумацію нарешті вдалося розпочати лише ближче до вечора.

На мене дивилось зчорніле, але — фантастика! — не позначене печаттю розкладу, таке рідне обличчя батька. Лише кінчик носа, який бував таким живим і майже рухомим під час розмови, особливо, коли тато був у доброму гуморі, був пошкоджений… Прямо під обличчям, ховаючи випуклий борлак, лежав перевернутий черевик, підошва якого «просила каші». Нижче — якесь неприродне пошкодження лівого боку грудної клітини. Застебнута лише на два ґудзики (до того ж, зі зміщенням на один) роба майже зотліла. Другий черевик сором’язливо забився в ноги, — пише Дмитро Стус про свого батька.

Труна Юрія Литвина була по саме віко вкрита водою. Аби її підняти на поверхню, треба було, стоячи вище колін у могильній воді, заводити під труну мотузки. Цю роботу взяв на себе Олег Покальчук, — його штани так і не просохли до самого Києва. Труну Литвина піднімали довго й трудно.

Василь Овсієнко на могилі Стуса / Фото: Історична правда

Потім група довідалася, що того дня в Пермі братам Тихим здійснити ексгумацію свого батька не вдалося: усе переносилося на день вильоту.

Ми приїхали в Перм електричкою вчасно, а Тихих нема… Нарешті за 20 хвилин до початку реєстрації пасажирів вони приїхали. Змучені, тягнуть мармурову плиту з батькового надгробка… Володимир та Микола розповідають, що з великими труднощами їм удалося 17-го пообіді домогтися дозволу на ексгумацію тіла батька, який був похований на кладовищі «Северное» в Пермі, та на виготовлення домовини і ящика, — пригадує Василь Овсієнко.

Вже в Україні на площі біля аеропорту «Бориспіль» майоріли кількасот жовто-блакитних національних прапорів, зібралося близько 600-ти патріотів. Промовляли з вантажівки. Говорили колишні соратники, майбутні очільники… Жодного з учасників експедиції, організаторів перепоховання, до слова не запросили… Але мені й не до того було, переймався, що маю дістатися складів, на які прибули труни, — пригадує Шовкошитний.

По дорозі на Байкове кладовище / Перепоховання Стуса, Литвина і Тихого.

Перепоховання на Байковому цвинтарі

Київ зустрів політв’язнів сяйвом червоно-чорних і жовто-блакитних прапорів та кількома тисячами людей. Наступний день був найхолоднішим у всій зимі 1989−1990 років. Мороз сягав 25 градусів.

19 листопада жовто-блакитне море пронесло тлінні останки Стуса, Тихого і Литвина вулицею Володимирською, повз КГБ, звідки й починалася їхня хресна путь, до пам’ятника Кобзареві й далі на Байковий цвинтар, — зауважує Шовкошитний.

Перепоховання Стуса, Литвина і Тихого. Фото: Сергій Марченко / Радіо Свобода

Панахида в церкві затягувалася. Православні священики на замовлення влади робили все можливе, аби відспівування не припинялося безкінечно довго і, перериваючи їх, довелося втручатися й закінчувати панахиду священикам греко-католицьким. Була 14.00 година, саме в цей час планувалося прибуття кортежу на Софіївську площу, де вже очікувала багатотисячна юрба. Одразу по 15.00 ми приїхали до Софіївської площі, яка зустріла нас маєвом прапорів та десятками тисяч людських облич, — пригадує Дмитро Стус.

Організаторам акції так і не вдалося дійти згоди: відчайдухи наполягали, що від Софії труни з прахом померлих треба нести на руках, однак Ірина Калинець уже погодила з владою інший план: до цвинтаря тіла будуть везти автобусами.

Перепоховання Стуса, Литвина і Тихого. Фото: Радіо Свобода

Півгодини пішло на з’ясування стосунків. Найбільш активні почали розхитувати автобус із труною Василя Стуса, намагаючись силою факту примусити винести з автобуса домовину з тілом Василя Стуса. Труна й рідні Василя Стуса, що сиділи в автобусі, в унісон хилиталися на цих дивних, уже геть нелюдських гойдалках. Мама плакала. Олег Покальчук, що сидів поруч, лише міцніше стиснув мою руку, але я таки вирвався й вийшов… Хвилин за п’ять процесія рушила з місця: Ірині Калинець таки вдалося погодити зі спецслужбами новий сценарій руху поховальної процесії, — пише Дмитро Стус.

Перепоховання Стуса, Литвина і Тихого. Фото: Сергій Марченко / Радіо Свобода

Біля пам’ятника Тарасові Шевченку було вирішено винести домовини й уклонитися Кобзареві. Три кола пошани, а далі — аж до цвинтаря — труни вже несли на руках. Ми йшли за труною батька, і я не впізнавав ще вчора байдужого до всього міста, яке тисячами різних облич заполонило вулиці до самого Байкового цвинтаря, — пише Дмитро Стус.

Перепоховання Стуса, Литвина і Тихого. Фото: Радіо Свобода

Перепоховання Стуса, Литвина і Тихого. Фото: Сергій Марченко / Радіо Свобода

Люди все прибували.

Так закінчилася епопея перепоховання Василя Стуса, Юрія Литвина й Олекси Тихого, яка допомогла українцям звільнитися страху.

Перепоховання Стуса, Литвина і Тихого. Фото: Сергій Марченко / Радіо Свобода

І знов Господь мене не остеріг,

і знов дорога повилася.

Тож — до побачення — у просторі

і — до побачення у часі

Джерело: Ракурс


Помітили помилку?
Виділіть і натисніть Ctrl / Cmd + Enter




Загрузка...
Загрузка...